Луганські табори

Кореспондент INSIDER побував у таборі під Сватовим і в Щасті
11 серпня 201411:00

Курс на Сватове починається з Харкова. Підкинути до тимчасового табору для біженців погодилися харківські волонтери Юля та Ігор. Двічі на тиждень вони збирають допомогу та везуть власним автомобілем українським військовим у Луганську область. Цього разу в багажнику мікроавтобуса багато води, їжі та трохи ліків. Кінцевий пункт – прикордонна територія з Росією. Але по ходу ще роздаватимуть зібране на кількох блокпостах.

– Переселенцями я не люблю допомагати, – каже, ледь рушивши, водій Юля, коли чує про те, що прямую у Сватове до тимчасового табору для біженців. – Вони вважають, що їм усі щось винні. Якось вивезла одних, то вони мені досі надзвонюють, аби я їх назад повезла.

Майже годину траса задовільна, потім – Юля звертає.

– Тут краща дорога, – пояснює вона.

Але відразу – яма на ямі. На спідометрі – місцями не більше 30 км/год. Де-не-де і велосипедом непросто проїхати. Навіть важко уявити, якою є той, "гірший" маршрут.

Кілька годин у дорозі та перевірок на блокпостах – і заїжджаємо у Сватове. Райцентр – на півночі Луганської області, межує з Харківською областю.

– Скажи, як доїхати до тимчасового табору для біженців, – питає по телефону Юля місцеву волонтерку.

Якби не допомога активістки, знайти шлях до табору майже нереально. Вказівники з напрямком руху з’являються лише після того, як звернути з головної дороги. Хоча і їх побачити вкрай важко, адже знаками є роздруковані на А4 стрілки з підписом "Транзитний пункт".

 

 

Табір розміщений біля річки на нескошеному полі. Обабіч – футбольні ворота, але ніхто не ганяє м’яча.

На невеликому клаптику землі розбиті майже два десятка наметів. Територія обгороджена червоно-білою стрічкою.

На вході всіх новеньких скеровують в адміністрацію. Після того, як людей реєструють і перевірять про них інформацію, селять у таборі. До чоловіків-переселенців особливо пильні. Їх "пробивають" через міліцейські бази.

 

Коли переступаю межу табору, рятувальники відразу скеровують до начальника транзитного пункту – Руслана Романюка. Він, ніби вдесяте повторюючи певний сценарій, проводить екскурсію.

– У нас є душ, який працює з 18:00 до 20:00, – починає він. – Є кухня, де готують тричі на день їжу. Вона, якщо чесно, не гірша за домашню. Санепідемстанція постійно перевіряє стан води для готування.

 

Ротація жителів таборів відбувається щодня. Люди, тікаючи із зони бойових дій, затримуються переважно на добу. Аби переночувати. Потім – їдуть до родичів або знайомих деінде.

– Щодня о 12-й біженці за бажанням обідають, приймають душ і о 12:45 можуть вирушити нашим автобусом до залізничного вокзалу, звідки курсує потяг на Харків.

Крім власне житлових наметів, у таборі декілька адміністративних. В одній – приймають дзвінки на "гарячу лінію". Лише за цей день їх було майже 100.

В іншому наметі – медики.

– Люди потрапляють до нас переважно з гіпертонічними проблемами, – розповідає один із лікарів.

У медичному наметі на кількох столах лежать різні предмети. Від підгузків, дитячого харчування та м’яких іграшок до кольорових олівців із розмальовками.

– А для чого на столі коньяк? – жартома запитую.

 

Лікарі відповідають хором і серйозно:

– Він має таку властивість – за потреби знижувати тиск та підвищувати, – і після короткої паузи додають: – Але це за умови, що людина – не гіпертонік, і максимальна доза не повинна перевищувати 30 грамів.

У цьому ж наметі сидять психологи. Переважно вони працюють із дітьми, які чи не найбільше страждають від жахіть війни.

– Надати загальний спектр допомоги ми не можемо, – каже психолог Оксана Коваленко. – Оскільки переселенці не затримуються надовго, то в роботі з дітьми ми використовуємо, наприклад, лише елементи арт-терапії.

