На шляху від безпритульності. Як "Оселя" змінює життя людей

Ошатне подвір’ячко, затишні будинки з терасами, майстерня з ремонту м’яких меблів. Тут живуть і працюють колишні безпритульні – 22 дорослих і восьмеро дітей
30 жовтня 201310:27
  • 0
  • 1

Ошатне подвір’ячко, усаджене квітами, затишні будинки з терасами, майстерня з ремонту м’яких меблів. Так сьогодні виглядає Спільнота взаємодопомоги "Оселя", розташована в маленькому містечку Винники, що за кілька кілометрів від Львова. Тут живуть і працюють колишні безпритульні – 22 дорослих і восьмеро дітей.

Розпочати новий етап у житті та відчути твердий ґрунт під ногами їм допомагають соціальні працівники, психолог, волонтери та незмінний директор і засновниця спільноти Олеся Саноцька.

Люди, які ще буквально вчора не мали що їсти, де спати, не знали, як проживуть завтрашній день, завдяки спільноті не лише знаходять прихисток, друзів і родину, а й вчаться бути щасливими і допомагати іншим.

"Оселя" завдяки майстерні з ремонту м’яких меблів, де працюють її мешканці, та двох магазинчиків уживаного одягу не лише сама себе утримує, а й знаходить шляхи, як допомогти тим, хто опинився ще в скрутнішій ситуації.  

INSIDER поспілкувався з мешканцями і працівниками "Оселі", щоб зрозуміти, у чому феномен цієї спільноти, та як вона змінює життя не лише самих безпритульних, а й тих, хто з ними працює.  

 

Андрій Бірбан, 57 років, колишній безпритульний

"Я в "Оселі" вже другий рік, із червня місяця минулого року, - не чекаючи на запитання, починає розповідати колишній безпритульний Андрій. - І хочу вам сказати, що мені вона дуже багато дала і багато в чому допомогла. 9 серпня було 20 років, як я бомжую. У 1993 році лишився без хати. Був на заробітках у Росії з дружиною і з дітьми. А коли повернувся, то опинився на вулиці, став бомжем".

"Коли їхав у Владивосток і підписував там контракт, то виписався з хати. А коли повернувся, моя старша сестра не дала згоди прописатися знову. У мене є три рідні сестри. Але вони для мене вже не існують. Я сам по собі. Дружину поховав 2004 року. Маю доньку від першої дружини, 31 рік. Навіть не знаю, як зараз вона виглядає. А від другої дружини є донечка Сашенька, 23 роки. З нею я спілкуюся. З днем народження от недавно мене поздоровляла", - розповідає нам Андрій.

Мешканець "Оселі" розповів, що коли поховав дружину, то дуже сильно "присів на стакан".

"Ночував де прийдеться: на лавках, у підвалах, під стрихами. Пляшки, макулатуру, брухт здавав - на пляшку вистачало. Вісім років провів у запої. Вісім років пиятикою загубив. В "Оселі" є мешканці, які по 8-9 років тут живуть. Думаю, якби ж і я сюди раніше прийшов… Я от вам казав, що сестер у мене немає. Так от - немає. Зате я тепер маю нову родину – велику і тісну, яка в тяжкий момент порадить і поможе", - каже Андрій.

Ще один житель "Оселі" - Мирон Голендер

  За словами безпритульного, саме в "Оселі" він позбувся алкогольної залежності і тут йому допомогли налагодити контакт із донькою.

"Прийшовши сюди, подзвонив Сашеньці, а вона мені каже: "А де ж ти був десять років тому?". А мені як тоді було: випив і "ушол". Так шкодую за це. Але спілкується зараз зі мною доня, от на святкування 10-річчя "Оселі" разом із хлопцем у гості приїжджала. Дай Бог, пробачить мене. Хоча винен я перед нею страх як", - переконаний безпритульний.

"Знаєте, в чому тут річ? – так наче хоче відкрити один із найбільших своїх секретів, говорить Андрій, я тут одразу відчув тепло".

"Атмосфера була така… Не дивилися на мене якось так, що прийшов до них якийсь каліка з паличкою. Ні." - розповідає чоловік.

За словами Андрія, його відразу відправили на столярку працювати. Але потім він потрапив у лікарню, де йому ампутували пальці на ногах, спочатку один на лівій, потім ще один на правій.

"Я ще 1991-го ноги обморозив. Коли вийшов із лікарні, відправили мене на кухню працювати. Я в "Оселі" відчув, що потрібен. Хоч чимось, а потрібен. Ми от з Женею на кухні готуємо на всіх. То борщі, то зупи варимо, картопельку, м’ясце. Яка в мене коронна страва? Я чанахи приготував би. Такі. Ммм… Що то "вапще…".

