Коли по дорозі з Донецька до Маріуполя я проїжджаю через перший український блокпост, над яким майоріє національний прапор, для мене це означає не просто фізичний в'їзд на територію, контрольовану військовослужбовцями моєї держави, але й те, що я вкотре умоглядно "в'їжджаю" в природну для себе обставину: я - українець. Тобто належу до українського народу.
Зрозуміло, особливої форми це почуття набуває в контексті тих причин, які в серпні цього року змушують багатьох донеччан перебиратися зі свого міста до столиці Приазов'я.
Але якби я не проїхав український блокпост, над яким розвивається національний прапор, з усім символізмом, що звідси випливає, у мене не виникло б цього почуття, що укріпило згодом мою національну самоідентифікацію. Воно було б потенційним, але не розкритим. Таким самим нерозкритим, якими залишаються потенційні українські почуття багатьох жителів Донбасу.
Саме українського символізму наразі бракує на Донбасі. Адже символ - це те, що інтегрує індивідуальну свідомість у єдиний простір культури. Він поєднує особисте розуміння з загальним смисловим полем і допомагає долати одну з головних проблем людства - відчуження один від одного.
Імовірно, блокпости з вітчизняними прапорами - це не те, що сьогодні здатне пробуджувати в них несуперечливі патріотичні відчуття. Але, можливо, є інші національно-культурні символи, які викликали б у них позитивні асоціації з Україною та інтегрували їхні національні переживання в загальноукраїнські.
Такими символами можуть служити певні національні цінності, персоналії, місця, явища, інститути, досягнення, образи, риси, які значна частина населення Донбасу прийме, радше, як щось своє, рідне, близьке, ніж як щось сусіднє і чуже.
Іншими словами, символи, наштовхуючись на які звичайні донбаські мешканці відчували б не ментальний розрив з іншими регіонами України, а, навпаки, приналежність до однієї великої та різноманітної української родини.
Ці символи можуть бути пов'язані з предметами гордості за рідну країну та свій народ. Зрозуміло, серед населення Донбасу поняття "свого народу" може як звужуватися до регіональних кордонів, так і поширюватися на весь східнослов'янський світ. Тому в нашому випадку важливо, щоб сукупність українських символів, які інтегрують Донбас в Україну, була б "центром тяжіння" в тому суспільно-інформаційному просторі, в якому живе донбаське населення.
На сьогоднішній день серед подібних символічних чинників для прикладу можна виокремити такі:
1. Тема рідної землі, образ селянської та шахтарської праці. Згідно з останніми даними соціологічної групи "Рейтинг", найбільше жителі Донбасу пишаються місцем свого народження і територією, на якій вони живуть, а також умінням господарювати та працьовитістю свого народу. В загальноукраїнських результатах фактори місця народження і рідної землі також опинилися головними. А ось для росіян, на відміну від Донбасу і всієї України, першим приводом для гордості за свою країну є її історичне минуле…
2. Персоналії. Для жителів шахтарського регіону важливо не просто, щоб відома людина була родом з їхнього регіону, але щоб вона ще й асоціювалася, як "своя". Тому, говорячи про персоналії, слід звернути увагу на тих українських діячів донбаського походження, котрі в краї териконів не є де-факто чужими. Як, наприклад, у випадку з Василем Стусом, розмах особистості котрого адекватно в Донбасі оцінюють лише вузькі студентсько-інтелігентські групи. До складу "своїх" для регіону можна записати таких видатних українців, як актора Леоніда Бикова, спортсмена Сергія Бубку, артиста балету Вадима Писарєва, оперного співака Анатолія Солов'яненка та інших.
3. Історичні простори - Київська Русь, Запорізька Січ, УРСР. В образі першої увага концентрується на Києві, як "матери городов руских"; у нинішніх донбаських умовах це має більш ніж символічне значення. Запорізька Січ виступає таким собі історико-героїчним мостом між Донбасом і рештою України. А чинник УРСР підкреслює, що донбаський край навіть у радянській системі, де пройшло його становлення, був прив'язаний до певного українського простору, а не конкретно до російського чи автономного "республіканського".
4. Душевні якості. Жителі Донбасу вважають себе доброзичливими, гостинними, працелюбними та господарськими. Те ж саме можна сказати й про українців загалом. А подібне, як відомо, тягнеться до подібного. Всі ці якості будуть надзвичайно актуальними у спільному відновленні нормального життя в країні після того, як увесь Донбас буде звільнений.
5. Українська православна церква. Донеччина посідає третє місце серед областей країни за кількістю парафій УПЦ Московського патріархату. Більше тільки у Хмельницькій і Вінницькій областях. Багатьох бентежить і обурює "московська" ознака цієї Церкви. Але той, хто краще знайомий із життям УПЦ МП, знає, що цей церковно-юридичний маркер має лише символічне значення. Церква у своїх офіційних заявах і діях послідовно демонструє, що вона все ж таки Українська.
Цей список символів, звичайно ж, можна продовжити та деталізувати. Але головне питання полягає в тому, як ці символи повинні циркулювати та використовуватися в якісному контексті в державній риториці, громадських акціях, матеріалах ЗМІ. Що частіше жителі Донбасу читатимуть, чутимуть і бачитимуть те, що даватиме їм можливість відчути себе українцями, то менше проблем буде надалі з агресивними проросійськими настроями в регіоні.
Але подолання культурно-ментальних протиріч, безумовно, не вирішить актуальних проблем у соціально-економічному житті шахтарського краю, зокрема - у відносинах із Києвом. Але одна справа - розділяти сімейний бюджет в атмосфері "самотності вдвох", а інша - коли присутній емоційний зв'язок, який базується на спільних цінностях, що не зводяться тільки до матеріальних благ.
