Юрій Олексійович Тиртишний був медиком-волонтером на Майдані. Коли він повіз гуманітарну допомогу в Донецьк, потрапив у полон до представників ДНР. Від 25 травня до 7 червня перебував у підвалі захопленої будівлі Управління СБУ.
Ми зустрілись із ним через волонтерку, яка допомагає Тиртишному в Києві: Юрій Олексійович хоче зайнятися визволенням полонених на Донбасі. Попри пережите, Юрій Олексійович заявляє, що не боїться повернутися в Донецьк іще раз: "Навіть якщо я визволю одненького - я віддам свій борг".
- Нумо спочатку. Як ви опинились у Донецьку й чому?
- Ну, почнемо з того... На Майдані – оскільки я жодних політичних фігур не підтримував – я з перших днів визначився на третьому поверсі Будинку профспілок, у медпункті. Чим міг, допомагав. Пройшов місяць-другий-третій, мене вже називали комендантом медпункту – не Медичної служби Майдану, а саме медпункту. Чи координатором третього поверху.
Коли наші хлопці почали "сипатися" на Грушевського 18 лютого, мені довелося долучитися до медиків-волонтерів, які працювали на лінії вогню. Воно впало бідненьке і не може встати, але медиків підпускали, треба віддати належне, що не всі шизіки. Просто шизіків помітно. "Юра, нас нормальных людей большинство, а вот таких – мало, но они так расставлены, что их очень тяжело обойти". Ви цією тезою скористайтеся, щоб люди не опускали рук.
Ми тягали людей із лінії вогню до перших медиків. Я ж не фаховий лікар, освіта в мене технічна.
- А чим у житті займаєтесь?
- Останні вісім років - виконавчий директор Всеукраїнської громадської організації "Наша Україна". Фактично це відторжений сателіт партії. Нічого не можу і не маю морального права казати про Віктора Ющенка, почесного голову. Що добре – партія нам не допомагала і не заважала. Останнім часом я займався розбудовою Хресної дороги, поїздками по святих місцях.
- Від організації?
- Я чернець-василіянин третього чину. Перший чин – це монахи-василіяни, другий чин – жінки в монастирі, а третій чин – дуже мала кількість мирян, які займаються благодійними справами, пов’язаними із церквою.
У Донецьк із ліками
- У Донецьк ви потрапили як майданівець, як волонтер, від церкви?
- Я повіз ліки. Люди й після Майдану допомагали гуманітарною допомогою. Андрій Гук із медичної служби Майдану та наші провізори лагодили посилки з ліками "Новою поштою" чи з кур’єром на ділянки, де наші хлопці стояли на блокпостах. До мене, оскільки багато хто знав, звертались: Олексійович, треба ліки то на Донецьк, то на Луганськ. Але я сам не їздив.
- До того разу?
- Так. Одна жінка з Донецька весь час брала ліки, сім чи вісім разів. Зустріла мене: "Олексійович, ви йдете у штаб, передасте, щоб мені зробили ліки?" Я кажу: "Добре." І вона зникла. Моя людина каже: Олексійович, Донецьк не забрав ліки. Я підійшов у монастир, пожертвували із церков гроші, і я власною машиною Волга 3110 поїхав зі Львова через Київ на Донецьк.
- Із львівськими номерами?
- Так. У мене було посвідчення парамедика і посвідчення Червоного Хреста. У тій ситуації, яка склалася, ми виконуємо, як журналісти, як священики і як медики, тільки гуманітарну місію. Тому, як кажуть, ухищрятися, чи фальшувати, чи вигадувати собі якусь іншу легенду, чи під іншим паспортом їхати не було сенсу. Я чітко знав, що я медик, і навіть якщо мене затримають, то відпустять. Але трошки воно вийшло як вийшло.
- Коли ви приїхали в Донецьк?
- У день виборів, 25 травня.
"Кинули в багажник"
- Куди ви хотіли віддати ліки?
- Я думав як? Що там — як на Майдані. Що існують медичні пункти, чи намети, чи як у нас у церквах у Києві були медичні пункти. Погано, що у мене склалася така картинка. Коли я проїжджав перший блокпост, скажемо так, сепаратистів, там пострілювали й людей поклали на землю. Була якась незрозуміла ситуація зі стрільбою, і я "сквозняком" той блокпост і проїхав. На другому блокпосту й на третьому блокпосту мене зупинили. Я кажу, везу ліки. Я вже зрозумів, що в казку не потрапив.
- І що ви зробили після приїзду?
- Перше, я мав контактну особу, цю жінку. Але вона зникла, сказала її донька по телефону. Тож я поїхав під церкву Архангела Михаїла й залишив священику свої координати. Хотів віддати ліки церкві.
