Історія України на 100 сторінках? Ні, не чув

Західний світ залишається проросійським, бо нічого не знає про Україну
10 жовтня 201414:00

"Проблема в тому, що про Україну в Європі нічого не знають".

Таку прозаїчну думку на початку вересня висловив австрійський письменник, журналіст і перекладач Мартін Поллак, пояснюючи, чому Західний світ залишається проросійським, парадоксальним чином пиляючи гілку, на якій сидить: підтримуючи агресора, що розгулює по території України, нехай уже й не такої успішної, проте все ж європейської держави.

Американський історик, професор Єльського університету, фахівець з історії Східної Європи та, зокрема, історії України Тімоті Снайдер ненав’язливо закликав написати історію України на 100-150 сторінках.

На його думку, тоді будь-який американський журналіст міг би прочитати її дорогою до Києва, й приземлитися в українській столиці вже з певним розумінням ролі, відведеної цій слов’янській культурі в періоди Античності, Великого шовкового шляху, Середньовіччя й Реформації, Відродження й, зрештою, двох світових воєн.

Інтелектуали світового рівня констатували проблему та запропонували варіант її вирішення - простий і складний водночас: потрібно розказати світові про себе.

Причому ця оповідь про Україну мала би бути максимально об’єктивною, неупередженою та науково обґрунтованою. З точним викладом фактів, достатнім обсягом необхідних знань про Україну для іноземного інтелектуала й мінімальним - для пересічного освіченого жителя нашої країни.

І тут виникає складність: чим стане історія України, якщо відкинути романтичний український дискурс?

Потрібно буде забрати міфи, до яких так звикли. Міфологізованою історія стала, коли всмоктувала погляди сильніших держав-сусідів, що перебували в різних геополітичних реальностях. Саме тоді держава не захистила знання від чужих здогадок, не виробила єдності в поглядах на минуле й майбутнє, сама для себе не обґрунтувала права на власне існування.

Також доведеться відмовитися від культивування неоднозначних постатей, їх було чимало. Викриття проблеми надмірного індивідуалізму, що раз у раз спричинював крах цілого державного проекту, стало би хорошим уроком й для сучасних політиків. Адже чи не від самих витоків культури, яку гордо вважаємо нашою, починаються міжусобиці, братовбивства, зради. Так і не поклавши їм край в часи князівських суперечок, гетьманських протистоянь чи впродовж ХХ століття, гідність, мужність, "трансцендентальна мудрість" перетворилися на руїну народу, який не мав практично жодного шансу на хеппі енд.

- У нашій історії маємо, на жаль, багато прикладів того, як непогамований індивідуалізм великою мірою придушував утворення традиції як державотворчого чинника, і тим самим обертав історичне існування цілої нації в гру нескоординованих, відосередкових сил, що через брак поважніших прагнень до скупчення ставали катастрофою для майбутнього цілої спільноти, - зазначає історик Іван Мірчук.

Саме "егоцентричне наставлення", на його думку, зумовлює те, що "кожен українець починає історію від власної" десь у хаті скраю.

- Часом шалені історії одиниць роблять плачевною історію цілого: через індивідуалізм зневажають традицію, не цікавляться історією, не знають її, бо самі про себе нічого не знають, - вважає Мірчук.

Дійсно, освічувати доведеться не лише іноземців.

Ті 100 сторінок про Україну-неньку могли би стати результатом порозуміння між істориками, згодою всього українського суспільства стосовно того, які погляди мусять стати спільними, які теми повинні перетворитися на табу. На щось доведеться всім відкрити очі, на щось доведеться їх міцно заплющити, комусь - уперше, комусь - із розпачем.

Лякатися заборонених тем непотрібно.

- Групи й суспільства не можуть існувати, якщо виносити на показ усі їхні біди. Неофіційні табу пригнічують внутрішнє відчуття відрази й огиди (до самих себе), попереджують накопичення злості, - каже соціолог Карл О. Гондріх.

А злості накопичилося дуже багато. Можливо, нездатність визначитися з темами, які мали би стати табу для української спільноти загалом у часи незалежності, створили не тільки культурне, а й економічне болото. Консенсус міг би його зробити придатнішим для життя.

Звичайно, дехто ніколи не заспокоїть буремну душу, що прагне переконати світ у верховенстві й вибраності нашого народу, у безжальності фатуму, який навис над його існуванням, у власній героїчності.

Тому журналістові, який летітиме до Києва й гортатиме "Історію України на 100 сторінках", українці можуть здатися трохи смішними і трохи сумними. Не знаю, чи вона його зворушить. Але перебираючи в голові питання, які варто поставити шанованому київському респондентові, він не задумається над одним: чи має право українська нація на власну державу.

Розділи :

КОМЕНТАРІ

14.11.2018, 04:51
Додати

ГОЛОВНА ШПАЛЬТА

    • 23 квітня 2019

    Адвокати Мангера намагаються через суд скасувати для нього підозру у замовленні вбивства Гандзюк

    Мова йде саме про скасування підозри, а не про її зміну

     
    • 23 квітня 2019

    Водій, який возив Садовника і «беркутівців», змінив покази щодо розстрілів 20 лютого

     
    • 22 квітня 2019

    Адвокати Мангера хотіли через суд добитись допиту батька Гандзюк та двох підозрюваних

    Суддя відхилив обидва клопотання адвокатів

     
    • 22 квітня 2019

    Вибір, якого не варто боятися

    Вибори продемонстрували, що за 5 років в країні виросло 25% громадян, які готові захищати чітко артикульовані цінності напротивагу кільком сотням студентів станом на листопад 2013-го

     
Система Orphus