Светлая память: украинцы вспоминают, как начинался Майдан

INSIDER собрал самые интересные воспоминания о Майдане, которыми люди делятся в соцсетях
21 листопада 201417:00

Ровно год назад, 21 ноября, украинцы вышли на Майдан, чтобы высказать свое несогласие с неподписанием Соглашения об ассоциации с Евросоюзом. Мало кто тогда осозновал, что люди не уйдут с Майдана еще три месяца, а мирный протест перерастет в кровавое противостояние и закончится бегством из страны Виктора Януковича.

Впереди – разгон студентов, противостояние на Банковой, события на Грушевского, штурм Майдана "Беркутом", первая кровь, "перемирие", расстрел людей на Институтской и победа над диктатором. Еще через несколько месяцев Украина лишится Крыма, а на востоке страны начнется война.

Тем не менее, именно 21 ноября считается началом Революции достоинства. Пользователи Facebook, Twitter и других соцсетей, которые сыграли одну из ключевых ролей в произошедших событиях, сегодня делятся воспоминаниями о том, как начинался Майдан.  

INSIDER собрал самые интересные и трогательные посты журналистов, активистов и просто украинцев, которые творили революцию.

 

Олекса Манн, художник:

"Аж не віриться, що це було рік тому. Sergii Morgunov сфотографував мене "на броневічку" під час палкої революційної промови. За що йому велике дякую, бо я думав, що це кануло в Лету.

Так для мене це все почалося. Промова зводилася до двох основних тезисів "Борова треба валити" і "Треба валити борова". І пошвидше, бо інакше діла не буде. Ну і ще пару було не менш цікавих думок. На броневічок мене потягнув Олександр Ройтбурд. Який перед цим із броневічка прочитав оду Кітса, на радість усім тим двомстам чувакам, що стояли тоді на Майдані. Бо людей було ще вкрай мало.

До цього ми з ним сиділи в нього вдома й обдзвонювали і писали різним авторитетним письменникам, художникам і музикантам із громадськими діячами вкупі, щоб вони виступили і своїми авторитетами підняли якусь інтелектуальну публіку для виходу на вулицю. Треба сказати, що десь 50% із тих авторитетних діячів почали свою звичайну "волинку" про те, що "меее, беее, та діла не буде, та куди, та ніхто не вийде, та все буде, як завжди, та всі розійдуться і оце воно, і той во". Вони "роздуплилися" набагато пізніше, а дехто і взагалі серед розпалу подій і під фінал. Ну корочє, як завжди (...) Потім ми сіли в таксі і поїхали на Майдан.

Незважаючи на запрошення виступити, на цей легендарний броневічок нас довго не хотів пускати якийсь чувачок невеличкого зросту, який стояв біля гвинтових сходів і регулював чомусь, хто туди залазить, а хто ні. Це називається "синдромом вахтьора", якщо хтось не знає. Довелось привести Мустафу Найєма, який нас туди і запросив, взагалі-то. Найєм на нього якось грамотно наїхав і "сезам відкрився". І тоді чувачок змінив тактику і підняв шлагбаум.

Після моєї промови, коли я вже зліз униз, до мене підійшли два майже міфологічних песіглавця. Я вже тоді знав, як відрізняти мусорських тихарів і "зчитав" песіглавців одразу.

- І откуда ж ти такой умний взялся? - якось вже дуже агресивно запитав говорящий песіглавець. Другий був німий, але теж злобний.

- З Академії наук, - чомусь бовкнув я. Ну де ще тих вумних тримають? Не в Академії ж мистецтв.

- Цей теж? - зпитав говорящий песіглавець, показуючи пальцем на Ройтбурда, що стояв за метрів десять і розмовляв з якимись людьми. - Ти ж говорив, шо ти художник?

- Це авторитетна людина - академік Павлов. Знаєте може?

- Шо єщьо за Павлов?

- Ну той, що собак током є**шив? Ви ж в школі це мали проходити. Бачите, яка в нього шапочка?

Розмова зайшла в якийсь тупик. Вони якось розгублено подивились один на одного і звалили (...)

