Що важливіше: життя чи професія?

"Ліберальний" російський журналіст закликав своїх українських колег їхати в окупований Донбас
Фото: Віктор Гурняк/INSIDER
15 червня 201509:00

Зараз періодично виникає питання: чи можуть журналісти, які не перебувають у зоні бойових дій, писати про конфлікт?

Чи є інформація, яку вони пишуть, важливою для суспільства, або ж представляє собою лише рефлексію тих, кому просто кортить долучитися до актуальних подій хоча б у такий спосіб?

На першому в історії "Донбас Медіа Форумі", який пройшов днями в Києві, крім власне журналістів із Донецької та Луганської областей, на окремій секції виступили й міжнародні медійники. Ті, хто зараз має можливість працювати на окупованих територіях, розповідали свої історії тим, кому довелося відмовитися не тільки від професійних обов’язків, але й від домівок.

Серед запрошених був і власний кореспондент "Новой газеты" Павло Канигін. Він є чи не єдиним представником так званої ліберальної преси Росії, якого бойовики досі пускають до своїх нових "республік" і дають доступ ледь не до кожного так званого чиновника, особливо у "ДНР". Інші тамтешні ліберали - "Дождь" та "Эхо Москвы" - або активно знімали лише минулого літа, або їх особливо там і не було.

Після короткої розповіді про специфіку своєї роботи російський журналіст зробив доволі сміливу заяву:

- Я не розумію, чому там немає українських журналістів. Політика вже дуже лояльна. За останні півроку нікого не саджали в підвали.

Кореспондент "Нової газети" прямо-агресивним тоном закликав своїх колег їхати в окупований Донбас, бо вважає, що істинна суть ЗМІ - лише репортажі. Аналітика - вже не журналістика. Колонки та блоги - взагалі моветон. Канигін у своєму спічі щиро-обурливо не розумів, як виходить, що справи "республік" висвітлюють ледь не всі, крім власне донецьких-луганських журналістів.

Насправді питання він поставив доречне. І аргументи щодо мети журналістики надав правильні. Але в ситуації, коли "ситий голодному не товариш" чи є сенс дискутувати?

Якщо російські ЗМІ мають all inclusive в окупованому Донбасі, то журналісти з місцевою пропискою можуть сподіватися хіба що на підвал. Це в кращому разі. У найгіршому - катування, розстріл. Можливе навіть збирання частин тіл по найближчих посадках і парках із подальшим розпізнаванням за зразками ДНК. І все це проходить без судів і розслідувань та є реальністю і зараз.

Ставлення до іноземних журналістів у "ДНР" і "ЛНР" було лояльне від самого початку. Звичайним "пацанам із району", які дуже швидко піднялися політичним ліфтом, лестила увага ЗМІ з назвами, відомими на весь світ. Вони навіть американських видань не цуралися.

Далі по градації були українські видання. Цих журналістів не люблять, їх сварять, ненавидять, виплескують на них всю зібрану жовч.

Найнижчий щабель в ієрархії - місцеві журналісти. Щодо цих персон дійсно існують реальні розстрільні списки. Буквально вчора один із кореспондентів "Обозревателя" написала в соцмережах, що ці вироки досі актуальні, хоч минув уже рік. У списки зазирають на блокпостах, відшукуючи там імена "зрадників".

А Канигін каже, що в "ДНР" уже все добре і на всіх чекають. Так, там дійсно чекають, але зовсім не для того, аби їхню діяльність висвітлювали журналісти з донецькою пропискою.

"Ліберальний" російський журналіст, мабуть, не чув, що декілька тижнів тому "вежливые люди" навідались у гості до співробітника "Громадського ТБ" у Донецьку, який працював, немов миша, та не світився. Його вирахували та забрали в підвал.

Мабуть, не знає Канигін і про ще декілька випадків, коли вже цього року місцеві журналісти тривалий час провели в полоні. І невідома йому історія про Марію Варфоломєєву, яка з січня перебуває у заручниках у "ЛНР".

