Північ Луганщини: життя на кордоні війни й миру

Кореспондент INSIDER побував у Сватовому та Старобільську, щоб з’ясувати, де закінчується межа сепаратизму
27 травня 201408:50

Північ Луганської області - один із небагатьох районів Донбасу, де немає сепаратистів. Українські ЗМІ поспішили розрекламувати його як "форпост українства".

Проте насправді життя місцевих мешканців нагадує радше відомий кінофільм "Весілля в Малинівці". В них непрості стосунки з розквартированим поблизу партизанським батальйоном майданівців.

Однак бойовиків сепаратистів вони бояться ще більше. Особливо, що після президентських виборів військові залишать ці місця і сюди прийдуть представники "Луганської народної республіки". 

Кореспондент INSIDER побував у північних районах Луганщини та спробував описати "50 відтінків сірого", з яких складається реальність тутешніх мешканців. 

“І це ще не все”

- Поїзд через Сватове не йде, – одного за одним ошелешує пасажирів провідниця вагону.

- А чого?

- Ви шо, з Луни свалилися? Там война!

- Я ж позавчора їхав! – обурюється літній чоловік.

- Так то було позавчора!

Того дня стріляли в Рубіжному й Лисичанську, й поїзд №126 "Київ-Луганськ" перенаправили через Лозову. Тим, хто не дістанеться своїх зупинок, провідниця від імені "Укрзалізниці" пропонує "робіть шо хочете", й усі вирішують зійти в Харкові.

- Харашо хоть так ходимо, – бурчить провідниця. – А то ж ми можемо забастовать. Чого ми должни под пулями їздити?

57-річна тьотя Люба їде у Троїцький район. Повинна була, як і я, зійти у Сватовому. До нас приєднується студент Ярослав. Ми вирішуємо ночувати на вокзалі в Харкові разом.

- Самій дуже страшно. Щас таке врем’я!

У мене стискається серце. Пізніше виявляється, що вона боїться злодіїв. Тьотя Люба – сварлива, кремезна, коротко стрижена сива селянка – розповідає, як по селу їздить армія, а все село ходить годувати "голих-босих-голодних дітей".

- Через "них" танки в селі, а тепер через "них" і доїхать до села не можеш. От собачі душі! – тьотя Люба не уточнює, кого "них", це стане зрозуміло лише потім. – Паддддлюки. І це ще не все!

- Що ще? – знову завмираю.

- Дві неділі нема дощу!

Великий гОрод

- Сватове тепер стало великий гОрод, – іронізувала тьотя Люба.

Містечко нині – адміністративний центр області: сюди переїхала в.о. губернатора, сюди перевели й ГУ МВС, попередньо кинувши дезу про переведення у Старобільск.

Ми з тьотьою Любою та студентом Ярославом уже налаштувалися ночувати на харківському вокзалі, але дивом опівночі знаходимо попутку.

- Говори по-русски, чтобы не привлекать лишнего внимания, – радить мені водій і одразу переходить назад на український суржик.

Я розпитую, чому в них не закріпився сепаратизм, але не чую патріотичних заяв:

- У нас кажному сєпаратісту треба чотири корови подоїти, – каже тьотя Люба.

- До нас пока доїдеш, колеса поодвалюються. Даже у танка, – сміється Ярослав.

Дорогою до Сватового, що зайняла півночі, ми минули три блокпости української армії й МВС, ледь не переїхали трьох лисиць, і у нас ледь не "поодвалювались" колеса. Тьотя Люба і Ярослав поїхали далі на Троїцьке: казали, там дорога ще гірша. Чекаю світанку на сватовському вокзалі з трьома п’яничками.

 

 

Щоб краще розуміти: у Сватовому немає жодного будинку, вищого за три поверхи. А, ні. Є чотириповерхова райдержадміністрація. У місті домінують велосипеди та скутери, які тут продають у кредит. Найпоширеніший тип машини – "Жигуль", за кермом якого сидить дядько з козацькими вусами (як потім вияляється, багато з них – мисливці, учасники місцевої Самооборони).

І от ідеш ти о 7-й ранку центром чистенького Сватового, розчулюєшся – й усвідомлюєш, що з-за кіоску "Мобільний зв’язок" знизу на тебе спрямоване дуло кулемета.

