Столиця не-сепаратистів
Бійці антитерористичної операції звільнили Сєверодонецьк і Лисичанськ три тижні тому - 22 та 23 липня.
Сєверодонецьк відбувся малими втратами. Півторатисячна армія російських донських козаків Козіцина та "Армия Юго-Востока" довго не затримувалася. З початком масованого наступу українських силовиків вони відразу почали відступати в бік Лисичанська. Адже місто, яке стоїть на рівнині, важко обороняти. Сєверодонецьк був для них більше диверсійно-розвідувальним центром, аніж фортецею.
У місті особливих руйнувань немає. Зараз триває розмінування доріг, інколи ще чути постріли, але місто повертається до життя.
 |
Із самого ранку біля сєверодонецького відділу культури збираються проукраїнські активісти. Їх майже з десяток. Хтось лише повернувся в місто після вимушеної еміграції, а хтось знову виплив із глибокого підпілля.
В однієї жінки із жовто-синьою резинкою на волоссі є ідея – провести патріотичний автопробіг. У депутата від ″Батьківщини″ Сергія Самарського дилема складніша: як легітимно змінити міську раду, яка в більшості співпрацювала з сепаратистами.
Сам Самарський лише нещодавно повернувся в місто. 23 травня його взяли в полон, а за кілька годин потому відправили в Луганське СБУ. Там Сергія тримали майже тиждень. Спочатку в несправній холодильній камері, а після допиту – в тирі. Його не били, але постійно психологічно тиснули.
Після допиту Сергія відправили у підвал, де на його очах били інших полонених сталевим прутом із гумовою насадкою. З ним ополченці грали в "російську рулетку". Протягом двох ночей із "б'ютівцем" зіграли 30 разів. Коли відпустили, довго не думав – виїхав із міста з сім’єю.
Зараз Сергій пропонує однодумцям писати заяви до СБУ на представників влади, які працювали з сепаратистами.
Щоправда, деяких із них уже й так розшукує міліція. На оперативному стенді міськуправління МВС – свіжі зведення. Розшукуються голова Сєверодонецької міськради Валентин Козаков і двоє його заступників – Володимир Кравченко та Євгеній Халін. Вони зникли напередодні. Як пояснили в міліції, їх лише розшукують, але ніяких звинувачень ще не висунули.
Будівля міського відділу міліції – ледь не єдине місце, яке досі нагадує про зону АТО. Під’їзди заблоковані, а поряд ходять військові.
Раптово з’являється кілька людей у цивільному, які ведуть невідомого чоловіка до входу. У нього руки скріплені наручниками, на голові – мішок. Конвой і затриманого пропускають у відділок без зайвих питань, сторонні ж можуть зайти у відділок лише після пильного огляду.
– Яка обстановка в місті? – запитую в Сергія Шакуна, який один із небагатьох, кого можна зустріти в міськраді. Він - представник штабу АТО і водночас людина Олега Ляшка. Офіційно його посада звучить як "радник губернатора Луганської області".
– Зведення з міліції показують, що побільшало крадіжок, отже, почали повертатися сепаратисти, – чи то жартує, чи каже серйозно Шакун.
За його словами, багато місцевих ополченців залишилося. Вони просто переодяглися в цивільне. Від початку звільнення міста правоохоронці вже затримали чотирьох підозрюваних у підтримці бойовиків.
Очевидно, скоро людей у міськраді Сєверодонецька побільшає. Адже він тимчасово стане обласним центром. Колись, у радянські часи, місто готували як резервне для керівництва областю, і ось ця ″заготовка″ знадобилася.
 |
- До міста вже переїхало головне управління МВС в області. З місцевих міліціонерів – залишилося 20%. Допомагає підтримувати порядок батальйон "Луганськ" – проводить зачистку та стоять на блокпостах, - розповідає Шакун.
Місто без вікон
Із Сєверодонецька в Лисичанськ потрапити можна фактично одним шляхом. Інші – зруйновані ополченцями.
Міжміські маршрутки курсують регулярно. На кордоні двох міст – блокпост. На під’їзді до нього водій попереджає пасажирів, щоби приготували документи.
– Чоловіки з паспортами – на вихід! – оголошує військовий, коли маршрутка зупиняється на вимогу силовиків.
Чоловіки виходять із паспортами в руках і стають у ряд перед військовим, який сидить на стільці. У кожного бере документ та звіряє зі списком на кількасот позицій. У цій товстій теці – прізвища людей, яких підозрюють в участі в ополченні. Водночас інший військовий ходить по салону та перевіряє паспорти в жінок.
