Днями довелося їхати поїздом "Запоріжжя - Львів". Це досить знаковий для України маршрут: два пункти, які уособлюють дві національно-культурні точки тяжіння, між якими чверть століття курсують "скованные одной цепью" 24 українські вагони.
Навесні від загального складу відчепили автономний кримський вагон, загальмували та влаштували пожежу в двох донбаських, щоб показати, мовляв, "этот поезд в огне" і "пора вернуть эту землю себе" (саме так навесні один російський канал перекрутив історичний контекст відомої пісні).
Київському локомотиву поки вдається продовжувати рух і не давати цьому поїзду зійти з рейок. Але вагонні суперечки, про те куди слід їхати, тривають.
Запоріжжя, як відправна точка, спонукало також задуматися над тим які українські простори сьогодні та в майбутньому можуть виступати "медіаторами" для інших регіонів країни, між якими ще не "впала стіна" - Донбасом і Центрально-Західною Україною.
Між цими регіональними частинами українського суспільства останнім часом намітився підходящий ментально-культурний міст - східний район, до якого входять Дніпропетровська та Запорізька області. Цей простір може виступати ефективним майданчиком для інтеграції Донбасу до загальноукраїнської свідомості не просто в якомусь абстрактному, а у якнайпрактичнішому сенсі.
І обумовлено це, перш за все, декількома соціологічними чинниками.
По-перше, виходячи з останніх даних групи "Рейтинг", Дніпропетровщина та Запорізький край нині здатні служити для шахтарського регіону прикладом того, як може поєднуватися підтримка місцевою більшістю української незалежності, унітарності, євроінтеграції з досить впливовим фактором радянської ментальності, прохолодного ставлення до НАТО, особливостями локального патріотизму - тобто того, що так близько для донбаської більшості.
По-друге, згідно з результатами дослідження Київського міжнародного інституту соціології, жителі Дніпропетровської і Запорізької областей відчули свою особисту провину за скоєне командою Віктора Януковича. І це при тому, що ці регіони голосували за "регіоналів" на порядок менше, ніж на Донеччині та Луганщині.
По-третє, одним з головних прорахунків Кремля в прагненні повномасштабно організувати "русскую весну" на Сході та Півдні України стала впевненість у тому, що всі, хто на цих територіях не підтримав Майдан, автоматично підтримають проросійський сепаратизм.
Постмайданні події показали інше: на Південному Сході виділилася вагома група людей, котрі не були прихильниками Майдану, але в умовах кремлівської агресії рішуче виступили за збереження територіальної цілісності країни. Найхарактерніше це, як свідчать дані того ж КМІС, саме для дніпровсько-запорізького регіону. Тобто для окремих донбаських кіл це може бути сигналом того, що сучасний український вимір - це все ж таки ширше поняття, ніж Майдан чи Галичина.
Пару років тому у повітрі витала ідея спеціальних туристичних проектів для порозуміння донбасівців та галичан. Нині український суспільно-політичний контекст помітно змінився та ускладнився. Однак суть ідеї "що більше живих контактів, то менше політичної ворожості" зберігається. І на сьогоднішній день склалися відповідні умови для її масштабної реалізації.
Зрозуміло, переселенці з Донбасу більше їдуть не до Центральної чи Західної України, а на Дніпропетровщину та в Запорізьку область. І це добре, бо тимчасове життя на ментально близьких і при цьому явно проукраїнських територіях може переконати багатьох донбасівців, що і з Києвом, і Львовом також можна мати нормальні доброзичливі стосунки.
Особливої уваги на Донбасі потребує політико-психологічна "буферна зона", яку населяють люди, що не виїхали і не визначилися, кого їм підтримувати в нинішньому військово-політичному конфлікті. Вони роблять вигляд, що не знають хто правий, або щиро не розуміють хто помиляється. Вони не знають на який бік пристати, або ж свідомо не хочуть ставати на ту чи іншу сторону через внутрішній конфлікт мотивацій (інтересів).
Як правило, ці люди виступають просто "за мир". Вони можуть уникати того, щоб давати оцінки головним учасникам поточних подій в регіоні, або ж лаяти всіх відразу, а іноді по черзі - сьогодні Україну/Київ/Захід, а завтра "ДНР"/"ЛНР"/"Новоросію"/Кремль.
Громадян, котрі виступають "проти всіх, але за мир", можна зустріти чимало по всьому Донбасу. Але особливо їх багато в тих містах, які повинні увійти якраз до 30-кілометрової "зони безпеки", зокрема - це характерно для Донецька та Маріуполя.
Українську сторону в багатьох випадках донбасівці, котрі "вагаються", не підтримують, тому що:
- Спрацьовує та сама донбаська ідентичність, яка не поспішає розчиняти себе в загальноукраїнській свідомості;
- Через скептичне ставлення до майбутнього української економіки.
"Новоросію" в тій же групі місцевих жителів не вітають, як правило, через:
- Ще більшу невіру в економічні перспективи квазіреспублік;
- Ментально-естетичне неприйняття "ДНР" і "ЛНР", з якими у багатьох асоціюється щось "совкове", кримінальне, неосвічене і т.д.;
- Загальне негативне ставлення до проросійського сепаратизму як до явища, яке принесло війну та всім ускладнило життя.
Варто відзначити, що багато донбасівців, котрі "за мир", виступають в поточному конфлікті проти всіх, бо вважають і українську, і проросійську сторону однаково винними в жертвах серед мирного населення та руйнуваннях…
Чому варто приділяти особливу увагу цій донбаської групі, яка вагається у своєму політичному виборі?
У сучасному світі в кінцевому підсумку перемагає не той, хто просто захоплює території, а той, хто прямо або побічно формує на них громадську думку на свою користь.
Захопити і утримувати якусь територію ще не означає перемогти в політичній свідомості населення, яке там проживає. Змінювати ж громадську думку можна й без формального контролю над територією - це вже повинно стати природним політико-правовим наслідком.
Жителів Донбасу, які сьогодні залізобетонно виступають "за Росію", найближчим часом навряд чи вийде переконати. Навряд чи змінять свої погляди під впливом прокремлівської пропаганди й ті донбасівці, які "за Україну".
А от втратити зв'язок з тією групою місцевих жителів, яка зависла в своїх політичних настроях між Україною та "Новоросією", для Києва буде стратегічною помилкою.
Чи збережеться прихильність до України з боку "невизначених" донбаських бюджетників, які залишаються жити на окупованих територіях і вже кілька місяців не отримують зарплати? Чому для них, наприклад, не можна налагодити спеціальний механізм, як у випадку з пенсіями, з можливістю отримати гроші в інших українських містах?
Завдяки чому Київ може залучати на свою сторону ту частину шахтарського краю, яка "балансує"?
Перш за все, економічною політикою. Якщо Україна буде процвітати, то кращого аргументу не вигадаєш.
Чим більше в шахтарському регіоні буде індивідуальних "я", які будуть задоволені Україною, тим швидше буде йти земля з-під ніг "ДНР" і "ЛНР".