Передзвонив своїм друзям, вони мені забронювали готель на вулиці 50-ліття СРСР. Якийсь економ-готель. Казали, за 180 гривень, вийшло за 200.
Тільки спустився — налетіли, на виході з готелю вирвали документи в мене з рук, подивилися, що я львів’янин, у них аж очі розширилися.
- Що вас питали?
- Та яке питали. Усе — львівська прописка. Правосєк. Заклеймили й ніхто нічого не питав. Я кажу: та хлопці, я вам привіз медикаменти, ось ціла машина. Усе це – у лікарню, кажу, дітям чи там у церкву. Кажу, он у церкві тільки-но залишив записку, що я привіз гуманітарну допомогу. І навіть у готелі попередив, що я медик, волонтер.
- А звідки вони про вас знали, що прямо під готелем упіймали?
- Не знаю. Хтось здав. Вони спеціально прийшли за мною. Як тільки я вийшов із готелю, вони підлетіли. Усе позривали на мені. Потім пару раз – ну як, пару раз... Скажемо так, дали трошки. Підправили кулаками.
- Вони були в масках?
- Із відкритими обличчями були. Вони були господарями становища. Мої очі зразу замотали скетчем, руки ззаду замотали скетчем. Прикладами. Кинули в багажник своєї машини. Він був маленький – чи "Таврія", чи "Ланос". Я залізти не міг. То нога застрягла. Кажу: Нога болить, хлопці. Я кажу: ну, каліка не каліка, нога болить. Вони добавили прикладом. Потім шию склали прикладом.
Везли мене не довго - 15-20 хвилин. Дорога була рівна, ґрунтової не було, так що мене мало там трясло. Привезли і спустили в підвал. Це було (захоплене ними, - ред.) Управління СБУ.
 |
| Фото автора |
"Процедури, про які я не хочу навіть свідчити"
- Потім почалися чотири ночі й три дні певних процедур, про які я не хочу навіть свідчити. Назвати це нічим іншим, ніж мордування, чи катування, чи отримання задоволення, що з "правосєком" чинять що хочуть, – не можна.
(Згодом Юрій Тиртишний усе ж розповів про деякі тортури, учинені і над ним, і над іншими людьми в СБУ — але про більшість із них і справді краще не розповідати, настільки вони жорстокі й принижують гідність)
Хіба що розповім таке. Замотують обидві руки скотчем, як рукавичками, туго. І я ще в житті так не кричав. Здавалося б, таке просте. Руки, таке враження, як друшляки, і ніби крізь них зараз усе порсне.
- Вони хотіли щось випитати?
- Ні, ні. Мені поставили клеймо "правосєк". Вони свій вирок зробили.
- У якийсь момент надворі почалася стрілянина. Потім чую: "Мы кончим этого правосека, потому что они же там убили нашего". Я чітко зрозумів з інтонації, що все, прийшов кінець. Я опустився і, значить, Боже, прийшла моя черга, прийми грішну душу. Така яка вже є. Прости гріхи мої вольні й невольні. І стояв, чекав. А камера не відкривається. Вони смикають, а не відкривається камера. І тут вони дізналися, що їхній живий. Їх викликали: "Ты быстро, давай, на линию огня". Воювати. Вони пішли, і більше я тих голосів ніколи не чув.
- Ви можете оцінити, скільки людей утримували в будівлі СБУ?
- Двадцять вісім. В один із днів було найбільше – двадцять вісім. Це з усіма. Дончанами, яких після десятої, у комендантську годину, було затримано. Потім були ті, які запили. Наркомани. Ті, які навіть, на їхню думку, були неадеквати. Свої ж. І ці теж отримували! Свої ж. І їх брали на роботи – укріплювати блокпости.
- А таких, як ви скільки?
- Один політичний. Як вони говорили, у нас один політичний – це я. А здебільшого місцеві. І двоє були з Росії. Один із Ростова, а інший чи то з Казані, чи то з Рязані.
- А цих за що затримали?
А вони приїхали сюди, щоб підтримати ДНР. Старший десь два чи три дні отримував фізично теж. Вони обурювалися, той із Ростова казав: "Да я ж приехал поддержать ДНРовцев, и тут это". І їх брали на блокпости.
Я не знаю, яка там у них система дізнання. Як намалюють – так і буде. Але деяким, дончанам, давали змогу дзвонити по телефону. Я їх благав подзвонити моїм.
- Ви ж були в одиничній камері?
- Я був в одиночці, це була маленька камера, колишній склад зброї. Але між камерами були великі вентиляційні короби. Якщо відкрити засув, то через дірку чути все, що відбувалося на поверсі. Я чув усе, що творилося в першій камері, шостій, восьмій, чув, як над іншими здійснювали тортури, били когось.
