Шаман швидкої допомоги з АТО. "Ми не бажаємо спокійної ночі - поганий знак"

П'ята ранку, дзвонить телефон:

- Прокинулась?

- Так, уже навіть одяглася. Все під контролем.

Поїзд "Київ-Костянтинівка" відправляється о 06:49. За п'ять хвилин до відправлення з'являюся на платформі. Юра вже рознервувався, але не сильно. Всі, хто постійно буває на війні, вже не переймаються через дрібниці. Ми сидимо в комфортабельному "Хюндаї" - їдемо на Схід. Туди можна дістатися за 6 годин 18 хвилин.

Юра - волонтер екстренної медичної служби "Хоттабич", водій швидкої допомоги, парамедик в одній особі. Шаман - так його називають бійці, які добре знають і поважають його. Юра був на День Святого Миколая у Львові, бавився з маленьким сином, вітав родичів та кохану, і ось знову їде на Схід.

Юра різкий, своє ставлення висловлює прямо і категорично, за словом у кишеню не лізе.

Під грюкіт коліс починаємо розмову.

- Юро, а що саме ти робиш в АТО?

- У нас є 4 екіпажі швидкої допомоги: "Ветерок", "Хоттабич", "Пума" і мій "Шаман". Екіпаж складається з водія "швидкої" і парамедика. Я можу поїхати і сам, бо вмію надавати першу допомогу. Все це розпочав Ілля Лисенко, якого всі знають як "Хоттабича" через його бороду, він зараз більше як координатор "швидких" працює. 

- А в тебе є медична освіта?

- Ні.

- А як же ти знаєш, що робити?

- Якщо людина хоче чогось навчитися, якщо є інтерес, то вона знайде шляхи дізнатися. В мене родичі - дуже хороші медики, я багато в них запитував, читав.

- А інструктажі проходив, що їх проводять для бійців і волонтерів?

- ... Був я на одному такому. Але не витримав і півгодини. Спочатку собі під ніс матюкався, а потім встав і вийшов. Коли виходив, то мене інструктор запитав: у чому річ. А річ у тім, що під час справжніх ситуацій усі ті поради не підходять. Наприклад, він вчив, як витягувати людину, як її підняти, тягти і так далі. А насправді, коли ти в повній екіпіровці та ще й поранений боєць так само, то прийоми, яким вчать інструктори, не годяться. У мене є досвід, волонтерю з квітня.  У мене в реанімобілі ніхто не помирав.

- А що ти робиш у першу чергу, коли приїжджаєш по пораненого?

- Транспортую в автомобіль або в безпечне місце і роздивляюся поранення  - це куля, осколок, глибоке поранення чи поверхневе. Коли розумію, що поранень може бути багато, то беру ножа і розрізаю одяг, щоб роздивитися, що і де. Бо був такий випадок, що моя напарниця обробила рану біля коліна в бійця, і ми думали вже везти в лікарню, аж я дивлюся, а під взуттям усе більше і більше крові, вже калюжа, схопив ножа, розрізав штани - а там, вище, ще багато осколочних поранень. А вся кров всотувалася в термобілизну, як у губку. Так би ми його вже обезкровленим привезли до лікарні. Тому іноді бійці жартують, що до мене краще в руки не потрапляти, бо залишишся в одних трусах.

Юра почав волонтерити ще на Майдані, а потім побачив, що знайомі хлопці з організації "Рабів до раю не пускають" збирають якусь допомогу та завантажують в автомобілі, та не міг стояти осторонь. Так і став волонтером АТО.

- Це дуже дивна війна. Війна, яку на собі тягнуть волонтери. Це дуже сумно. Ми, як та ворона з анекдоту про лебедів і ворону, знаєш?

- Ні.

- Збираються лебеді летіти на зимівлю і тут до них підходить ворона і каже: "Лебеді, я з вами полечу".  Лебеді на неї уважно дивляться і кажуть: "Ворона, подивися на наші крила і на свої, ти ж не долетиш". Ворона: "Ні, я сміливий птах, гордий, долечу". Лебеді: "Ну дивись, твоє життя, тобі і вирішувати". Летять вони один день і прилетіли до берега Середземного моря, сіли перепочити, і тут хвилин через п'ять ворона підлітає. Лебеді до неї підходять і кажуть: "Ворона, нам зараз через море летіти дві доби без зупинки, сісти ніде, якщо впадеш, то все! Хана!". Ворона: "Ні, я птах сміливий, гордий, долечу". Лебеді: "Ну дивись,  твоє життя, тобі і вирішувати". Летять день, другий, на третій прилетіли. Сіли вони на березі, і один запропонував ворону почекати. Годину чекають, дві чекають і на третю годину чорна цятка в небі наближається і падає в пісок на березі. Лебеді дивляться - ворона лежить, язик на плечі, очі докупи, пір'я розкарякою. Підходять до неї і кажуть: "Так, ворона, ти сміливий птах, гордий!". Ворона: "Ага, але єба..та".  Оце про нас, про волонтерів.