Манн на "броневічку". Фото: Sergii Morgunov

Потім було вже все решта. Розгін, побиття студентів, Банкова з "молотовими", ще один розгін, Барбакан, Грушевського, перші вбивства людей "мусорами", каски і протигази, шини, вбивства і вбивства людей, вуличні бої, "тітушки", снайпери і все решта. Борова скинули.

Але так це все починалося для мене особисто".

 

Аркадий Бабченко, российский журналист:

"Не верю, что уже год прошел. Вспоминаю. Все - холод, вечная вода в ботинках, вонь копотной гари покрышек, замерзший смалец на морозе, брусчатка, медики, подготовки к штурмам, раненные, бой барабанов, "Героям слава!", депутаты, ночь, горящий Дом профсоюзов, вечные разрывы, головная боль от них, Грушевского, Институтская, вонь перцового газа, тошнота, кровь на асфальте, погибшие, пробитые пулями щиты, накрытые одеялами тела около гостиницы… И - перемога. В которую до конца не верится и самим людям на площади…

До деталей все помнится. Как вчера. Ничего не забылось. Потому что это было важно. Очень важно.
Несмотря ни на что, Майдан - лучшее, что было в моей жизни".

 

Евгений Кузьменко, журналист Цензор.net:

"...Помню утро 1 декабря, мы с женой возле Софии - и насмерть перепуганная девочка с удивительным достоинством (да, бывает, оба состояния пересекаются!) рассказывает:

"Мы с подружками бежали к Бессарабке...а по дороге рядом ехали машины с "титушками" и улюлюкали, и было так страшно!...". И девочка захлебывается слезами..."

 

 

Мустафа Найем, новоизбранный депутат Верховной Рады:

"О фото на ‪#‎Євромайдане. Я люблю фотографировать, иногда получается, иногда не очень. Но с Майдана у меня практически нет фотографий. Пересматривал архив, нашел не более сотни кадров за все время революции.

Это очень мало, учитывая, что был там почти все время, иногда сутками. Чаще всего стримил на hromadske.tv, в остальное время общался с людьми, многие из которых не хотели, чтобы их фотографировали. А со многими интереснее было поговорить. Фотографировать не было времени. И теперь безумно жалею о каждой минуте".

 

 

Анна Грабарская, фотограф, активист:

"Этот мальчик, опершись на колено, вытирал салфеткой портреты Небесной сотни, выскребал пальцем грязь из уголков рамок, дышал на стекло, чтобы растопить заледенелый дождь.

- Кто у тебя здесь погиб - друг, брат? - спрашиваю.
- Никто, просто чищу. 

Мы обнялись. И я поспешила уйти, чтобы мальчик не видел, как я разрыдалась".

 Фото: Анна Грабарская
 

Матвей Никитин, журналист:

"Главное воспоминание - следующая ночь после самой тяжелой февральской. А именно - момент, когда я шел от места, где брусчатку используют, к тому, где выбивают из тротуара - вдоль живых цепей.

Света уже не было, улицы освещались огнем. Я двигался по узкому коридору - между рядами грязных улыбающихся людей, по рукам которых, в обратном направлении плыли обломки камня.

Вот, из толстых рукавов бушлата выглядывают совсем тонкие пальчики, но удерживают! А вот - великан, одетый в какие-то лохмотья, аккуратно, двумя лапами передает ношу очень пожилой даме в норковой шубе.

Я шел, а ряды эти не заканчивались. И, казалось, уже всю площадь прошел, а живые цепи тянулись дальше, и по сотням рук, из одной в другую, катились новые камни. Все молчали. Все понимали друг друга. Слышен был только стук ломов и время от времени - взрывы.

Я шел по этому руслу целую вечность. В полном восторге от вас, друзья. Ведь это вы там были! Такой силы, исходящей от людей, мне не приходилось ощущать больше никогда и нигде. Я знал, что мы уже победили. А в ушах стояло: "Разом - і до кінця". И сейчас так же".