Уже на в’їзді – чорний "скелет" автобуса, розстріляна автозаправка, напівзруйнований будинок, навпіл розламаний бетонний стовп і звисаючі дроти.
 |
Рухаючись ближче до центру, ледь не в кожному будинку – розбиті вікна.
– Ви випадково не замір вікон прийшли робити? – підбігає жінка, коли фотографую музичну школу.
– Ні, а хто має прийти?
– З міськради обіцяли.
Жінка – в. о. директора музичної школи. Під час штурму 24 липня від вибухової хвилі всі вінка посипалися. У цей час вона сиділа в підвалі.
У міськраді вже склали список будинків, які постраждали від штурму. Здебільшого у всіх – розбиті вікна.
На околиці Лисичанська стоїть будинок, який чи не найбільше постраждав. У його центральну частину потрапили два снаряди. І один – зачепив кут. Із боку дороги рятувальники розбирають завали.
– Будуть зносити весь будинок чи ремонтувати? – питаю в одного з рятувальників.
– Не знаю. У нас завдання – розібрати. Вчора приходили експерти, брали зразки конструкції. Комісія буде визначати, що робити далі.
 |
Шлях до одного з мостів через річку Сіверський Донець і залізничну колію майже порожній. Місцеві водії вже знають, що ця переправа зіпсована. Таксист, який везе до моста теж знає, хоча жодного разу ще не був.
Біля переправи – залишки блокпоста ополченців. Завалена землею та шинами траншея, зруйновані бетонні блоки та складені шини. Асфальтована поверхня моста пошкоджена мінами. По краях покриття конструкції виглядає, наче пазл. За кожен зайвий рух у цій частині моста переймаєшся найбільше.
За кількадесят метрів від недіючого блокпоста – прірва. Уся зруйнована залізобетонна секція лежить на землі. Міст з’єднує лише електропровід та зігнута газова труба.
До моста під’їжджають "Жигулі". На антені прив’язаний білий клаптик тканини. У салоні двоє людей і безліч речей.
 |
З машини виходить водій і здивовано питає:
– Що, тут не проїхати?
Таксист пояснює водію "жигулів", як можна виїхати з міста.
– А ви з Лисичанська? – питаю.
– Та ні, ось везу зі Стаханова, – каже водій, показуючи у бік салону і додає: – бомблять, шо пі*ц.
База Мозгового
На підході до Лисичанського склозаводу "Пролетарій" стоїть погруддя Леніна. Біля нього лежать штучні квіти. На перший погляд, погруддя лише недоглянуте – фарба на пам’ятці облущилася. Але якщо підійти ближче, то видно сліди від куль.
Вхід на величезну територію з цехами та ангарами стороннім заборонений. Завод охороняють бійці з батальйону "Донбас". На воротах, за якими чатують хлопці, висить папір-попередження ще часів ополченців: "Бой. Стреляю без предупреждения".
"Донбасівці" реєструють відвідувача. Запис у журналі – перший. Проводити екскурсію погодився чоловік із позивним "Антон".
– Що не можна фотографувати? – наперед запитую.
– Обличчя.
Ідемо спочатку в бік машин, які "віджали" ополченці. Серед техніки – трактори, розібрана пожежна машина та інша спецтехніка рятувальників, яку бойовики апгрейдили бронею.
 |
Коли вони тікали, то брали найнеобхідніше. Машини, які стояли біля заводу, ламали.
- Багато речей просто залишили, – розповідає Антон. – А це – пушка, яку вони самі зробили, – показує хлопець на ржаву тачанку на колесах, оснащену дулом.
– Стріляє?
– Навряд.
Підходжу до пушки – вона заряджена снарядом. Значить, теоретично, повинна стріляти. Кажу про свої припущення "Антону". Він підходить, оглядає, усміхається і веде далі.
– Кажуть, сюди приводили заручників, бізнесменів і тут їх катували. Не знаєте – де це могли робити? – питаю.
– Ні, ми всього кілька днів. Іще не все обійшли. Тут така територія, важко навіть уявити.
Підходить інший боєць "Барабах". Каже "Антону", аби той повернувся, а екскурсію проведе сам.
Ангар, у якому ополченці влаштували тир, замкнутий зсередини. Ворота додатково "опломбовані" папірцем із попередженням: "Не стрелять. 9.07.".
Допомогти потрапити всередину погодився працівник заводу – електрик Василь.
 |
– Вони залазили збоку, – каже він і веде до розбитого вікна.