Юра розказує анекдоти постійно. Ситуації, в яких ризикував життям, теж оповідає зі сміхом. Кожен свій пост у Фейсбуці він, як і інші члени екстренної медичної допомоги "Хоттабич", закінчує словами "Бути добру!". Але і той сміх, і це "Бути добру" звучить уже не так жваво та дзвінко. Річ у тім, що пожертв надходить усе менше. Тому волонтери іноді дратуються, вважаючи, що колеги іноді неефективно розподіляють зібране. Коли через неуважність на складах миші можуть погризти жгути з натівських аптечок, або навіть коли бійці викидають поношені трохи шкарпетки в смітник, щоб не прати. Прати їх справді ніде, але ж...

Після таких історій у мене теж сердце кров'ю облилося, адже я згадала кадри та й на власні очі бачила, як пенсіонери віддають чи не останні 50 гривень, бо вони вирішили десь недоїсти, але віддати на оборону країни. Це не заклик припинити жертвувати, навпаки, гроші потрібні постійно. Адже авто швидкої допомоги має обов'язково завжди бути справним і заправленим, будь-якої хвилини воно має бути готовим урятувати життя.

- Знаєш, як кажуть у рекламі - день починається з кави... Це неправда, день починається з солярки. Мій новий реанімобіль нам подарували в Одеській лікарні, їм він уже не потрібний, а для нас - те, що треба. Головне, що з ліжком для перевезення важкопоранених. А щодо деяких волонтерів, то мене ще бісять туристичні поїздки деяких невеликих груп. Спочатку збирають гроші на речі, мандарини, апельсини. А потім завантажують в якийсь джип та їдуть в АТО - передавати бійцям.

Але ж скільки коштує бензин, туди і назад, ще, можливо, людям треба десь переночувати, не здивуюсь, що все за зібрані кошти, а не свої. А насправді тут усе це продають: і банани, і апельсини, і мандарини. Передали б гроші відразу на передову, об'єдналися би з волонтерами, які вже організували значні поставки, - було б ефективніше. Навіщо вони так роблять? Щоб сфотографуватися і викласти у Фейсбук?

- Справна техніка рятує життя. Одного разу, коли я їхав забирали тіла бійців з 32-го блокпоста, то заблукав у полі. Довго їхав, нарешті виїхав на дорогу, бачу, а там на мене з блокпоста дуже прискіпливо дивляться. Однак усе ж бачать, що це їхня швидка допомога. Кажу їм: "У чому річ, хлопці?". Вони відповідають: "Ти ж від сепарів їдеш! Вони з отого кургану постійно по нас стріляють". А я саме там, на тому кургані, вийшов до вітру.

Усі дороги тут вивчити нелегко, вони схожі, тож було ще пару разів, коли в тил до сепарів заїжджав, - пролетів через блокпост наш, думав, далі ще наша територія, а це був крайній. Доїжджаю до наступного блокпоста, вийшов спитати дорогу. Відкриваю дверцята авто, йду, бачу якось дивно на мене дивляться і прапор "ДНР" тріпощить. Я зупиняюся, б'ю себе по кишенях і кажу: "Ой, пацаны, сейчас, забыл сигареты в машине", швидко сідаю та натискаю на газ. Вони не встигли зрозуміти, що відбулося. Їду до своїх, а вони вже виглядають мене в бінокль, виходжу, кажу: "Що ж ви мене не зупинили?". Кажуть: "Ти швидко проїхав, ми й не встигли. Тепер от стояли, дивилися, чи вернешся". Які турботливі!

- А під обстріл доводилося потрапляти? Ти ж забираєш поранених із поля бою.

- Ну як? Нас зазвичай кличуть, коли обстріл завершено. Від мін і куль ховаються в бліндажах. Але був такий випадок, що нас викликали і я приїхав на авто, дивлюсь, а всі по схованках сидять, і боєць дивиться на мене та не знає, що робити. Бо я ж на своєму світлому великому автомобілі просто чудова мішень. Ми все ж таки завантажили "200-го" в автомобіль, і я швидко поїхав. І тоді мені осколком пробило шину, та все ж доїхав до безпечного місця. Слава Богу, обійшлося.