"Міліцію ми трохи приструнили"

Кулеметник відводить дуло й погляд, дає пройти. Він не один. По площі перед Будинком культури – їх кілька десятків. От як собі уявляєш фразу "озброєні до зубів", так і є: підствольні гранатомети, кілька РПГ, у кожного по десятку рожків до АК. Як потім виявиться, солдати охороняють завезення бюлетенів в окружвиборчком напередодні виборів.

Містечко маленьке, і щоб тебе не зрозуміли неправильно, коли зустрінуть знову, йдеш до РВВС представитись і взяти телефончик про всяк випадок. Вікна першого поверху райвідділу закриті мішками з піском. Десятки людей з автоматами.

На даху райдержадміністрації також автоматники. Пройти до в.о. губернатора, яка передислокувалась у Сватове, можна з заднього ходу. Його охороняють кілька джипів із накачаними дядьками в цивільному.

- Тут демократично налаштоване населення, – пояснює кореспонденту INSIDER різницю між півднем і північчю Луганщини в.о. губернатора Ірина Веригіна. – Тут транслюють українські канали. На півдні нашої області йшло зомбування населення каналом ЛОТ, начебто прийдуть "бандерівці", які будуть чинити насильство над людьми.

Українська влада зараз контролює дев’ять північних районів області: по лінії Сватівський-Старобільський-Новоайдарський-Міловський і всі, що на північ. Попри різницю в менталітеті між Донбасом на півдні Луганщини та Слобожанщиною на півдні, ключовий чинник контролю – армія.

- На півдні області відкриті кордони, і туди пройшли громадяни Росії, – каже Веригіна. – На півночі у нас посилений кордон, а також у нас на території цих дев’яти районів знаходиться українська армія, яка захищає українське населення.

А що міліція?

- Міліція в Луганській області деморалізована. Більш ніж 90% не готові служити, – стверджує Веригіна. – Дуже довго міліція займалася не тим, чим мала займатися: "кришуванням" копанок і таке інше.

Нині в луганську міліцію скерували "підкріплення" з інших регіонів. Як каже кореспондентові INSIDER мер Сватового Євген Рибалко, "міліціонери вже починали рахувати, скільки заробляє лейтенант у Росії, але ми їх трохи приструнили". Приструнили, складається стійке враження, присутністю армії.

 Євген Рибалко

Віднедавна ГУ МВС у Луганській області очолює Анатолій Науменко. Найм’якше, що я чув про нього від посадових осіб і місцевих депутатів, – "ненадійна людина". У Старобільську місцевий депутат стверджує, що Анатолій Науменко відомий в народі, як "Толік Железяка" – це має відображати як його характер, так і той факт, що міліціонер, як стверджеє депутат, "кришував" ринок металобрухту.

А підполковник Міноборони Сергій Мельничук навіть змусить мене записати на диктофон, хто кому і скільки начебто "заніс" за призначення Науменка, але оскільки підполковник не навів доказів, обмежимося одним цікавим фактом. Незадовго до призначення Науменка на посаду начальника ГУ МВС Арсеном Аваковим, так званий "народний губернатор" Луганщини, нині голова "Луганської народної республіки" (ЛНР) Валерій Болотов призначив того-таки Анатолія Науменка "народним міліціонером". 

"Ти ж не станеш садити картоплю на асфальті"

Мер Сватового Євген Рибалко є водночас і координатором сватовської Самооборони, або ж "штабу єдності". Як стверджують недоброзичливці – міськрада перехопила низову ініціативу.

- Эй, репортер, иди сюда! - гукає він мене.

Рибалко сидить на лавочці під міськрадою, де вранці тусили місцеві ханурики. Мер – кремезний чоловік у футболці й кепці, на вигляд і не скажеш, що очільник міста.

Коли я починаю ставити запитання, на які він не може відповідати у присутності місцевих, Рибалко веде мене з лавочок у мерію. По дорозі показує актовий зал: тут на підлозі розстелені десятки матрасів для самооборонівців. Про всяк випадок.

Відому в інтернеті історію про те, як сватовські та старобільські начебто не пропустили бойовиків ЛНР напередодні "референдуму", Рибалко розповідає значно менш драматично. Насправді бойовики ЛНР таки побували у Сватовому (та й у Старобільську), але тут усе обійшлося переговорами. Навіть прапор України не зривали (а у Старобільську зірвали).