 

Мария Драгина, организатор барахолки KyivMarket, ведущая радио "Аристократы":

"На этом фото в отражении второго плана - любовно завернутый от повреждений памятник Лобановскому, который оказался на поле боя. Шины.

В них мусор и использованная респираторная маска. Остатки покрышек в виде проволоки. Заржавевшие от брансбойта листы обшивки сожженных милицейских автобусов. Обувь бойца сверху.

Сделано на Грушевского в одно из пылающих утр. Я буду помнить это время всегда".

 Фото: Facebook/miriam.dragina 
 

Валерий Калныш, бывший главный редактор "КоммерсантЪ-Украина":

"Майдан. Теперь-то можно сказать. После того, как я подписывал номер "Ъ", я шел на Майдан и превращался из главного редактора в простого кострового.

Помню, в первые дни я не мог даже простого топора найти, чтобы прорубить дырки в бочке для лучшей вентиляции)))".

 

 

Азад Сафаров, журналист, "5 канал":

"Це було ПОООВНе порушення норм пристойності та журналістських стандартів - виходити в ефір з фінгалом, зламаною рукою і шишками на голові)))

Але це було наступного дня після того, як нас з оператором віддубасив "Беркут". 20 лютого 2014 року".

 Фото: Facebook/azad.safarov
 
 

Олена Шиян, Демократичний альянс, Одесса:

"Одеса. Євромайдан. 25 листопада, 5-та година ранку. Міліція нас оточила з усіх боків. "Тітушки" трощать наше наметове містечко, міліція спостерігає і морально підтримує ("тітушок"). Наших хлопців забирають в автозак. Мене женуть від Дюка, а я фоткаю і пощу в Фейсбук...

Так усе починалося.

Нікого з них не покарано. Досі. Рік минув".

Екатерина Хлоптинская, киевлянка:

"Год назад я приехала домой уставшая с работы. Страшно хотелось спать. Зашла, сделала чаю и прочитала пост Мустафы. И поняла, да, надо ехать (...) Помню, как собирались - были единицы. А потом - тысячи. Полезла смотреть стримы с Майдана - камеры были отключены. Напрягло. Переоделась, поехала. По дороге звонила друзьям:

- Ты где сейчас?
- В кино/дома/на йоге. 
- Я на Майдан, приезжай.
- Ок.

Нас было пару сотен, тех, кто не поленился, вышел. Потом еще подтянулись. Домой мы уехали часа в 2 ночи. С ощущением, что для первого дня вполне ок. Уже в тот вечер мы отбивались от ГАИ, что бы пропустили машину со звуком. Отбили. Уже тогда было понятно, что тройка Яценюк-Тягнибок-Кличко те еще красавцы, но других не было. Да и не за них выходили.

Хорошо помню споры на следующий день со многими:
"Да зачем это все надо? Ничего не выйдет. Вас мало и вы выдохнетесь. Это же не 2004 год. Янукович крепко сидит во власти, он все контролирует. Ничего не изменится, а ты просто идеалист, Катя".

Рассказывала, объясняла, уговаривала. И просила просто не мешать, если не согласны.

(...) Великие дела начинаются с малого. И обычно с веры, что все получится (...) Спасибо всем вам, кто вышел, кто верил. Помните - вы это сделали ради себя и своего будущего. А всем нытикам скажу одно - год назад вы мне доказывали, что Майдана не будет и Януковича не переубедить". 

 

Лина Дешвар, киевлянка:

"Пам'ятаю близько вісімнадцятої години вечора, лежачи на ліжку в лікарні, я читала новини в інтернеті. Коли мої очі побачили статтю про те, що уряд призупинив підготовку до асоціації з ЄС, я була шокованою. Потім зайшла в Твіттер і прочитала, що на Майдані будуть збиратися люди.

Ми з сусідкою по палаті тепло одягнулись і пішли. На вахті охоронців просили, щоб вони нас пустили, адже це було дуже пізно (між 22-ю та 23-ю годинами).

