Левова частка мотиваційних книг та іншого подібного чтива культивують таку ідею: поставте собі високу мету/планку і йдіть до неї малими кроками.
Про обрану ціль і довгий шлях до неї пише і східна філософія. Японці кажуть: "Швидко - це повільно, але постійно".
Саме тому Україні необхідний лідер як провідник Великої Мети. Який чітко бачитиме ціль. Як кризовий менеджер, що організує хаос перехідного процесу. І потрібні малі кроки. Кожного. Їх основою є децентралізація.
Децентралізація повинна стати основною і єдиною гучною вимогою до нинішньої влади. Далі кожна громада вже впорається сама зі своїми проблемами. А ось хто розгрібатиме загальнодержавні та геополітичні речі - питання відкрите, і хочеться вірити, що ми мудро вирішимо його на подальших виборах.
Оскільки українці заповнили стрічки соцмереж німими криками, аби взяли нарешті власну долю у свої руки, то немає кращого способу, ніж реальне місцеве самоврядування.
Щодня я читаю багато свіжих, яскравих і мотивувальних блогів про те, як сьогоднішні політики втонуть в історії і на їх зміну прийде просвітлене покоління. Це веселі тексти. На жаль, я не читав ще жодної історичної книги, де було б описано такий процес.
Тоді як реальна вага місцевої ради - це шанс для тих самих блогерів стати місцевими депутатами і на кшталт нинішньої компанії екс-журналістів у Верховній Раді впливати на стан справ у місті, а не на стрічки оновлень соцмереж.
Водночас сьогодні українцям необхідний авторитет, якому ми зможемо делегувати державну політику. Не вождь, під якого ми прогнемось, а вожак, за яким підемо, займаючись дорогою власними справами.
Сьогодні стовідсоткова демократія поряд із кордоном з Росією, особливо з успішно впровадженою децентралізацією та без прямої підтримки Заходу, може ходити по тих самих граблях, що й засідання РБ ООН за участі товариша Чуркіна. Наші мрії повинні збалансовуватися нашою реальністю.
На мою думку, наша держава зараз би чудово впоралася з формулою "гетьман + децентралізація", суть якої полягала би в двох складових:
- особі, що разом з оточенням бере на себе геополітику, в якій ми й так ні чорта не розуміємо (звісно, крім осіб на лавках, що знають зміст кожної телефонної розмови Меркель та Обами), а також загальний нагляд за станом справ у країні;
- громад, які сплачують податки у власний бюджет і з нього ж створюють комунальні блага, власноруч вирішують інфраструктурні питання свого краю та інші локальні проблеми, і які заберуть із рук гетьмана поточні справи, чим унеможливлять його гегемонію.
Головна проблема такої формули - точки дотику гетьмана і громад. Саме тому необхідно чітко конституційно прописати, що не може змінювати президент, і в які державні справи не повинен пхатися місцевий депутат.
Чому українці обурені діями Меркель, а не німецького народу?
Чому Обама дає задню, аби забезпечити нас зброєю, але ніхто не винить у цьому пересічного американця, адже він обрав пана Барака.
Чому Apple створив Стів Джобс у вісімдесятих, потопив безликий менеджмент дев'яностих і воскресили лишень Джобс і дизайнерський геній Джонатана Іва?
Чому раніше було чимало соціальних мереж і в кожній зареєструвалися дуже цікаві люди, та лишень Марк Цукерберг власноруч створив таку, що зібрала в себе цілий світ і цвіт?
Звільнивши всіх працівників Virgin, можна буде набрати нових. Прогнавши Річарда Бренсона, ця компанії швидше за все випарується.
Це все приклади з сьогодення. З крутих постіндустріальних суспільств. Це досягнення. І ці досягнення мають прізвища.
Врешті, чому минулого року 70% мешканців Галичини проголосували за Порошенка, а десять років тому аж 93% підтримали Ющенка, якщо цей край називають українським П'ємонтом ліберальних цінностей та краєм людей, що радше вмруть, аніж погодяться на "батю"?
Цей світ, як би не сумно було теоріям, рухають лідери. Альфа-самці, харизматичні вожаки, генії... Їх можна називати хто як бажає. За час існування людської цивілізації жодна система не сформувала нічого толкового. Відповідно, буде дуже страшно й хибно, коли українець обере не художника, а пензель й небо.
Призначивши лідера, сама країна повинна відійти від столиці наскільки зможе, формуючи розгалужений державно-управлінський апарат на основі громад.
Без почутого прізвища хто дав команду і взяв на себе відповідальність наш мужик не перехреститься. Як і не зробить нічого, коли знатиме, що це діло інших: невідомих, далеких, але в теорії глибоко йому зобов'язаних.
Децентралізація, в першу чергу, дасть нам відповідальність і розуміння стану справ на місцях. Оскільки будь-яку біду Київ нині може спихнути на Кремль, обласні центри стараються спихати все на столицю.
Це як батькам із підлітком, якому можна видавати щодня по 20-50 гривень, або раз на місяць 600-1500 грн і тим самим привчити його до фінансової дисципліни і навчити будувати свій бюджет, а не випрошувати додаткові подачки.
Отримавши всі важелі у власні руки, кожна громада повинна буде обрати собі команду місцевих депутатів, яка їх втілить. Місцевий депутат - то є сусід, директор заводу, або локальний громадський діяч, критичні блоги про столичну владу якого лайкаємо зранку до ночі.
Це не месія київських пагорбів. Він має дати чітку картину вирішення приземлених питань і радитися щодо кроків. Власне, це і є тим інструментом волевиявлення, свобод та інших ліберальних цінностей. Я не розумію, як можна було ризикувати життям під час Майдану, а потім говорити, що просто хочеш отримати чесну владу і перейматися власним життям, а не державною політикою.
Без цього буде дуже комфортно скидати всі прорахунки на безлике колективне будівництво спільного щастя, коли ми начебто напрацьовуємо закони, які мов та невидима рука ринку Адама Сміта керуватимуть усіма. Адже часом бажання не втручатися у справи інших - це не стільки прояв лібералізму, скільки страх узяти на себе відповідальність.
