Жадан про нову книгу: "Це 9 історій і 30 віршів про Харків" + фрагмент

"У мене в плей-листі всього два треки. Перший – "Депеш Мод" Жадана, другий "Ворошиловград". Поки я слухаю "Ворошиловград", а він дуже довгий, я починаю забувати "Депеш Мод". І навпаки", - так про харківського письменника кажуть його читачі.

"Фашистський мерзотник", - так його назвав губернатор Харківської ОДА Михайло Добкін за те, що Жадан був одним з ініціаторів встановлення пам'ятної дошки всесвітньовідомому мовознавцеві Юрію Шевельову.

Загалом складно уявити сучасну українську літературу без Жадана.  Його називають "співцем" Східної України. Він описує просто за формою складні за змістом теми.  

Жадан – це поезія і проза, які змушують задуматись і які обов’язково щось по собі залишають.

А наприкінці жовтня Сергій потішив усіх пошановувачів новиною про закінчення нової книги. Письменник дав відповідь INSIDER на сім запитань про його нову книгу і навіть поділився фрагментом, який сьогодні публікуємо вперше.

- У жовтні Ви написали, що закінчили нову книгу. Що це – роман, збірка поезій, новели, оповідання, повість?

- Мені складно дати жанрове визначення. Скажімо так – це 9 історій і 30 віршів про Харків. Персонажі мандрують спочатку з однієї історії до іншої, а потім з’являються у віршах.

- Назва книги - не секрет?

- Поки що секрет.

- Який сюжет книги? Про що і про кого Ви розповідаєте?

- Книга, як я сказав, про Харків. Вона справді дуже харківська – там згадується безліч міських пізнаваних локацій, усі події відбуваються в старому центрі міста. Мені хотілося показати ці вулиці такими, якими я їх відчуваю та люблю.

- Зараз почали говорити, що в книзі описано період двохтисячних. Це правда?

- Навіть двітисячідесятих. Усі події відбуваються протягом трьох літніх місяців декілька років тому.

- Скільки часу Ви витратили на написання нової книги?

- Приблизно рік.

- За героями Вашої нової книги і цього разу стоять якісь реальні особи?

- Так, у багатьох випадках.

- Точну дату виходу книги можете назвати?

- Ще не підписав угоди з видавництвом. Але сподіваюся, що відразу після Нового року.

Фрагмент із нової книги Жадана подаємо нижче: 

"Місто ставало щоразу ближчим, дедалі відчутнішим ставало його дихання, дедалі осяйнішими – вогні. Фури виїздили з ночі, доставляючи на ринки та склади свіжу городину, морожені свинячі туші, зерно, бавовну й заборонені ліки. В нутрощах молоковозів погойдувалось свіже молоко й злита на складах нафта, ховалися невільники, яких перевозили з ринку на ринок, тихо наспівували печальних пісень і думали про те, хто їх, зрештою, викупить, кому вони дістануться. Залізничними коліями котилися безкінечні валки вагонів, вантажені рибою та лісом, і сонні пасажири визирали у вікна, спостерігаючи як сонце заливає вогнем траву передмість. Річищами підіймались баржі з вугіллям і човни з озброєними командами, що намагалися нечутно прослизнути крізь світанковий туман прямо до міських причалів. Сонце пробивало туман і місто наповнювалося світлом, голосами й звуками, будячись зі сну й відпускаючи сновидіння. Стояло на пагорбах, в межиріччі, омиваючись із двох боків руслами. В долині, що відкривалася внизу, вже стояли перші будинки робітників та школи для їхніх дітей, темніли стіни лікарень, де лікувалися прокажені, й сяяли білим вапном стіни в’язниць, у яких тримали грабіжників та божевільних. За ними тяглися корпуси тракторного й танкового заводів, неканонічні церкви, котрі заборонялось будувати в горішньому місті, чорні площини злітних смуг аеродрому й засіяні маком поля, що належали жіночим монастирям. За аеродромом починалися паркани хлібозаводів і м’ясокомбінатів, що прокидалися поночі, забезпечуючи їжею мешканців міста, далі стояли шибениці, на яких вішали відьом, за ними видно було будівельний гіпермаркет, і в одному з його ангарів, непомітно для вахтерів, спали на бетонній підлозі, підмостивши під спини шматки картону прочани, що брели з Півдня, з Донбасу та Криму, аби прикластися до ікон у старих соборах міста. Далі йшли будинки з червоної цегли, обвішані супутниковими антенами й таємними оберегами, що відгонили з району шахраїв і циганів. Жили в цих будинках переважно працівники ринків та вокзалів, зранку вибиралися на роботу, за ними вибігали галасливі діти, зі збірниками псалмів та підручниками з алгебри в шкільних ранцях, вдома лишалися жінки, займалися господарством, прали одяг, шили, варили настоянки проти хвороб і чоловічої зради, діставали з комор і холодильників харч – червоні перці, зелені сонця капусти, жовтий сир, схожий на стиглі місяці. За дахами їхніх будинків підіймалися дими з фабрик та заводів, палали вогні, на яких гріли асфальт й виварювали одяг сухотників, і трамваї, напхані робітниками, селянами та кур’єрами котилися під липами й тополями, розганяючи тополиний пух, що цього року все ніяк не осідав, літаючи над площами.