Пройшовши лабіринти ангару, потрапляємо до тиру. Біля облаштованої вогневої точки – сотні гільз.
– Це гільзи переважно від СВД та кулемета, – зі знанням справи каже "Барабаха".
Ополченці тренувалися на різних як спеціальних, так і підручних засобах. Роздруковані та від руки намальовані мішені, будівельна каска, бронежилет, картонні виробничі плакати, дорожні знаки – усе продірявлене.
Стіна ангару біля вогневої точки завалена медикаментами. Переважно парацетамолом та аскорбіновою кислотою.
 |
– Це вони пограбували фуру "Стиролу". Представники компанії вже приїжджали, дивилися на свій товар.
Далі екскурсію веде електрик Василь, який працює не один десяток років на заводі. Пам’ятає і день, коли прийшли бойовики.
– Працювати вони нам не забороняли. Нібито в них була домовленість із керівництвом, що половину виручки заводу їм потраплятиме. Але через два тижні нас уже не пустили.
– Ви знали цих людей?
– Там було кілька місцевих. Усіх інших не знаю.
Поряд бігає охоронець – великий 10-річний дворняга Бакс.
 |
– Він на людей не гавкає, – заспокоює електрик. – Лише на собак.
– Бакса теж вигнали ополченці? – жартую.
– Та хто його вижене, – відповідає Василь, замислившись на секунду. – Хіба що застрелити можна.
Підходимо до медпункту. Тут ополченці і лікувалися, і жили. Біля входу – банки з-під консерви від Йошкар-Олинського м’ясокомбінату й інших російських виробників.
 |
При вході на столі – обліковий журнал із позивними та діагнозами. Серед поширених захворювань – грибок і пошкодження кінцівок.
Між аркушами в журналі – "Молитва Архангелу Михаилу Архистратигу Грозному Воеводе". В поясненні до молитви зазначено: "Молятся Архангелу Михаилу с просьбой о помощи и покровительстве от воров, зла, врагов, стихийных бедствий, войны и напрасной смерти, в скорбях и напастях".
Василь веде до приміщення, сусіднього з медпунктом.
– Ось осколки від міни прошили ворота, вікна.
У приміщенні, як і в медпункті, безліч "новоросійських" газет.
– Їх було ще більше тут, – пояснює електрик. – Али ми трохи поприбирали, щоб не так засмічено було. Це ж для себе.
– А слідчі дії тут проводилися вже? Це ж речові докази.
– Та ні, кому це потрібно…
Рухаючись углиб території, потрапляємо в ангар, де стоїть дві спецтехніки рятувальників. Ополченці позначили їх – розмалювали російським триколором та підписали: "Народное ополчение Луганщины Алексея Мозгового".
Проходимо ангар із дірою у даху, куди під час штурму потрапив снаряд. По дорозі знаходимо кілька вирв.
– Тут усе дрижало, коли був штурм. У багатоповерхівці, яка розташована найближче до заводу, майже всі вікна розбиті. Мій будинок – другий, але в нас скло вціліло. Сам я ховався в підвалі.
– А які стосунки були в ополченців із людьми, які тут живуть.
– Нормальні, – каже Василь і за мить додає: – зате порядок був.
– Тобто "порядок"? – не вірю власним вухам.
– Після восьмої вечора ніхто п’яний не виходив на вулицю. Якщо попадався, то потім рив траншеї. А зараз все повернулося назад.
Адміністративні будівлі заводу – були повністю під контролем ополченців. Екскурсію цією частиною "бази Мозгового" продовжує "Барабаха". В одному з будинків – троє дверей. Донбасівець веде в ліву секцію. У приміщенні ступити бодай крок - важко, усі речі перевернуті. Однак примітними є білі кепки із символікою ЛДПР Жириновського. Поряд – зошити з портретом Владіміра Вольфовіча.
 |
Кухня – завалена провізією. Як домашньою, так і заводською.
– Холодильник вимкнули, а в ньому залишилося м'ясо. Тому трохи смердить, – каже "Барабаха" і заводить на склад, де зберігалася їжа.
Донбасівець перевертає картонні коробки і ледь не на кожній – відправник із Росії: Новий Уренгой, Санкт-Петербург, Кузбас, Пишмінська птахофабрика.
Виходячи зі склозаводу, Антон робить запис у журнал: мовляв, відвідувачі покинули територію. У цей час "Барабаха" підіймає картонну коробку, яка лежала поряд із постом, витягує звідти два флакони з аскорбіновою кислотою виробництва "Стиролу", який обікрали ополченці, та вручає їх мені.