- Ты же не станешь садить картофель на асфальте, – пояснює Рибалко неспроможність "сепаратистів" закріпитись у Сватовому. – Нужен подготовленный грунт. А тут его не было. Если в других регионах ЛНР встречали, как осободителей, то тут они не встретили ликующей толпы.

Але не все так однозначно: по-перше, в’їзд перекривала Нацгвардія, по-друге, "референдум" у Сватовому таки пройшов – без дільниць. На тих-таки лавочках, де ми зустрілись із Рибалком:

Рибалко тоді сказав міліціонерам не заважати людям, аби не провокувати їх, а лише попередити, що ті здійснюють правопорушення. Нині, коли в місті українська армія, організатори з КПУ заперечують свою керівну роль у цій події.

Наше тривале спілкування з мером Сватового закінчується, коли до Рибалка приходить "військовий" координатор проукраїнської Самооборони з дядьків із козацькими вусами. Координатор – Леонід Привалов, родом із Брянської області (Росія). Привалов скаржиться, що влада не хоче озброїти їхніх самооборонівців справжньою зброєю:

- У нас под тысячу охотников. Но ведь с гладкостволом против "калашей" не попрешь.

А потім приїжджає чорним джипом під охороною автоматників Анатолій Науменко, голова ГУ МВС.

- Большой начальник, – сміється Рибалко. – Как по званию, так и...

Він показує руками розміри Науменка.

50 відтінків сірого

У Старобільську й особливо Сватовому зараз складніше знайти й розговорити так званих "проросійськи" налаштованих людей. Не тому, що їх немає: кон’юнктура не та, в містах зараз українські силовики. Але люди налаштовані по-різному. Так, окрім людей, які голосували на лавочках за ЛНР, були сватовчани, які їздили голосувати на південь області.

У регіоні – просто райдуга з різних поглядів. Є україномовні люди, які проти сепаратизму, але не визнають українську владу. Жінки сперечаються:

- Людка каже: "Якщо ми прийдемо на вибори, тим самим ми признаємо цю власть". А я їй: "Так, а шо ти прєдлагаєш"?

Є ще більш парадоксальні погляди. 31-річний Влад, з яким ми розговорилися на вулиці, каже:

- Я за отделение от этой п**стической власти. Лучше бы в Россию вступить – а нет, так хоть автономия. Но слушай: хорошо, что сюда армию ввели. А то "ополчение" ЛНР – это уже перебор. Я сначала очень поддерживал: вот, люди борятся за свое. Но когда они начали грабить и убивать? Все началось, когда "калаши" раздали кому ни попадя. Так что пусть здесь украинская армия еще постоит.

У регіоні зараз транспортний колапс. З одного боку, дедалі менше людей наважуються хоч кудись їхати, а з іншого – через це скорочується кількість маршруток і електричок. У підсумку й ті, хто таки хоче їхати, не можуть цього зробити.

Водій автобуса "Харків-Сєверодонецьк":

- Сегодня Сватово конечная. Вчера была Кременная.

- А там, дальше – что?

- Война.

 

 

Худорлявий дід, який не може виїхати, матюкається через слово:

- Понаоб’являли народних республік, а на народ їм начхать!

Дядько з козацькими вусами називає представників "Луганської народної республіки" яскравим словом, яке місцеві, котрі не люблять ЛНР, вживають щодо бойовиків:

- Шелупєнь.

На автостанціях збираються люди з усього регіону. Люди злі, навіть ті, хто зберігає почуття гумору. І починають лаяти "їх". А під час розмови виявляється, що погляди співрозмовників відрізняються на кілька відтінків сірого. Для когось погані "вони" – це нова українська влада, для когось – армія й міліція, для когось – ЛНР. Але як би не різнилися погляди співрозмовників, спільна мова завжди знайти можна:

- "Вони" там між собою ділять гроші та владу, а нам тут дістається.

У багатьох навіть немає конкретних поглядів, за кого вони чи проти кого. Все, що треба людям:

- Коли вони вже нарешті закончать? – кажуть, коли повз проїжджає колона військової техніки.

