У перший день війни були сльози.
Були поспіхом спаковані валізи з чимось їстівним, документами та першим-ліпшим одягом. Були пігулки від нервів і поради пити міцний алкоголь.
На другий день була тиша.
Здавалось, треба навіть говорити пошепки, аби війна не почула сімейні перелякані розмови та не повернулася.
На третій день місто почало оговтуватися.
Те, що відбувається на Донбасі, офіційно війною не називають. АТО проти терористів, українські військові проти озброєних агресивних людей, але не війна.
Але чи не кожна родина Донецька вже підготувала рятівну валізу та спланувала для себе варіант схованки. Розгромлений донецький аеропорт, підпалений ПС "Дружба", жертви серед цивільних, зачинені магазини та напівпорожні полиці, де раніше були макарони та крупи... Ні, все ж таки це війна.
Насправді, перебуваючи зараз у Донецьку, розумієш, що звикнути можна до всього. До відчайдушного ревіння літаків, які випускають світлові пастки. До вибухів десь неподалік. До повідомлень про перестрілки.
Коли розумієш, що вбитим може бути кожен перехожий, навіть смерті сприймаєш по-іншому. Якось буденно.
Ось, наприклад, у Донецьк приїхали чеченці.
- Невже заради грошей вони можуть піти на смерть? - запитували звичайні мешканці.
Згодом їхній спосіб життя стає зрозумілим. Війна - їх звичайний стан, вони навчалися не математиці чи літературі, а правилам бою. Вони народилися з розумінням, що можуть померти від кулі в будь-який момент.
- Мені це (воювати, - ред.) дуже подобається. Це моє життя. Я виріс саме у військових діях. Я любив готуватися і проводити спеціальні заходи. Я люблю це робити. І тебе можуть убити. Але ти про це не думаєш, - нещодавно пояснив лідер Чечні Рамзан Кадиров у одному з останніх інтерв’ю.
Життя вони перестали цінувати. І чуже, і своє.
Українців натомість ніколи не вчили війні. Ніхто навіть не припускав такої перспективи в мирній державі. Тому і зараз не дуже віриться, що війна.
За таких умов вчитися всьому доводиться дуже швидко. І перше відчуття – паніка.
Школи й університети завжди мали заняття з військової підготовки, але настільки поверхові, що їх ніхто не сприймав серйозно. Тепер сприймають.
Медична підготовка для дівчат була лише теорією. Тепер настав час практики.
Як стріляти, перев’язувати рани, що робити при надзвичайному положенні, які речі брати з собою у першу чергу - все це доводиться дізнаватися вже зараз.
У Донецьку питання, де ховатися, досі так і не вирішене.
Коли журналісти запитали в міського голови Донецька Олександра Лук’янченка про бомбосховища, той дуже здивувався. Мабуть, сам досі живе минулим спокоєм. Або не дуже переймається цим, бо має, куди тікати.
Щодо схованок для інших, мер чесно зізнався, що вони "не дуже готові". Це означає абсолютна руїна, де немає ні води, ні комунікацій. Об’єкти, які колись вважали важливими, занедбані. Варіантів відступу майже не залишилося.
Сьогодні в Донецьку тихо.
Дивно чути соло пташок без підтримки гулу вертольотів. Блискавична АТО, яку обіцяв Порошенко, стихла.
У міських автобусах жіночки та чоловіки здебільшого їдуть із кошиками з полуницею. Сезон усе ж таки. Ягоди пахнуть, нагадуючи про весну, але розмовляють між собою мешканці лише про блокпости, евакуацію та останні новини.
Єдине, що приходить у такий день, - слова про затишшя перед бурею. Невідомо, скільки ще триватиме примарний, якийсь могильний спокій. Невідомо, коли знову почнуть стріляти. Донеччани, які благають, аби все це скоріше закінчилось, ніколи не зрозуміють цих військових прелюдій. Поки хтось грає на щось, перериваються життя.
Зараз знову є надія. Думки про примусову еміграцію забуто, а квитки так і не куплено. Але все одно кожен знає, що війна почнеться знову. Це як у дитинстві, коли малечі роблять укол, вона щільно примружує очі в очікуванні. Наче так буде не боляче. Так і донеччани. Примружились в очікуванні. Тільки замість маленької голки - кулі та осколки від гранат.