Українські журналісти, які за час війни все ж змогли попрацювати в "ДНР", потім виявлялися фігурами зі скелетами в шафах.

Можна згадати історію з Валерією Івашкіною з Одеси, яка вільно брала інтерв’ю в Донецьку українською мовою лише тому, що має добрі стосунки з депутатом-сепаратистом.

Є ще невідомий 17-й канал, кореспонденти якого працюють у "республіці" і наче намагаються показати все об’єктивно. Нещодавно, наприклад, спілкувались із головою батальйону "Восток" Олександром Ходаковським. Але проросійські погляди працівників цього "сміливого" медіа пнуться назовні, якщо трошки "погуляти" по їхніх сторінках у соцмережах. Та й самі бойовики надто нахвалюють 17-й канал.

Медійники з кримською пропискою ще можуть сподіватися на можливість виконувати свою роботу на окупованих територіях. Уродженці Донецька та Луганська тим часом задля власної безпеки повинні споглядати на все з боку та реалізовувати себе саме у колонках та аналітиці.

"Новая газета" може працювати там лише тому, що за її спиною стоїть "ДНР". Робити свою справу під прикриттям набагато простіше. Не треба озиратися. Завдяки існуванню цих покровителів робота журналістів стає можливою. Не легшою, бо завжди є ризик, але можливою.

У таких дрібницях й розумієш: якими б ліберальними не здавалися журналісти з Росії, національне в них переважує. Скільки б вони не називали "ДНР" і "ЛНР" бойовиками, вони здатні вважати їх "ополченцями", які захищають свою землю помірковано та виважено.

Саме завдяки цим аспектам прикметник "незалежні" у поєднанні з російськими ЗМІ неодмінно беруть у лапки. Журналістика, яка, на перший погляд, суперечить офіційній позиції Кремля, не може існувати без мовчазного схвалення з боку президента РФ. І річ не в тому, що "рука Путіна" ще не змогла дотягтися до неї. І не в тому, що голова Росії своєю позицією до "Новой газеты" чи "Дождя" хоче показати, що він дає жити та дихати паросткам демократії.

Справа в негласних стосунках із владою. Офіційні ЗМІ - це наче дружина Путіна, яка все робить як треба і за правилами. "Незалежні" - немов коханка, якій дозволяють трохи більше, бо їй, зважаючи на статус, ще можна погратись. Але ці медійні ігри не можуть виходити за певні межі. Порушення правил призводить до фатальних фіналів. У цьому сенсі можна згадати хоча б Ганну Політковську.

За інформацію - текстову, а особливо візуальну - з окупованих територій іноземні та українські ЗМІ готові платити шалені гроші. За один знімок можна отримати кілька десятків доларів. Донецькі журналісти, які знають у місті кожну вулицю та орієнтуються на місцевості, могли б суттєво примножити свої капітали. Але замість цього вони лише пишуть аналітичні тексти на відстані, бо віддають перевагу життю, а не професії.

Розділи :

КОМЕНТАРІ

14.11.2018, 07:54
Додати

ГОЛОВНА ШПАЛЬТА

    • 31 березня 2020

    Land Rover, Lexus та елітні годинники: що задекларував новий глава МОЗ

    За минулий рік Степанов заробив 87 807 грн як очільник Одеської ОДА і отримав проценти в Ощадбанку на суму 2,83 млн грн

     
    • 31 березня 2020

    Авто за мільйон гривень та готівка: що задекларував новий заступник Венедіктової

     
    • 30 березня 2020

    Рада підтримала “антиколомойський” законопроект

     
    • 30 березня 2020

    Рада з другої спроби обрала очільників МОЗ та Мінстерства фінансів

    Верховна Рада України у понеділок, 30 березня, з другої спроби проголосувала за призначення очільників МОЗ та Мінстерства фінансів

     
Система Orphus