- Все, что я хочу, – это чтобы мои дети не видели БТРов, когда идут в школу, – каже таксист, який начебто і проти української влади, але ще більше не любить ЛНР.

"Проукраїнська" жінка, член виборчої комісії з Новоайдарського району, каже подрузі:

- Я готова на колінах повзти до одних, а потом на колінах до других, щоб тільки вони прекратили.

Хлопець зі Стаханова розповідає, як другу добу добирається додому попутками, КамАЗами та пішки. Одного разу – з великими очима розповідає він – під Старобільськом проходив пішки через КПП "правосєків". На щастя, пронесло.

Через дві години, втиснувшись у єдину маршрутку за день, я опиняюсь у лігві цих "правосєків".

Шайтан-труба

Під Старобільськом у селі Половинкине – на трасі, що веде на підконтрольний ЛНР Луганськ – дислокується 24-й батальйон територіальної оборони в Луганській області. Це – не військова таємниця.

Але по приїзді в місто відразу починається конспірація: є "свої" таксисти й "не свої". З "не своїми" їхати не треба, хоч і так усе місто знає, де батальйон. Володимир Григоренко, координатор старобільського Євромайдану, організовує мені "свого" таксиста Андрія з золотими зубами, який наполягає, щоб я нічого йому не платив.

– Только пусть блымнет фарами, – попереджує Іван із батальйона. – И очень медленно едет.

На вході мене зустрічає чоловік у бандані, але я вже знаю його кликуху, й мене проводять за барикади.

 

 

Батальйон не має брендової назви типу "Донбас" чи "Азов", лише номер. Можливо, тому, що підпорядкований не МВС, а Міноборони. 24-й батальйон дисклокується в колишньому ковбасному цеху. Дуже мальовниче місце. Не менш мальовничі – самі військовослужбовці. Батальйон складається наполовину з мешканців Луганської області, наполовину – з людей з інших областей, але практично всі – євромайданівці. Луганчани – давні активісти відомих громадських організацій. Просять змінити імена, бо в багатьох на півдні Луганщини залишилися сім’ї. Бояться, щоб не вирахували.

- А "правосека" у нас нет ни одного, – сміється хлопець у тельняшці з "калашем" через плече. – "Правый сектор" разлагается изнутри из-за аморального поведения.

На більшість запитань відповідає лише комбат, підполковник Сергій Петрович Мельничук, якого тут називають "Петрович". Батальйон почали формувати, як партизани – в лісах. Більшість становлять мобілізовані Міністерством оборони добровольці. Попри босяцький вигляд, усі вони є офіційно військовослужбовцями.

 

 

Після інтерв’ю та екскурсії по території мене годують ухою в казармах.

- Говорят, голодные мы. А кормят хорошо, – каже луганчанин Коля, якому вже за сорок. – И оружие есть. Ты ж сам видел. У меня даже шайтан-труба лежит, - так він називає ручний зенітний комплекс.

- "Голі-босі" говорят, – згадав я тьотю Любу.

- Босі, это да. В своем ходим.

Коля, колишній помічник депутата Олега Ляшка, просив іще переказати:

- Напиши, Ляшко – п***с. Обещал нам бронежилеты и про***зделся.

В якийсь момент спрацювала одна з "розтяжок" навколо території – зі свистом і вибухом у повітря злетіла світлошумова граната. Іван зразу хапає бронежилет, вибігає. Потім усі заметушилися: граната підпалила смугу сухої трави. Бійці сперечаються: одні кажуть, треба гасити, інші – само згасне. Зрештою, таки погасили.

Усе це нагадує партизанську армію Ковпака, плюс мобільні телефони й мобільний інтернет.

Я був у батальйоні ввечері. Всі були тверезі, всі слухали накази Мельничука та командирів взводів. Комвзводу просив дозволу вийти по продукти.

- А ты послушаешь, что о нас местные говорят, – проводжає мене Іван.

Г**но на цідилці

Як і належить партизанам, у 24-го батальйону – непрості стосунки з місцевими. І це, вважайте, на відміну від Ковпака чи УПА, вони не змушують нікого ні розселяти їх, ані годувати. Лише їздять у місто по продукти й виконують завдання.

- Ходили тут по селу з автоматами, – жаліється бабуся в Половинковому. – А у нас діти в школу ходять.

