Бетмени з котла

Розповідь солдатів про останні бої під Луганськом, де вони були гарматним м’ясом, але посилали куди подалі російську армію, що пропонувала здатися
16 вересня 201410:00

Хлопці, які стали нашими співрозмовниками, – з львівської 24-ї окремої механізованої бригади, яку ще називають "Залізною".

На їхню долю випали Слов’янськ, Красний Лиман, Краматорськ, Ямпіль, Закітне, Луганський аеропорт, Хрящувате, Лутугине, Дмитрівка.

Перший батальйон цієї бригади п’ять місяців воював без ротації в Донецькій і Луганській областях. Лише недавно їх відпустили додому – відпочити. Другий батальйон разом із 79-ю окремою аеромобільною бригадою був розстріляний під Зеленопіллям і зазнав значних втрат. Частина третього батальйону дезертирувала у Дмитрівці. Але не всі.

Саме військові 24-ї самотужки виривалися з оточення в Луганському аеропорту і підірвали злітно-посадкову смугу, аби не залишити плацдарму для російської авіації. Вони пережили зраду оперативного командування "Північ" на чолі зі скандально відомим генералом Колесником у Дмитрівці, а їхні побратими – в Побєді, коли місце дислокації росіяни розстрілювали з "Градів", "Ураганів" і "Смерчів", а наказу про відступ чи порятунок майна не було. Якби не комбриг, полковник Олександр Павлюк, якого хлопці дуже поважають і навіть рядові називають батьком, страшними були б втрати не лише в матеріальному забезпеченні, але й серед людей.

Зустріч відбулася тиждень тому, саме після нищівних обстрілів і болючого відходу з раніше українських територій.

Нам вдалося поспілкуватися із двома десятками рядових солдат: двоє з роти матеріального забезпечення  і решта – з медроти. З огляду на специфіку завдань, які вони виконували, хлопці побували у всіх  гарячих точках Луганщини, які випали на долю 24-ї ОМБР. Бачили перемоги і поразки, зраду, паніку, героїзм, підтримку і дезертирство. І залишились у зоні АТО.

Луганський аеропорт: завозили боєприпаси, вивозили поранених і вбитих

Першим із 24-ї на Луганщині нам трапляється Рома "Ведмідь" із Нового Роздолу і Руслан зі Львова. Впізнаємо, що свої, по "Уралу", припаркованому біля невеличкого провінційного магазину. На машині номер ОМБР, прізвисько водія і напис "путінхло".

Рома брудний, як чортяка. Каже, домовився з готелем неподалік за баню – там можна помитися за 10 гривень. Тут душ – розкіш, яку не так часто є змога собі дозволити. Від Роми пахне потом і бензином. Але після п’ятнадцяти хвилин розмови його хочеться міцно обійняти. Він – із роти матеріального забезпечення.

Ми з ним земляки – обоє родом із Миколаївського району у Львівській області. Він погоджується показати дорогу до медиків, тож сідаємо в армійський "Урал" і, підстрибуючи на вибоїнах, що залишилися на асфальті після важкої військової техніки, їдемо... у машині, що в різний час служила і швидкою допомогою, і катафалком.

"Ведмідь" і Руслан тут 80-й день, майже три місяці. Але під час розмови Рома дрібно тремтить, а голос у нього зривається. Волонтери, які займаються 24-ю ОМБР, розкажуть потім, що побратимам Роми з першого батальйону цієї бригади ще гірше - їх не ротували з березня.

"Людям кришу рве, але вони тримаються!" - переконуватимуть волонтери.  

Ромі теж "кришу рве". Спочатку їздив у аеропорт: туди возив боєприпаси, а звідти – поранених і вбитих, або те, що від них залишилося.

 

- Перші дні, як бачив розірвані тіла, то рвав. Тепер уже ні. Їжджу, бо хто буде їздити?  Мене хлопці деколи скотчем примотують, бо я можу вночі підірватись і поїхати, - каже Рома, більше відволікаючись на мене, ніж на ями.

- Та як були поранені, то погрузив у кузов і везу. Тільки кажу: "Хлопці, терпіть, бо дороги нема". Обколюють їх знеболювальним і ті терплять, бо що мають робити. Але зараз від аеропорту нічого не залишилося.

Українські військові вирвалися з оточення в Луганському аеропорту 31 серпня. Після цього з перших днів вересня почалися обстріли з артилерії населених пунктів Побєда, Лутугине, Дмитрівка.

Рома скаржиться на штабістів, які відсиджувалися в бункері.

- Поки два рази в повітря не стрельнув, носилок не дали. Кажуть мені щось за прокурора. То давайте вашого прокурора!

