- Називайте нас бандерівцями. Ми - російськомовні бандерівці.
Такі висловлювання можна почути останнім часом на мітингах "За Україну" у Донецьку.
Звичайно, говорять їх жартома, а підсвідомо чи не кожен переживає та боїться раптового нападу з боку "проросійських активістів". Як не смішно, але невідомі у масках дійсно вірять у те, що на акції за єдність та цілісність звозять мешканців західної України.
Не радикалами, а саме "активістами" називають себе агресивні люди з битками, відхрещуючись від сепаратизму та тероризму. Свою активність вони проявляють лише у залякуванні мешканців та цькуванні журналістів.
В Україні звикли, що Донецьк - аполітичний, анемічний, та ще бозна скілький "а-". Між тим "бандерівців" на мітинг вийшло більше 3 тисяч. Деякі ЗМІ давали число у 5 тисяч, але то перебільшення. Хоча після подій 13 березня, коли в результаті сутичок між прихильниками України та Росії десяток осіб постраждали і одна людина загинула, навіть 100 донеччан з українською символікою - досягнення та геройство.
Жити в умовах окупації міста невідомими "друзями Донбасу" доволі страшно та дуже бридко. Страшно, бо вони без перешкод носять зброю. Бридко, бо ці групи не репрезентують весь регіон.
Іноземні журналісти щиро дивуються, як так вийшло, що сепаратисти так просто розгулюють містом та захоплюють будівлі. Їм хочеться пояснити, що Донецьк - не такий пасивний, просто більшість боїться виходити.
Але ігнорування подібних мітингів через страх може дати зелене світло війні. У порівнянні з цим напад агресивного натовпу на учасників мирної акції буде здаватись звичайною бійкою. Поки демонстрація позиції "за цілісну Україну" ще може щось змінити, треба використовувати цю можливість.
Останню мирну акцію "Молитва за Україну", яка відбулась 17 квітня, спочатку збирались провести на площі Леніна. За день до неї стало відомо, що заявку на цей самий час і це саме місце подали і проросійські організації, у тому числі партія "Русский блок".
Вони завжди так роблять. Заздалегідь готують яйця, яблука, димові шашки, світлошумові гранати, аби кидати в тих, хто співає гімн України.
І хоча напередодні 17 квітня господарі самопроголошеної Донецької республіки пообіцяли не чіпати учасників "Молитви за Україну", їх заяви сприйняли як пусті слова і, щоб убезпечитись від некерованої агресії, мітинг все ж таки вирішили перенесли в парк Перемоги біля Кальміусу.
Було вибране місце де до цього нічого подібного не проводилось. Локація доволі незручна. З двох боків - дороги, з третього - річка. Варіантів безпечних відступів майже немає. На міліцію вже давно ніхто не сподівається. Тож ті, хто йшов на мітинг, розуміли, що може статись все, що завгодно. Учасники, як вони самі розповідали, чекали навіть на снайперів.
- Що ви робите, ви ведете людей на смерть, - такі коментарі в соціальних мережах були адресовані організаторам – Комітету патріотичних сил Донбасу.
Найбільшою дивиною на мітингу була присутність 1200 міліціонерів та солдат внутрішніх військ. Половина з них оточила проукраїнців, ще левова частина чекала "про всяк випадок". Окрім цього загони самооборони патрулювали місцевість.
Така кількість охоронців породила питання: невже позиція міліції змінилась. Поки що у це важко повірити. Рівень недовіри настільки тотальний, що донеччани в цьому вже шукають якісь підводні камені, які спливуть згодом.
За останні 1,5 місяці кожна подібна акція "за Україну" у Донецьку здавалась переламною.
Перший мітинг 4 березня був дуже позитивним. Десятки українських прапорів в місті - щось до цього небачене.
5 березня місцеві вийшли на акцію з радісними сподіваннями. Зібралось близько 10 тисяч людей, але закінчилось все бійкою.
13 березня - окрема сумна історія зі смертю.
Кожного разу здавалось, що ось вона, ця "точка неповернення", після якої донеччани перестануть боятись та почнуть відкрито демонструвати свою позицію.
За останніми опитуваннями, за цілісну Україну тут більше 60% мешканців. Але де вони?
Поки що всі 4 мітинги "за Україну" - просто спроби показати всім, що в місті є противники "Росії", "федералізації" та "війни", які не вірять Кисельову та мають власну позицію. Проте виступи цих, хай і тисяч людей, не впливають на загальну картинку: учасники отримують заряд позитиву, а ЗМІ - нові сюжети.
Очільники області відверто ігнорують проукраїнські акції. Глава Донецької облдержадміністрації Сергій Тарута щоразу тільки обіцяє прийти. Перша скрипка Донецька, олігарх Рінат Ахметов заходив на вогник лише до прихильників Росії, але щотижня штампує заяви про "мирну, цілісну та суверенну".
Остання акція, як і попередні, більше схожа на імпульс, аби довести щось всій Україні. Навіть не вплинути на ситуацію, а просто розвінчати стереотипи. Розповіді про тотальних "зеків" та "бандитів", іронія з боку заходу та центру, коли східні українці починають говорити державною мовою, насправді мало відрізняються від міфів про "бандерівців".
Робити революції у Львові та Києві значно простіше. У Донецьку складно, оскільки це регіон, який стереотипно вважають "проросійським" і який дехто здається вже без вагань готовий віддати Путіну. Донеччани наче ще мають доводити свою "українськість" та право виступати "за Україну".