- Ходять зі зброєю, а хто вони такі? Свої? Не свої? – жаліється дівчина на автобусній зупинці.

- Та это армия наша, которая нас бережет, – саркастично каже хлопець на "Жигулях", який підвозить мене через КПП. У хлопця на дзеркалі – велика георгіївська стрічка. Демонстративно. Він каже, що у Старобільську всі – за Росію. – Иногда бережет, а иногда сама и стреляет.

Весь Старобільськ насторожений через кілька випадків, що сталися за день до мого приїзду. Центральні ЗМІ показали події тут, як "стрілянину з боку сепаратистів", через що у Старобільську навіть проукраїнські городяни тепер не вірять центральним ЗМІ.

 

 

Зі свідчень свідків з усіх сторін: кількадесят умовно "проросійських" старобільців заблокували військову техніку (два КамАЗи). Кількадесят умовно "проукраїнських" – різниця між ними в кілька градацій сірого – пробували вмовити своїх кумів-сватів-знайомих попуститись. І тут приїхали "партизани" з Половинкиного, заарештували чотирьох найактивніших "сепаратистів". Підполковник Мельничук організував у ковбасному цеху імпровізовану гауптвахту. Гірше те, що під час стрілянини бійці Мельничука поранили одного з місцевих "сепаратистів" у ногу. Вони самі ж потім занесли його в карету "швидкої допомоги".

- Це махновщина! – каже мені умовно "проросійський" таксист Влад, який був свідком. – Чому в піонертаборі стоїть нормальна армія і проти неї слова ніхто не скаже?

Того-таки вечора стався ще один випадок: на блокпосту чи то через непорозуміння, чи через страх водій машини, місцевий циган, почав тікати – йому вслід зарядили чергою й поранили. Гірше, що з водієм була вагітна жінка. Її також поранили. В батальйоні стверджують, що до цього випадку вони не мають жодного стосунку, але місто вірить у протилежне.

 Підполковник Мельничук, комбат партизанського батальйону 42

Навіть координатор Євромайдану Володимир Григоренко, який повністю підтримує батальйон, каже:

- В умовах, що склалися, доречною буде передислокація батальйону.

Місцевим не подобається й сам босяцько-анархістський вигляд батальйону. Там ображаються: Міноборони не виділяє їм достатньо обмундирування.

Попри конфлікти з окремими батальйонами, місцеві – незалежно від політичних переконань і градацій сірого – побоюються відведення української армії.

- После выборов армию отведут, а мы тут уже враги ЛНР, – прогнозує мер Сватового.

Абсолютно незалежно одні від одних упродовж цих днів, півдесятка людей згадували фільм "Весілля в Малинцівці", а саме знаменитий епізод із шапками: "Опять власть меняется". Про цей епізод говорили дуже різні люди в різних місцях – від голови однієї з виборчих дільниць і актора Валерія Немушенка й до дядька з вусами на вокзалі, який матюкався на "Сомалі, б**дь" у регіоні.

- Им сейчас надо показать, что выборы прошли, – каже таксист Влад у Старобільську. – А потом они армию отведут, и привет, свадьба в Малиновке. Сюда придут "элэнэровцы", и мы для них уже враги. А куда нам деться? Мы тут останемся, как говно на цедилке.

Розділи :
Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

КОМЕНТАРІ

13.11.2018, 19:31
Додати

ГОЛОВНА ШПАЛЬТА

    • 22 листопада 2018

    П’ять недоречностей у День Гідності та Свободи

     
    • 21 листопада 2018

    Екс-поплічник Юрія Крисіна приїхав у суд давати свідчення на ймовірних викрадачів Вербицького і Луценка

    Сергій Чемес за угодою зі слідством був засуджений до 3 років і 3 місяців за участь у смертельному нападі на В'ячеслава Веремія

     
    • 19 листопада 2018

    Суд почне з допиту потерпілих у справі екс-беркутівця Лукаша

    Спочатку допитають потерпілих, потім – свідків, а після цього свідчитиме сам Лукаш.

     
    • 19 листопада 2018

    "П’ятачок смерті" на Інститутській підготували до слідчого експерименту

    На цьому місці загинули 8 учасників Революції Гідності, ще 8 отримали поранення

     
Система Orphus