Наука й університети: чи корисні для них Майдани?

Здатність науковців до самоорганізації і їхня готовність до протесту зросли завдяки досвіду Майдану
29 січня 201514:00

Зміни у сфері вищої освіти й діяльності наукових установ відбуваються не одномоментно. Зазвичай їм передує тривале суспільне обговорення.

Які ж зміни для академічної сфери відбулися після Майдану-2004 і Майдану-2014?

Процеси, які спостерігалися після Помаранчевої революції, можна охарактеризувати як дуже повільні косметичні зміни з окремими спалахами обговорення планованих реформ. Втілення ж останніх виявилося відтермінованим аж до подій після Євромайдану.

Чи не наймасштабнішою ініціативою першого міністра освіти і науки часів президента Віктора Ющенка - Станіслава Ніколаєнка - стала доволі скромна (особливо, якщо поглянути на них сьогодні) кампанія проти регіональної мережі філій МАУП. Це починання, звісно, могло б трохи оздоровити ситуацію в галузі, якби воно проводилося системно. І якби в його основі лежали не лише формальні, а й змістові критерії.

У справі реформування системи науково-дослідних установ або порядку присвоєння наукових ступенів ситуація виглядала аналогічно.

З усіх масштабних ініціатив влади в період президентського терміну Віктора Ющенка на увагу заслуговують лише два: створення Українського інституту національної пам’яті (не найяскравіший зразок доволі поширеної у Східній Європі практики спроб держави спрямовувати політику пам’яті в потрібне їй річище) та втручання в діяльність Академії правових наук України (призначення нових академіків та створення відділення в складі АПрН указом президента, що було безпрецедентним порушенням статуту цієї організації).

В останні роки каденції Ющенка розпочалося обговорення майбутніх реформ у сфері вищої освіти. Ці плани збереглися й після приходу до влади Віктора Януковича. Щоправда, вони вже мали цілком інший вектор - посилення централізованого управління університетами, ще більшого обмеження фінансової самостійності вишів тощо.

Увагу студентів і експертного середовища згадана тема завоювала наприкінці 2010 року. Це стало наслідком спроб тодішнього керівництва МОН провести через Верховну Раду власний проект закону "Про вищу освіту". Розголос у ЗМІ навколо цих подій певною мірою можна вважати запізненим відгомоном активізації громадянського суспільства за кілька років перед тим - у часи Помаранчевої революції.

Скандал посприяв створенню в січні 2012 року, за формальної підтримки уряду, робочої групи з розробки альтернативного законопроекту, очоленої ректором НТУУ "КПІ" Михайлом Згуровським. Підготовлений цією групою документ ризикував залишитися лише на папері - тодішній прем’єр Микола Азаров не вніс його на розгляд ВР від імені уряду, тож на прохання представників робочої групи це зробив Віктор Балога. Саме цей текст із незначними змінами було ухвалено 1 липня 2014 року.

Втілення нинішнім керівництвом Міністерства освіти й науки окремих положень цього документа шляхом розробки низки підзаконних актів викликали незадоволення частини громадських активістів. Своє незадоволення виявила й частина викладачів тих гуманітарних дисциплін, обов’язковість або необов’язковість яких відтепер визначатиметься на рівні вишу, а не міністерства (курси філософії, ділової української мови й історії України).

Власне, запізнілість цієї реакції дуже добре показує другорядність теми академічного життя не лише для більшості населення, а й для тих, хто пильно стежить за політичним життям - влітку текст ухваленого закону "Про вищу освіту" викликав значно менш запеклі суперечки, ніж запровадження його статей на практиці. Документ, що став базою для змін у роботі ВНЗ, майже ніхто, крім безпосередньо зацікавлених осіб, просто не прочитав.

У той самий час питання про скасування освітньо-кваліфікаційного рівня спеціаліста, заміну традиційної аспірантури PhD-програмами тощо обговорювалися винятково в експертному середовищі. До речі, в усіх підготовлених у 2010-2012 роках проектах закону "Про вищу освіту" ці проблеми розв’язувалися більш-менш однаково.

Це дозволяє стверджувати, що загалом у суспільстві існував консенсус щодо принципової згоди на формальну зміну системи рівнів освіти й наукових ступенів. Досягнення цього консенсусу можна вважати одним із наслідків бодай формального включення українських наукових установ і викладачів вишів до міжнародного академічного середовища.

Доводиться визнати, що включення до перехідних положень ухваленого закону норми про рівність дипломів спеціаліста й магістра та кандидата наук і PhD за умови суттєвих відмінностей у вимогах (а також тривалого паралельного співіснування двох освітньо-кваліфікаційних рівнів повної вищої освіти) є популістським кроком.

Обґрунтованішим виглядало б створення для спеціалістів можливостей отримати диплом магістра за скороченою програмою, тим паче, що така опція існує вже багато років.

У випадку з науковими ступенями також було б бажаним не механічно прирівняти старих кандидатів наук до докторів філософії, а переатестувати охочих "оновити" свій статус.

Теоретично до віддалених наслідків Помаранчевої революції і активного обговорення цієї теми у спеціалізованій пресі можна б було зарахувати й ліквідацію ВАК указом Віктора Януковича у 2010 році, причиною якого був банальний перерозподіл коштів. Однак це припущення заперечує факт створення замість цього органу структурного підрозділу у складі МОН із такими ж повноваженнями.

Якщо згадати про інший бік академічного життя в Україні - систему НАНУ, то тут слід звернути увагу на кілька моментів. Передусім - її автономність від держави.

З одного боку, Академія наук цілковито залежить від бюджетного фінансування.

З іншого - після розпаду СРСР влада не надто втручається в її діяльність, причому ця ситуація не змінювалася з початку 1990-х років (характер цього "невтручання" дещо неоднозначний, детальніше про це можна прочитати в дописі Андрія Портнова).

Якщо, звісно, не зважати на постійне скорочення фінансування, через яке в частині інститутів НАНУ кількість наукових співробітників упродовж останніх 20 років скоротилася в рази.

Ця тенденція не змінилася ні після 2004-го, ні після 2013-2014 року. Водночас готовність керівництва НАНУ дослухатися до думки закордонних колег дозволяє спільноті науковців вдало тиснути на президію установи. Серед прикладів подібних успішних кампаній протесту можна згадати історію зі спробою ліквідувати два академічні інститути восени 2013 року.

Академічна бюрократія є значно чутливішою до акції протесту з міжнародним розголосом, аніж органи держвлади. Складно оцінити, чи на цю чутливість вплинув досвід Майдану (багато науковців із інститутів НАНУ брали активну участь у різних кампаніях опору). Однак не викликає сумнівів, що здатність працівників цієї сфери до самоорганізації і їхня готовність до протесту зросли завдяки досвіду Майдану.

Розділи :

КОМЕНТАРІ

15.11.2018, 21:10
Додати

ГОЛОВНА ШПАЛЬТА

    • 18 лютого 2019

    У справі щодо відсторонення Уляни Супрун визначили нового суддю

    Новим суддею у цій справі за автоматичним перерозподілом стала суддя Тетяна Скочо

     
    • 13 лютого 2019

    Прокурор, який помер в статусі підозрюваного у справах Майдану, був у день смерті в суді

     
    • 11 лютого 2019

    Затримання активістів: чи було захоплення будівлі і які справи відкрито

     
    • 9 лютого 2019

    Активістів "Хто замовив Катю Гандзюк" блокували на форумі Порошенка і затримали на акції Тимошенко (ОНОВЛЕНО о 23:30)

    Після затримання активістів відпустили, а потім затримали повторно

     
Система Orphus