(...) Попрямували пішки на Майдан, зідзвонилися ще з друзями, які приєдналися до нас (...) На Майдані людей було мало. Але чомусь ми вірили, що зранку молодь приєднається. Стояла машина з мікрофоном і колонками, яку притарабанив Віталій Кличко. Багато прапорів України і декілька Євросоюзу. Під стелою розливали гарячий чай і роздавали бутерброди.

Голодними ми не були, бо вже тоді бабусі незрозуміло звідки знали, що є молодь на Майдані, і приносили закрутки. Це було так приємно, що була мотивація стояти до ранку. Було дуже волого і холодно. Але ми все-таки простояли до години восьмої...

(...) Я не думала, що щось з цього вийде. Мало хто вірив, бо в першу ніч людей було дійсно мало. Але ми це зробили".

 

Маркіян Камиш, киевлянин:

"Глянув січневі записи в щоденнику, щось цілком типове, штибу:

"Бруківка — це за**сь, тільки треба брати каміння поменше, десь як півцеглини — воно краще летить.

Тримали заслон. Треба було підійти на метрів два, але ці жестянки постійно розвалюються на різні боки. В мене над головою, за 20 сантиметрів, дуже швидко пролетіла цеглина. Валєжка це бачив і сказав — прибило би на*й, я ж бо без шолома. Сам цього не бачив.

Акаби, с*ки, швиряють, кинули у нас коктейль. Упав у трьох метрах чи трохи далі. Валєжка "врубає генерала" і кричить: "СОМКНУТЬ РЯДЫ!", дивно, але цього дрища слухає купа амбалів, незнайомих, до речі, і змикають. Я ржу і кидаю каміння в "космонавтів", ті — відстрілюються і кидають гранати і коктейлі. Стає жарко. Страйкбольні окуляри постійно упрівають (коли прикривати шарфом ніс), але якщо намотати шарф міцно і зав’язати вузлом, то норм — окуляри не пріють і можна кидати точніше. Тільки от рука болить кидати. І ноги мокрі, хто ж думав, що стільки снігу розтопить багаття з шин?"

(...) А ще класно було тирити протигази з бомбосховища, потім завалюватися на другу ходку і розуміти, що в цьому ж бомбарі вже хтось збирає ГП-5 на барикади, крім нас.

Страшно було йти на Грушевського в січні. А там чогось уже не так страшно. Страшно стало за журналістку французького тіві, яка стояла на розі Садової та Інститутської 18 лютого, якраз, коли всі організовано, по 30 чоловік, закидували акабів гі*ном.

Мені пощастило: я відбувся подряпиною, як і більшість друзів".

 

Эвелина Мартиросян, киевлянка:

"У меня нет фоточек с первого дня Майдана, потому что я не фоткалась, а резала бутеры и носила воду.

Как-то так. Зато у меня есть видео, где 27 ноября выступал под стеллой Вакарчук, и я возле него. В синей шапке. Завидуйте".

Розділи :
Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

КОМЕНТАРІ

  • Марія, точки зору в нас різні, хоч і живемо в одному місті. Але одне можу сказати точно, вони не бідні, бо щасливі. Маю за честь знати особисто аж двох дівчат із цієї статті і спиратися на власний досвід також. І ви будьте щасливою))

  • Бедные оболваненные люди

18.11.2018, 18:43
Додати

ГОЛОВНА ШПАЛЬТА

    • 22 серпня 2019

    Обвинуваченого у вбивстві журналіста Сергієнка випустили із СІЗО

    Вадима Мельника обвинувачують в організації викрадення та вбивства журналіста Василя Сергієнка

     
    • 21 серпня 2019

    Огляд рішень Уряду: звіт Гройсмана, саботували трансформацію національних лікарень та виділили гроші постраждалим в АТО

    У Кабміні заслухали звіт Гройсмана, проте не трансформували найбільші лікарні 

     
    • 21 серпня 2019

    Справа фермера Бутрименка: фінансування тероризму vs теракт

     
    • 20 серпня 2019

    Черняхівський з небуття. Хто озвучує меседжі Портнова на квазі-мітингах у Києві

    Дивні акції, суголосні з заявами Портнова та Богдана, охороняють тітушки

     
Система Orphus