 

Мар’яна Соха, заступник директора Спільноти взаємодопомоги "Оселя", керівник проекту вуличного журналу "Просто неба"

Уперше Мар’яна прийшла в "Оселю" 2003 року, коли проходила практику в університеті (навчалася на факультеті соціальної роботи у Львівській політехніці).

Тоді це була старенька сільська хатка, де жило кілька безпритульних. Кухня у коридорі, туалет надворі.

"Мене вражала ця бідність. Думала, що ж їх тут усіх - і мешканців, і працівників - тримає? Не розуміла, але відчувала, що і мене туди дуже сильно тягне. Там завжди була позитивна атмосфера. Це теж вражало. Мені здавалося, що люди, які пережили такий тяжкий досвід бездомності чи вийшли з алкоголізму, сидітимуть насурмлені, занурені у свої проблеми, страждання. А вони були дуже веселі. Це було так приємно", - каже дівчина.

За словами Мар’яни, коли через два роки вона почала працювати в "Оселі" офіційно, ця організація зламала її стереотип, що є люди, які надають послуги, а є ті, хто їх отримують.

"Насправді, часто не знаєш, чи це ти тій людині допомагаєш, чи твоя робота з нею – це допомога самому собі. Тішуся, що навчилася працювати з людьми, які приходять до нас, нарівні. Бо на початках мала якесь таке сприйняття соціального працівника, як когось вищого, ніж клієнта. В "Оселі" воно переламалося. Усі ми разом, усі нарівні. У нас і всі рішення приймаються спільно разом із мешканцями", - розповідає дівчина.

Мешканець Спільноти В'ячеслав

За її словами, мешканці "Оселі" мають такий самий повноцінний голос, як і працівники.

"І так не лише в "Оселі", а й у всьому Міжнародному русі "Емаус", до якого входимо, і який об’єднує понад 360 спільнот безпритульних у сорока країнах світу", - розповіла нам Мар’яна.

В організаціях "Емаусу" немає директора у звичному розумінні цього слова чи соціальних працівників, які постійно сидять в офісі і пишуть проекти.

"Там усі закатують рукави і працюють нарівні. Якщо зайдеш в "Оселю" з вулиці, не побачиш різниці, хто тут хто: хто працівник, а хто колишній бездомний", - каже Мар’яна.

Зараз в "Оселі" живе 22 дорослих і 8 дітей. Іще є п’ять працівників на повну зайнятість і двоє на часткову.  

За словами Мар’яни, в спільноті немає лімітованого терміну перебування. Люди приходить на стільки часу, скільки їм потрібно.

"А для декого життя в спільноті – єдиний спосіб функціонування у суспільства. Самі по собі вони ніколи не зможуть жити", - вважає дівчина.

 

Усі мешканці спільноти працюють. Мар’яна розповідає, що так вони не лише відчувають себе корисними суспільству, а й забезпечують існування "Оселі".

"Шестеро мешканців "Оселі" працюють у тапіцерні (майстерні з ремонту меблів), двоє - в осередку підтримки, ще двоє - на кухні, троє їздять у вантажній машині й збирають по місту речі, які люди хочуть віддати "Оселі", четверо - у благодійних крамничках у Винниках, решта – сортують пожертвувані спільноті речі. Усі гроші, які заробляють мешканці, йдуть на потреби спільноти: оплату комунальних послуг, продукти, бензин тощо", - розповідає заступник директора спільноти.

Ще одна засада спільноти – її мешканці зобов’язані допомагати біднішим за себе. Вони готують їжу, яку самі ж роздають безпритульним раз на тиждень, організовують для бездомних різдвяну вечерю, великодній сніданок. Частина заробітків спільноти йде на осередок підтримки бездомних людей (місце, де безпритульні можуть помитися, поїсти, випрати одяг).

"Там також працюють двоє мешканців "Оселі". Об’єднати безпритульних в єдиний колектив тільки тим, що в спільноті можна жити і працювати, не вдасться. Люди, які мали в житті стільки розчарувань і болю, потребують чогось більшого, чогось, що стоїть вище, ніж вирішення особистих проблем. Ідея допомагати людям, яким сутужніше, ніж нам, насправді працює", - каже Мар’яна.

 

Тарас, 33 роки, безпритульний

"Що для мене "Оселя"? – дивується запитанню Тарас. - На цьому етапі, це – нова сторінка у моєму житті… Краща за попередню. Я тут від Великодня, десь з 10 травня. Півроку. Краще мені тут не тільки в матеріальному плані. Хоч і в ньому також. Просто тут психологічно спокійніше. У нас хороший колектив. Звичайно, не обходиться без суперечок, таких побутових. Але серйозних немає. Добре тут. Працюю в тапіцерні – це ремонт і перетяжка м’яких меблів", - розповів Тарас. 