- Скільки жертв? Аби то можливо порахувати? Стоїть танк, у нього влетів снаряд. Там, де машиніст, діра така, що дерево можна посадити. Я той попіл згріб вперемішку з залишками деталей. А від механіка бронежилет лишився і дві кістки, що до підкладки прилипли, - згадує він.

Із Ромою бойовий побратим – Руслан зі Львова. Він згадує, як наші якось узяли в полон 12 росіян. Говорив із ними, бо їх віз.

- Ми їх прозвали "Дванадцять друзів Овшена". Я в них питаю: "Нащо ви сюди прийшли?" А вони кажуть, що їм вдома брехали, і вони не знали, на що їх посилають.

Лутугине і Дмитрівка

- Покажи їй відео з Лутугиного! – кажуть хлопці з медроти 24-ї ОМБР одному зі своїх товаришів – юнакові з коротким ірокезиком на виголеній голові.

Медики теж зосталися тут, у зоні АТО, хоча втратили більшість обладнання і медикаментів – згоріло все. Волонтери привезли найнеобхідніше і, поки ми знайомимося, вивантажують ящики з мікроавтобуса.

Хлопці кажуть, що 3-го і 4 вересня російські війська почали масовані прицільні обстріли українських позицій у Побєді і Лугутиному. У Дмитрівці розміщувався штаб – у ніч проти 6 вересня знищили і його.

 - А можна викласти відео в інтернет?
 
- Та мені вже все одно. Стану "звєздою ютюба", - напівжартома-напівсерйозно каже власник несолдатської зачіски.

На відео ненормативна лексика!

Інший солдат, високий, світловолосий і повнуватий, показує мені свою "таблетку" - "швидку", прошиту в кількох місцях осколками вже у Дмитрівці. "Це я ще малою кров'ю обійшовся". Аби довести правдивість своїх слів, теж демонструє відео. Це штаб. Точніше те, що від нього зосталося після обстрілів із російської артилерії. Там, як і в Побєді, від техніки залишилися тільки каркаси.



"Градом" і "Смерчем"

Вибравшись із Дмитрівки, медрота 24-ї облаштувала нову стоянку. Поранених тут немає – всіх уже відправили на подальше лікування. Тому медики пораненими називають себе. Точніше "психічно пораненими". Описують у деталях пережите. Оговтуються.

- "Гради" - це метелики. "Град" буде стріляти - я буду стояти і посміхатися, - хвалиться солдатик-медик з ірокезом. - Але те, що нас валило на Дмитрівці і Лутугиному…

Вони сидять гуртом навколо імпровізованого стола, який заставили наїдками з нагоди приїзду волонтерів.

- Була така штука, що от вистрілили снаряд, і з одного снаряда відділяється ще пару штук, потім із тих кількох іще… І це в тупу одна боєголовка накриває величезний квадрат. Усе горить! Ми звідти втікали, як…

Мій співрозмовник нервово поводить головою і різко змінює тон:

- Я вже, вибачте на слові, за**ався втікати. Та хто я такий? Я сцикун! Бо я втікаю. І всі ми втікаємо.

Кожен, хто тут сидить, готовий іти піхота на піхоту

"Неправильна війна", - повторюють  хлопці мені та один одному. Дискутують, проговорюють якісь раніше пережиті моменти.

- Чому ця війна неправильна? – питаю я.

- Це не війна, це вибивання людей. Це війна артилерії. В нас немає такої зброї. Ми не маємо можливості воювати з Росією. За 90 км падають на тебе снаряди і спалюють усе… Це не війна, це дебілізм.  Купу пацанів положили. Ну бо Новосвєтловку ми тримали, Хрящувате, Лутугине. Скільки пацанів там полягло! Зі ста кілограм мужика привозять 15 кілограм у кульочку  - з написом, хто це такий. Його розірвало на снаряді - зосталось пару кісточок і все.

 



 - Нас офіцери кидають з першого дня військової служби!

- Стій до кінця, бл**ь! За півгодини все згоріло!

- Це неправильно!

- І що робити? – питаю я

 - Хай нам або дають чим воювати…
 
- Або?

 - Або давайте будемо йти піхота на піхоту. Та от кожен, хто тут сидить, готовий іти піхота на піхоту: стріляти автоматами, душити руками. І ми б цю війну виграли, бо ми реально є патріотами своєї держави.

Не соцвиплатами єдиними

У розмову втручається місцевий. Каже, що сам із Луганська, до міста, де зараз перебувають медики, втікав від війни. Але від неї не втечеш. Місцевий - довготелесий, зі світлим волоссям і світлими очима. В поношених лахах і з кепкою на голові.