Після Слов'янська поїзд почав зупинятися частіше: Краматорськ, Дружківка і кінцева станція Костянтинівка. З Костянтинівки ми поїхали до Артемівська, де розташована одна з лікарень, куди доправляють поранених бійців, наприклад, із Дебальцевого. Потім після першої допомоги відправляють у госпіталі в Дніпропетровськ, Харків, Київ чи Одесу. Живуть волонтери екстренної медичної служби "Хоттабич" в Артемівську у звичайному не дорогому готелі. Ми закинули речі та поїхали до лікарні.

У лікарні "Шамана" зустрічали інші волонтери та лікарі. А з подвір'я від'їжджала "швидка" до Харкова.

- Обгорілий на 80% боєць, - зітхає командир.

Ще в поїзді "Шаман" тримав зв'язок, про обгорілого чоловіка знав ще вранці. Причина трагедії - недбалість і надлишок алкоголю.

- Один із бійців напідпитку штовхнув буржуйку і загорівся намет. У наметі теж спав боєць і майже заживо згорів. Якби просто спав, а не "відключився" від випитого, то прокинувся б раніше, - розмірковує "Шаман". А напишуть, мабуть, що зазнав поранень під час бойового завдання. І такі смерті бувають, через недбалість. Але шкода дружину, дітей, не хочуть залишати їх без компенсації.

Був такий випадок. У наметі сиділи бійці. Троє пили, а один своїми справами займався. І раптом один витягнув гранату та давай нею махати. Та так, що витягнув кільце та вона впала. Той, котрий був тверезим, схопив гранату та намагався викинути. Відтак цей хлопець втратив руку, врятував трьох придурків, а сам постраждав. Так часто і буває. Я таких все ж таки карав би. Під час перемир'я, через те, що робити було нічого, стільки випадків нещасних. Вони не розуміють, що їхні життя для нас цінність.

Далі розмова пішла ще важча. Про ганебний обшук сепаратистами бійців, які їдуть в аеропорт, про відступ нашої техніки, про скупчення техніки в сепаратистів. Один зі співрозмовників, назвемо його Вова, впевнений, що буде черговий наступ.

- Щось буде. Щось буде, - повторює він, як мантру.

- Може, все ж таки це обманний маневр, може, буде наш наступ? - каже інший.

- Ви знаєте, хлопці, тут в Артемівську зовсім неспокійно стало, стільки автівок з'явилося дивних, із луганськими та донецькими номерами. Краще по місту не ходити дарма. Я не виходжу, наприклад.

- А звідки знаєш, що дивні автомобілі з'явилися, якщо не виходиш? - кепкують волонтери.

Мовчання. 

- Тут за тиждень чи два вже 7 людей на вулиці вбили. Якщо зараз буде якийсь наступ, ми звідси і по каналізаційних трубах не повилазимо, - скаржиться Вова.

- Не панікуй, - заспокоює "Шаман".

- Я що, схожий на панікера, у свої 42 роки? Я і у Слов'янську був і де тільки не був. Я не панікую, - обурюється Вова.

- А тут у місті багато сепаратистів? - запитую я.

- Ми вже основних вибили звідси. До одних у квартиру разом із міліцією зайшли, а там стільки динаміту. Менти стільки ніколи не бачили, - розповідає Вова.

- А як ви дізнавалися, де сепаратисти? - знову питаю.

- А це легко тут, підходить до тебе жіночка і на вушко каже вулицю і номер будинку. А в Слов'янську пам'ятаю, як до нас підходила бабуся і казала: "Спасибі, що нас захищаете". Ще й "барбариски"! Мої улюблені. Звідки вона знала? Стою і плачу. Тож у місто не виїжджайте. Замовте піцу сюди, - радить чоловік.

"Шаман" вирішив не звертати уваги на застереження, і ми поїхали по їжу. Вже було близько 19:00, і це був перший прийом їжі для нас. Піцерія в Артемівську нічим особливим не відрізнялася. Лише в дальніх залах за великими столами сиділи люди у військовій формі. Ми взяли з собою піцу та салатів і поїхали знову до волонтерів та лікарів, накрили на стіл та налили по чарочці. Перший тост - за знайомство, другий - за військових, а третій... за тих, кого з нами немає. "Не сумуймо, що їх немає, радіймо, що вони були!".

Коли ввечері розходилися на ночівлю, дізналася, що медики не бажають "Спокійної ночі" - це поганий знак.

- Мене часто вдома запитують: "Як там, на Сході?" Спочатку я розповідав, а потім перестав. Нічого там хорошого немає. Кажу: поїдьте і подивіться.

Аліна Сугоняко для INSIDER. Усі фото автора