Безпритульний каже, що робота йому подобається.

"А по життю що я тільки не робив: і ковальством займався, і на будівництві вісім років працював. Перша освіта в мене - товарознавець, а друга – історик. Півтора року працював викладачем історії в училищі. Викладав історію України і всесвітню історію", - каже він.  

"Мені історія дуже подобається з дитинства, - враз розквітає Тарас і нарешті починає усміхатися. - Днями закінчив читати книжку: "Велика вітчизняна війна. Як це було?". Це мені просто така книжка трапилася. А улюблений період – Древній Рим. Двічі я займав перше місце і один раз друге по Львівській області на шкільній олімпіаді, і ще раз друге місце мав по всій Україні. Мені навіть Кучма грамоту вручав за це".

Тарас розповів, що доводилося працювати в різних місцях  - то на будові, то торговим агентом. Найбільший заробіток у день у нього був 14 тисяч гривень. Продавав також горілку.

"Фактично я не жив на вулиці. У мене гроші скінчилися для оренди квартири. І, може, з тиждень я не мав де жити. Приходив в осередок для безпритульних помитися, поїсти, а мешканка спільноти, яка там працює, попросила допомогти "Оселі" в підготовці великоднього обіду для потребуючих. Допоміг, а потім вона сказала, що є вільне місце в "Оселі", і щоб я приходив сюди на збори", - каже безпритульний.

 

 Тарас пройшов випробувальний термін і за те, щоб його прийняти, проголосували всі мешканці "Оселі". Ніхто не був проти. Трошки вагався чи йти в притулок, але таки прийняв рішення.

"Я тут на певний етап, - переконаний Тарас. - Не назавжди. Сьогодні "Оселя" - це плюс у моєму житті. А там, дасть Бог, побачимо. У мене батьки вже десять років живуть в Іспанії. У нас були непорозуміння. Але останнім часом наче стосунки налагоджуються… Нещодавно мати приїжджала до мене. По скайпу можемо поговорити, дзвонить мені, Вконтакті переписуємося", - розповів безхатько.

"Але не люблю я той "Контакт", затягує. Бо як є інтернет, то чому б не посидіти? По телевізору немає що дивитися. Останній хороший фільм, який мені дійсно сподобався, "Недоторканні". Рекомендую. Читати люблю. Останнє, що прочитав, - Пауло Коельо "Поради мудреця" чи якось так. Сподобалось. Хочу й інші його книжки купити", - замріяно сказав Тарас.  

 

Світлана Гринчишин, психолог

"Працюю психологом у наркологічному диспансері на державній службі вже двадцять років. А в "Оселі" я з часу її заснування - десять років. Приїжджаю вечорами, у суботу, веду групи для залежних, здійснюю психологічний супровід. Працюю тут у позаробочий час.

На роботі в диспансері в мене щодня нові пацієнти. А тут я щодня бачу мешканців, спілкуюся з кожним окремо, бачу весь процес змін у їхньому житті. Втягуюся в їхні проблеми настільки, що в голові пульсує лише одна думка, як допомогти. Я тут емоційно живу, проживаю життя мешканців разом із ними. Але ще я бачу результат своєї праці, як люди змінюються", - каже Світлана.

За її словами, вона раніше не замислювалася, з яких причин люди стають бездомними.

"Стають, то й стають… А зараз… Одні опиняються на вулиці після розлучення. Інші після того, як стали жертвами квартирних аферистів. У когось батьки п’ють, от діти і йдуть з дому. Хтось сам став алкоголіком і опинився на вулиці. В однієї з наших мешканок, наприклад, малесенька однокімнатна квартирка, а її син має четверо дітей. От вона й вступилася зі свого дому й так стала безпритульною", - схвильовано розповідає жінка.

За її словами, в нашій країні така система, коли "неповносправні" стають повнолітніми і закінчують навчання в інтернаті, то не мають куди податися й автоматично стають бездомними.

Маленька Даша Кузь

Світлана розповідає, що раніше були хоч відомчі гуртожитки, де такі діти після інтернату могли жити. А зараз їх немає.

"Варіантів стати бездомним багато. А от як із цього вибратися? Людина, яка потрапляє в таку ситуацію, не може виплутатися з неї самотужки. Це - неможливо. Безпритульному потрібна підтримка, допомога. Зрештою, йому треба, щоби хтось просто повірив у нього", - каже Світлана.

За словами психолога, працівники в "Оселі" є взірцем для мешканців.