- Я жил в России. Приехал, когда жена забеременела, - переказує чоловік свою біографію. - Я приехал сюда, потому что там я не могу ее содержать, понимаешь? На зарплату одного. А здесь помощь есть, потому что она беременная - выплаты там и пенсия…

 - Ребята, - каже він. – Ребята… Я хочу жить нормально, работать нормально. Деньги зарабатывать у себя дома, как и вы. Зачем вам всё это? Потом вам даже не напишут, что учасник боевих действий, не будет никаких выплат…

- На**уй воно нам треба, ті дєньги! – вибухає один із хлопців. Кількома хвилинами раніше він неодноразово і дуже  ввічливо вибачався, що обріс триденною щетиною.

 - Треба захиститися, щоби ми жили, б**ть, в Україні, а не **й зна де. На**й нам учасників бойових дєйствій і тої всьої хєрні? – продовжує дискусію з луганчанином наш медик-бородань. - Ти хочеш  жити в  гівні і бути ще більшим г*доном, ніж ти є? Ліпше не жити, але стати раз і не пустити їх до хати! Аби твоя дитина хоча би нормально жила. Ви маєте не втікати, не ховатися, а стояти з нами в однім строю.

 - Мені від держави нічого не треба, серйозно, - додає наш знайомий з ірокезом. - Я людина забезпечена - сам собі можу помогти.

 - Я народився на Сахаліні, а одружився і живу Стрию. Мій батько там, у Росії. Якби довелося стріляти в нього зараз – не задумувався б. Плакав би потім, ненавидів би себе, але не сумнівався. До війни був на заробітках у Москві – гроші ж заробляти треба. Приїхав, а мені повістка. Зібрався, і ось я тут.

Життя в обмін на час

Усі ці хлопці хочуть жити і готові померти, клянуть на чім світ хаос і криком кричать про порядок – який він зараз необхідний армії.

- Ми всі помремо.

- Не треба помирати, треба вижити.

- Ми як м’ясо, ну просто як м’ясо. Приїхали туди - для чого? Все згоріло. Загубили машини, загубили всьо.

- Ми не хочемо пускати цю шваль в Україну, тому ми й приїхали сюди.

- Але все хериться, нема порядку, розумієте?  

 

- Слухайте, ну як нам пояснювали? Чому ми тут стоїмо, чому 80-та стояла в котлі, для чого це? Тими жертвами виграється час. Якби ми не вмирали в тому котлі, вони би вже стояли біля Києва.

- Ми тут між собою трошки були посварилися - був момент, коли всі зірвалися і один одного послали далеко. А потім стали знову однією дружною сім’єю. Ми себе бетменами почуваємо – тому що вижили. Опа-чя, ти шо, радная! – солдатик з ірокезиком починає дуркувати і показувати, які вони всі супергерої.

- Я вам скажу, коли я їхав із Дмитрівки в Лутугине, то перший раз у житті керував машиною - без світла, дерева валив, був у шоці такому. Зверху пацанюри з автоматами, щоби в полон не попасти. Назад я їхав на "уазіку", вивозив 200-х і 300-х.

- А скільки ми, медрота, життів врятували! Не тільки нашої, 24-ї. Ще 80-та, 51-ша, 128-ма, 8-ма хмельницька… Шість бригад було, які ми обслуговували.

Я сам не чув, але хлопці розказують. Як руска армія наступала, то по рації нам оголосили: "Работаєт руская армія. Рєбята, здавайтесь - ми вам гарантіруєм жизнь. А пацики кажуть: "Та пошел ти на**й, долбо**б!". Вони розуміють, що їм пи***ць, і вони кажуть: "Пошел ти на**й, москаль ти кончєний!"

- Ми додому не поїдем. Ми тепер можемо голими руками воювати.


Василина Думан для INSIDER, Київ-Луганщина-Київ

Фото Віктора Гурняка з Дмитрівки

Розділи :
Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

КОМЕНТАРІ

13.11.2018, 18:39
Додати

ГОЛОВНА ШПАЛЬТА

    • 12 липня 2019

    Як реформуватимуть митницю. Нефьодов презентував план

    "Митниця – це дорого"

     
    • 11 липня 2019

    Депутати проголосували за жорсткіше покарання для педофілів. Як змінився кримінальний кодекс

    Кримінальний кодекс зазнав відразу кількох змін

     
    • 11 липня 2019

    Нацрада не може довести, що власником трьох українських телеканалів є Медведчук

    Фещук закликала парламент надати Нацраді жорсткіші повноваження

     
    • 11 липня 2019

    Верховна Рада не змогла звільнити Клімкіна з посади міністра закордонних справ

    Подання про звільнення Клімкіна до Ради подав президент Володимир Зеленський

     
Система Orphus