Старі квартали виходили просто на ріку, на пологий берег, зарослий очеретом, в якому ховалися рибалки, виловлюючи коштовну рибу, що необачно заривалася в прибережний мул і світилася звідти, мов крадений срібний посуд. Довкола мостів селилися переважно жебраки, займаючи приміщення колишніх типографій та фармацевтичних складів, проститутки, які винаймали дешеві кімнати в гуртожитках інституту залізничників, ювеліри та переписувачі тори, котрі остерігалися жити в приватному секторі, тому поселялись великими родинами в сталінських будинках уздовж проспекту. З берега на місто щоранку видивлялися хворі й бездітні жінки, чоловіки без місця проживання та безробітні підлітки. Діти кидали у воду знайдених на вулиці мертвих птахів, і ті спливали течією, вселяючи своєю появою жах на мешканців дачних кооперативів, що тяглися вздовж лівого берега, відразу за промзоною та цвинтарями для військовополонених.

Уздовж правого берега стояли фортечні мури – важкі й неприступні для ворогів, вони підпирали собою горби, стримуючи міську забудову. За мостом відразу ж стояла митниця, міська варта в золотих обладунках і даішники зі смугастими жезлами зупиняли фури й легковики, що намагалися проникнути крізь браму, переривали крам, ретельно оглядали багажники й валізи подорожніх у пошуках контрабанди та забороненої літератури. Самих подорожніх перевіряли на предмет чуми та сифілісу, особливо підозрілих відразу завертали й спрямовували до карантину, в сірі бараки Червоного Хреста, побудовані коло автовокзалу. Зранку охорона мала особливо багато роботи – виловлювала торговців, що пробували проникнути до старого міста підземними ходами та вагонами метрополітену, завертала з причалів цілі ватаги матросів, що, не заплативши мита й не задекларувавши холодної зброї, вибиралися нагору таємними стежками крізь сади й пустирі за Політехнічним. Подорожні й торгівельний люд, котрі законно сплачували податки й потрапляли таки за браму, підіймалися ламаною бруківкою чи прокладеним новою владою асфальтовим покриттям до горішніх кварталів. Тут було більше сонця, проте менше зелені. На тісних вуличках, наповнених рекламою та автівками, розташовані були банки й крамниці, цілодобові кіоски з тютюном і цілодобові аптеки з мікстурами. У вітринах зеленими та рожевими кольорами горіли сукні й прикраси, з магазинів служки виносили важкі пляшки з питною водою, поспішаючи принести їх на кухні, де кухарі саме розпалювали вогонь, готуючи для господарів вишукані італійські та арабські страви. В ресторанах і кав’ярнях з’являлися перші відвідувачі – ті, що прибули з інших міст чи не мали можливості після нічних пригод забігти додому на перекуску, або ті, що тижнями жили в готелях та нічних клубах, і хотіли просто побути поміж людей, йдучи на ранковий запах коньяку. В дешевих їдальнях збиралися студенти, заливали пивом конспекти, діставали з-за пазух мисливські ножі й погрожували випустити тельбухи викладачам і деканам, розповідали один одному останні новини та читали вголос неблагонадійні вірші. В дорогих рестораціях сиділи бізнесмени й підписували угоди, пускаючи собі кров лезами для гоління й ставлячи підписи кров’ю. Жінки на вулицях пахли сном і любов’ю, діти, біжучи до школи, повторювали ті дивовижні історії, що наснилися їм цієї ночі. Крики їхні здіймалися в небо й тривожили повітряні потоки, що сколихувалися, завмирали й міняли напрямок свого руху.

А вже там, куди підіймалося ранкове свіже повітря, в сонячному вогні й тополиних хмарах, стояли церкви, мечеті й синагоги, що здатні були в разі небезпеки вмістити всіх мешканців міста, стояли пам’ятники поетам і засновникам університету, лежали парки, якими гуляли привезені з Азії та Південної Америки птахи й тварини, громадились театри, палаци, ратуша, міськрада й центральний універмаг. Зранку двірники мили сходи, що вели до пам’ятників і концертних залів, регулювальники відчайдушно завертали велосипедистів, що вилітали на площу й розганяли зграї голубів та червоних крикливих папуг, професори й радники добиралися до робочих місць, аби дбати про це місто, аби захистити його від фінансових ризиків і цивілізаційних небезпек. Батьки міста виходили на вежі, оглядали згори наповнені сонячним пилом квартали, ловили ледь відчутний запах ріки, що прилітав із Півдня, дивились, як крилом літака зблискує річкова поверхня на Півночі, слухали птахів, що кружляли над ними, здіймали погляди догори й просили святих про милість і заступництво. Святі стояли в синьому невидимому просторі, за потоками вітру й повітряними ямами, годували з рук птаство, прислухалися до голосів знизу, відповідали батькам міста десь так:

Ми робимо все, що від нас залежить. А що залежить від нас далеко не все, то й покладатись потрібно не лише на нас. Більшість життєвих негараздів та душевних сумнівів походять від нашого небажання щоденно поділяти наші вчинки на добрі й погані. Ми маємо нашу любов, проте не завжди нею користаємось. Ми маємо страх і покладаємось на нього більше, ніж потрібно. Життя має лише два шляхи – один веде до раю, інший – до пекла. Щоправда, в багатьох місцях вони перетинаються".