"Ти не маєш права зробити щось поза своєю совістю, тому що це відразу видно, і це вплине на поведінку мешканця. Якщо я можу спитати з нього, то і він спитає з мене. Я маю подавати йому приклад. Це все залишає якийсь слід. У кожного мешканця, не говорячи вже про тих, хто тут працює", - переконана жінка.  

 

Василь Клушин, 49 років, безпритульний

"Я в "Оселі" вже три роки, - з усмішкою від вуха до вуха говорить Василь. - Думав, що тут два-три місяці побуду. Не більше. А потім так мені захотілося стабільності… Відчув, що саме тут я потрібен. У мене ж усе виходить. Не хвалю себе. Я вимушений це говорити. За що б не взявся, все у мене виходить. Правда".

"От їздив влітку у Швейцарію (там теж є спільнота "Емаус", як наша "Оселя", і вона запросила з нашого осередку гостей). Про мене там знімали фільм "Василь у Швейцарії". І на камеру запитали: "Які в тебе плани?". Відповів: "Хочу до Нового року побувати на львівській телестудії і розказати більше про "Оселю". Приїхав, а через тиждень мені Олеся, керівник "Оселі", дзвонить і каже: "Василю, у середу їдемо на львівське телебачення давати інтерв’ю". Як я здивувався! Навіть місяця не минуло, як здійснилося те, що я задумав", - каже щасливий Василь.

За його словами, подібні спільноти існують у 40 країнах.

"У всій Європі, у Мадагаскарі, і в США, і на Африканському континенті. А на всю Україну, та що там Україну, на весь пострадянський простір, є лише ми. Зараз подібна  спільнота зароджується у Дрогобицькому районі. А більше ніде немає нічого подібного. У жодному місті України немає такого, щоб бездомні жили, об’єднавшись, працювали і допомагали ще біднішим за себе, тим, хто взагалі на вулиці", - каже він.

За словами чоловіка, він не вважає себе бездомним.

Світлана Кіребко і Мирон Голендер

"У мене все є – будинок, друзі. Коли мене питають, чи я щасливий, то кажу: "Так. Я щасливий". Тому що в мене все є, я нічого не втратив. Я не втратив людської гідності, я не втратив друзів, які в мене були. Житло втратив. Це правда. Поїхав за кордон працювати. Десь чотири роки, з 2002-го до 2006-го, мене не було. А коли повернувся, жінка мені сказала: "Твій поїзд пішов. Я тепер живу з іншою людиною. А ти живи, як хочеш", - розповідає свою сумну історію Василь.

"Жити з того часу не було де. Якийсь час навіть на горищі жив у тому будинку, де ми з жінкою раніше жили. А потім дізнався про "Оселю" і прийшов сюди. Тепер мій рідний дім - тут. Що подобається - тут до тебе прислухаються. А коли до тебе прислухаються, отже, ти людина гідна. Шануєш когось, хто біля тебе, і тебе шануватимуть. Але перш за все самому себе треба поважати. І не треба чекати, що хтось тобі допоможе. Насамперед сам собі допоможи. Постав себе на ноги, скажи, що сильний, що найрозумніший. І все буде добре", - як якусь настанову розповідає нам свою історію чоловік.

"От що мені ще треба? Що б я не захотів, все маю. У мене завдяки "Емаусу" тепер є друзі в усьому світі. Ніколи не подумав би, що в мене друг з Індії буде. От у вас є друг з Індії? А в мене є! Тепер мені хотілося б комусь щось дати. Досвід свій передати. Досвід терпіння, наполегливості, бадьорості, вміння не падати духом…" - переконує нас Василь.

Розділи :
Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
1
ПЕРЕГЛЯДІВ
0
КОМЕНТАРІВ

КОМЕНТАРІ

1.05.2016, 16:40
Додати

ГОЛОВНА ШПАЛЬТА

    • 1 лютого 2016

    INSIDER: Лучшие материалы

    Здесь мы оставляем тексты, которые нам показались самыми знаковыми

    • 0
    • 31
     
    • 31 січня 2016

    Роман Безсмертний: "Росія зацікавлена, щоб ця війна тривала без кінця"

    "З появою Гризлова мало що змінилося. Ви дискусію навколо Сталіна уявляєте?"

    • 3
    • 19
     
    • 29 січня 2016

    Как проститься с прошлым

    Как прощаться и открываться новым возможностям, рассказывает психолог

    • 1
    • 21
     
    • 29 січня 2016

    Крымские ультрас: «Предателей мы не забудем»

    Что означало быть проукраинским ультрасом в Крыму в начале оккупации, и как они живут сейчас

    • 1
    • 25
     
Система Orphus