Я благав тих, хто міг дзвонити, щоб подзвонили моїм. Сподівався, що вони передзвонять моїй родині і скажуть, що я в підвалах СБУ. Так і відбулося. Передзвонили до рідного брата й передзвонили моїй дружині. І почали мене визволяти.
"Коли звільнятимуть усіх — звільнять і його"
- Хочу наголосити на одному. Я мушу озвучити це. До посадових осіб вищої ланки звернулися. Вони сказали: будуть усіх звільняти – і його звільнять. Тобто (криво усміхається), якщо ще буде живий.
Моя думка: я буду пробувати створити від Майдану групу людей, яка буде працювати над визволенням із полону наших людей. Якщо влада не хоче думати про це, ми будемо думати, як визволяти з полону наших людей. Бо не було в ЗМІ озвучено чи показано, що визволено наших хлопців. Можливо, були такі випадки, але я їх не знаю.
(За даними джерел INSIDER, обмін полоненими таки відбувається, але потай)
- Хто ж вас звільнив, якщо влада відмовилася?
- Підняли мене якось уночі наверх, поставили лобом до стінки. Я стояв із зав’язаними руками, упершись лобом у стінку. Двадцять, тридцять хвилин. Через якийсь час підходить людина, обіймає мене рукою за плече і каже: "Фамилия?" Я кажу: "Тиртишний". Він питає мене: "Юрий?" Я: "Юрій." Він: "Мы тебя уже, говорит, пять дней как похоронили. Мы у этих уродов два раза спрашивали, есть ли ты, они нам сказали, что тебя нету." Дзвонить кудись, як потім виявилося, у Київ. "Андрюша. Поймал я беженца твоего. Монаха. Медика. Живой. Мы его постараемся безопасно и целым отправить на Киев."
- Хто це був?
- Представник батальйону "Восток". Наші силовики, які підняли прапор Росії.
- Чому вони вас шукали?
- Я думаю, мене звільняли на особистих стосунках. Можливо, хтось поручився за мене й попросив. "Звільни цього пацана. Дійсно, він монах третього чину, медик, чого його тримати. Ми його виручимо. Бо ми ж не уроди. Війна війною, а є категорії людей, яких ми не повинні чіпати."
Я кажу тим, які мені докоряють: вони мене не просто “віджали”, вони, коли мене забирали, ризикували своїм життям. Він каже: "Так, за спину, и спускаемся. У нас есть еще одна проблема, что мы должны еще отсюда выехать."
Я кажу реально. Я розумію, що це може виглядати, наче я посібник сепаратистів, але я молився, молюся і буду молитися за цих людей.
- Це точно був "Восток"?
- Це чітко батальйон "Восток". Це колишні "беркути", "омон", спецназівці, батальйон "Альфа", наші силовики, які підняли російський прапор. Із якою мотивацією й ідеологією, я не можу зрозуміти, я це так і не зрозумів.
- Ви не пробували говорити на цю тему?
- Щось пробували. Вони казали, що фактично в Україні стає що далі, то гірше. Те, що з’являється замість Запорожця в когось Фольксваген, не означає, що загалом соціальна сторона не падає в піке.
- Вони вважають, що проголошення ДНР допоможе?
- Вони хочуть свою "царську республіку". Це я умовно так собі назвав. І що вони там зроблять рай.
- Коли вас звільнили?
- Це був день інавгурації Президента (7 червня, - ред). І я хочу сказати. Людське ставлення було – ну як до дитини. Ну як до коханої жінки. Ортопедичний матрас постелили. Під голову підклали подушку. Який сон? Сну не було! Лежав із розплющеними очима, не міг заснути. Я ж досі ще коли сплю — то я в полоні.
"Один наш вартує десяти їхніх"
- Документів моїх так і не знайшли. Коли відновлю — мізги в порядок приведу, бо треба. Я зараз, як побитий кіт. А потім хочу зайнятися визволенням наших людей.
Обмін мусить бути. Що вони далі будуть робити чи чудити – це їхня справа. Але наших усіх треба викупляти, звільняти, обмінювати.
Я хотів би, щоб ви зазначили, що один наш вартує десяти їхніх. І треба міняти, забирати – усіх наших треба забирати.
- А це не буде посібництвом терористам?
- Це наша людина! (Тиртишний переходить на крик) Чому людина не варта того, щоб її будь-якими засобами звільнити, поки вона жива? А що, дочекатися, що через два-три дні вона потрапить на шизіків і її знищать?
Я не "пособник сєпаратістов". Я за єдину цілісну Україну. І я за те, щоб кожна душа жила. Треба тобі п'ятнадцять – я віддам тобі п’ятнадцать, ти віддай мого.