Табір рятувальники розгорнули з четвертого липня. За цей час через тимчасовий пункт пройшли понад дві тисячі біженців. Люди потрапляють сюди переважно з Луганська. Всього рятувальники можуть прихистити 300 людей одночасно. Хоча здатні і більше, якщо розширити межі транзитного пункту. У кожному наметі – від 20 до 40 осіб. Цього дня в таборі 51 людина, з яких – троє дітей.

Попри те, що біженці в таборі можуть залишатися на невизначений час, житлові наметі мало призначенні для довгого перебування. Тут навіть немає тумбочок. Біженці речі або не розпаковують із сумок, або часто кладуть на підлогу. Більшість перил ліжок завішані одягом.

 

У спеку в наметі задушливо. Але все ж краще, ніж на вулиці під палючим сонцем. Усередині альтернатив, як проводити час, небагато – або спати, або знайомитися та спілкуватися з іншими, кому довелося виїхати з-за меж бойових дій.

– Те, що нас прийняли і годують, - це вже добре, – щиро каже жіночка Ольга.

Вона, тікаючи з Лисичанська, потрапила зі своєю мамою у табір випадково. Коли приїхали у Сватове на залізничний вокзал, лише там дізналися, що існує місце для біженців, де можна перебути певний час.

Ольга та Антоніна майже тиждень у таборі. Попри те, що Лисичанськ українські військові звільнили, наразі повертатися не хочуть.

– У Лисичанську зараз нічого немає. Ні води, ні газу, – бідкається жінка. – Коли ми виїжджали, у місті було багато мародерів. Я бачила, як невідомо хто розносив мішки з магазинів. Що з нашою квартирою – невідомо. Я зв’язувалася зі знайомими, які залишилися в місті. Вони кажуть, візуально мій будинок стоїть цілий. Але ж я не знаю, чи розграбували квартиру, чи ні.

 

Зазвичай тікають люди з рідних міст через постійні обстріли. Причому з двох боків.

– У нашому районі невідомі в камуфляжі постійно перевозили з місця на місце "Град", – розповідає пенсіонерка з Луганська Любов. – Вони стріляли, і їм відповідали теж вогнем. А 14 липня наш будинок розбомбили. Чоловік із сином залишилися, щоб хоч якось доглянути за житлом. А я поїхала.

Однак виїхати з міста, як виявилося, теж проблема.

– Я виїжджала автобусом із центру Луганська. У нормальний час квиток коштував би 30-40 грн, але цього разу я заплатила 130 грн. Наші сумки перевіряли на кожному блокпосту – як ЛНРівці, так українські військові. А в Старобільському військові навіть роздягали чоловіків. Дивилися, чи є якісь сліди на плечах, оглядали долоні та перевіряли, чи немає кульових поранень. Одного зняли з нашого автобуса – у нього були якісь проблеми з паспортом.

Покинувши Сватове та направляючись у Щастя, дедалі більше відчуваєш, що їдеш неподалік зони бойових дій. Особливо на це звертаєш увагу, коли бачиш попутні чи зустрічні авто. В однієї на лобовому склі приклеєні аркуші з написом "ДЕТИ", інша – з прив’язаною білою стрічкою. Ще одна між задніми фарами мала напис білою фарбою: "МИР ВАМ!". На жовтому автобусі із застереженням "Школа" з відкритими дверцятами їдуть "учні" цієї війни – українські військові.

– Гляньте, дим, – показує волонтер Ігор далеко в поле.

Ще минулого літа була б одна версія причини появи сірого диму в полі – пожежа. Цього року ніхто не стверджує напевне.

Містечко Щастя – за якихось 15 кілометрів на північ від Луганська, звідки українські сили штурмують обласний центр. Добратися до містечка набагато важче. На кожному блокпосту ретельніше перевіряють машину. Що ближче до фронту, то скрутніше з мобільним зв’язком. У самому Щасті додзвонитися до когось практично неможливо.

Поряд із трасою розташований фільтраційний табір. Його створили 29 липня за домовленістю штабу АТО та представників ЛНР про створення "зеленого коридору". Офіційно він пролягає у Луганську з вул. Радянської через вул. 16-та лінія, вул. Фрунзе, вул. Шевченка, місто Металіст та Щастя.

Біженці, які покидають Луганськ, передусім потрапляють сюди. Їх реєструють, опитують, а підозрілих "опрацьовують" СБУшники.

Координатори цього пункту більш обережні та стаємничені, ніж колеги зі Сватового. Не дозволяють навіть фотографувати персонал.

Реєстрацію біженців проводять переважно міліціонери відразу за воротами фільтраційного пункту. При вході на огорожі висить табличка із закликом до громадян "зливати" ЛНРівців.

 Зупинка в Щасті

– Головне наше завдання – не допустити вивезення зброї, – розповідає один із координаторів пункту в камуфляжі, який не забажав представитись. Інформація з бейджика на грудях вказує, що це представник міліції "зеленого коридору". – ЛНРівці дотримувалися домовленості про роботу коридору лише перші три дні. Зараз – постійно обстрілюють колони з біженцями. З Луганська добирається хто чим може, а коли потрапляють на територію, контрольовану нами, військові їх проводять до транзитного пункту. Більш ніж на добу люди не затримуються. Після перевірок, якщо переселенцям немає куди їхати, ми направляємо їх у Сватове. Раз на день туди курсує автобус.

– Скільки людей за весь час пройшло через ваш пункт? – уточнюю.

Чоловік дістає з кишені невеликий клаптик паперу, списаний звичайною ручкою, і зачитує повні дані: 2418 людей, цього дня – 30.

Щастя малолюдне. Трохи більше містян – у центрі біля порожнього постаменту, на якому ще недавно був пам’ятник Леніну. Днями приїхали невідомі у військовій формі, накинули троси та скинули вождя. Однак не минуло й доби, як хтось із місцевих залишив напис на конструкції, яка вціліла: "Ленин жив!!!".

 

– От що їм заважав пам’ятник, – риторично запитує бабуся, яка сидить поруч на лавці.

– Знаєте, куди відвезли рештки пам’ятника? – запитую.

– Ой, я навіть не знаю, чи можна казати…

– Чому?

– Та гляди, ще уб’ють…

– Хто? Українські військові? – перепитую, не вірячи.

– Ну так.

 

 

Попри неофіційний статус прифронтової зони, не відразу повіриш, що за 20 хвилин звідси точаться бої. Але пробуджує потужний вибух, що лунає з боку українських військових, котрі стоять під Щастям. Два хлопчики, які неподалік гралися у піску, від несподіванки завмерли лише на мить. По тому одразу продовжили веселитися. Після цього протягом години – серія вибухів. Як з боку Луганська, так і знову з-під Щастя. Місцеві на звуки вибухів майже не реагують.

 

– Чи є якісь руйнування в місті? – запитую перехожого чоловіка.

– Майже немає. Один будинок зруйнувало, але господарі відремонтували. Лишилися тільки вибиті вікна. А навпроти у гараж потрапили осколки – просікло металеві ворота.

– Хто стріляв: ополченці чи українські військові?

– Чорт його знає.

– Як зараз у місцевих із військовими стосунки?

– Та нормально. Тільки після 10 вечора - комендантський час. Краще не ходити містом.

 

 

– А що буде?

– Намнуть боки і відправлять траншеї копати.

Під вечір із боку Луганська потроху повертається кілька колон із військовою технікою. По сьомій вечора на вході у фільтраційний пункт уже висить замок. Дехто з військових розслабляється – вмикає на телефоні музику та, усміхаючись, п’є пиво.

У цей час продавці барів чи магазинів намагаються вже прибирати робоче місце та замикати свої точки – за кілька годин у місті починається комендантський час.

Розділи :
Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

КОМЕНТАРІ

17.11.2018, 01:33
Додати

ГОЛОВНА ШПАЛЬТА

    • 31 березня 2020

    Land Rover, Lexus та елітні годинники: що задекларував новий глава МОЗ

    За минулий рік Степанов заробив 87 807 грн як очільник Одеської ОДА і отримав проценти в Ощадбанку на суму 2,83 млн грн

     
    • 31 березня 2020

    Авто за мільйон гривень та готівка: що задекларував новий заступник Венедіктової

     
    • 30 березня 2020

    Рада підтримала “антиколомойський” законопроект

     
    • 30 березня 2020

    Рада з другої спроби обрала очільників МОЗ та Мінстерства фінансів

    Верховна Рада України у понеділок, 30 березня, з другої спроби проголосувала за призначення очільників МОЗ та Мінстерства фінансів

     
Система Orphus