"Інші" біженці. Навіщо іноземці їдуть в Україну

Репортер Insider дізнався історії десятка біженців і шукачів притулку в Україні
13 жовтня 201417:00

В Україні з’явилися власні вимушені переселенці. Часто їх називають "біженцями", хоча юридично люди, що тікають у межах власної країни, називаються "внутрішньо переміщені особи".

За міжнародним визначенням біженці – це особи, які залишили власну країну.

Можливо, поява внутрішніх утікачів дозволить українцям із більш гуманним розумінням ставитись і до біженців з інших країн.

За даними представництва ООН, найбільше в Україні біженців і шукачів притулку з Афганістану – це діаспора, що росте з початку дев’яностих. На друге місце останній рік вийшли втікачі з Сирії. Багато втікачів із Сомалі, Палестини, Демократичної Республіки Конго, Узбекистану, а також – Росії.

У 2012 році Державна міграційна служба визнала лише 12,6% шукачів притулку. У 2013 аналогічний показник зріс до 25%.

Втеча від талібану

19-річний афганець Сохель демонструє шрами на плечах і передпліччях. Його викрали й піддали тортурам представники талібану. Причина мені не зовсім зрозуміла: таліби, пояснюють мені, проти роботи молоді на великих фірмах. Сохель підробляв у телефонній компанії.

Ми спілкуємось із Сохелем у благодійному фонді "Рокада" через співробітницю фонду Каріму Мохаммад – також біженку з Афганістану.

- Грошей було мало. В Європу візи не було, – перекладає Каріма слова Сохеля. Сохель розповідає флегматично, ніби без емоцій.

Дядько викупив Сохеля з полону талібів, де хлопець провів 25 днів. Сохель і надалі перебував під загрозою. Тож, зібравши гроші, родина відправила Сохеля з країни якомога далі. Це "якомога далі" виявилось Україною.

До Таджикістану Сохель летів літаком, далі добирався машинами, а в кількох місцях пішки. Діставшись України, Сохель одразу подався на біженця.

Йому 19 років, і зараз він працює вантажником на ринку "Троєщина". Знімає однокімнатну квартиру з іще трьома афганцями.

Разом із Сохелем у фонд "Рокада" прибув іще один молодий афганець, який не називає свого імені. Він разюче відрізняється від Сохеля: якщо Сохель дивиться в одну точку, то цей жестикулює, привстає зі стільця. Його в Афганістані теж викрадали й хотіли убити, й то навіть без політичних мотивів. Так, конкуренти батьків. Звичайний бандитизм.

Жвавий хлопець розповідає свою плутану історію. Хлопцеві – лише 15 років.

Серед біженців, з якими я спілкуватимуся – багато молоді, підлітків, практично дітей. Старші залишаються в країні попри нестерпне життя: вони збирають гроші, аби відправити в пошуках кращої долі бодай молодших.

За законом – до півроку, в житті – й десять років

- Сколько они здесь? – питає у перекладачки Каріми голова фонду "Рокада" Наталія Гуржій.  – А, полгода. Полгода – это всего ничего.

Сохель та його молодший товариш – шукачі притулку. Прибуваючи в Україну, людина подається в Державну міграційну службу на біженця (refugee), а поки триває процедура набуття статусу, вважається шукачем притулку (asylum seeker).

Це міжнародні терміни – український юридичний відповідник "шукача притулку" складніший: "особа, яка звернулася  із  заявою  про  визнання  біженцем".

- А скільки займає набуття статусу біженця?

Наталія Гуржій хмикає:

- За законом – до півроку, в житті – й десять років.

Наталія Гуржій розповідає: система функціонує так, що чиновник міграційної служби практично зобов’язаний відмовити шукачу притулку, щоб чиновника не запідозрили в корупції. Тоді починається судове оскарження. Суд першої інстанції виносить рішення на користь шукача притулку – але міграційна служба зазвичай оскаржує й це рішення:

- А інакше їх прокуратура буде дрюкати: чому ви не оскаржили, якщо такі впевнені у своїй правоті?

От справи й ідуть у судах вищих інстанцій. Роками. А поки людина не набула статусу біженця – вона живе майже в юридичному вакуумі. Паспорт (якщо він був) – у міграційній службі. Є лише довідка з тієї-таки міграційної служби – але цю довідку треба продовжувати кожен місяць або два. На роботу офіційно влаштуватись неможливо. Прописку отримати здебільшого неможливо.

Допомагає Управління Верховного Комісара у справах біженців ООН (УВКБ ООН) та його партнери: в Києві це "Право на захист" у юридичних справах, "Рокада" – в усіх інших.

- В усьому світі, відповідно до Женевської конвенції про статус біженців, соціально й матеріально біженцям допомагають держави перебування. У нас держава не виконує взятих на себе зобов’язань – тому допомагає УВКБ ООН, через такі фонди, як "Рокада". Та й то – ми зобов’язані платити державі 15% податку за те, що держава палець об палець не вдарила для виконання своїх зобов’язань.

Наталія Гуржій каже, що те саме зараз стосується й організацій, які замість держави допомагають українським військовим: за законом вони ще й мають платити 15% податку.

Людина без дому

З Масудом ми зустрічаємося біля відкритого ним магазину неподалік Ленінградської площі. Масуд торгує будівельними матеріалами й дуже пишається тим, що завоював довіру будівельників в околицях. Під час нашої розмови постійно приходять бригадири, й Масуд закликає, щоб вони, а не він сам, дали йому характеристику. Я відходжу й говорю з будівельниками наодинці.

 Масуд

Масуда всі тут називають "Максим".

- Нажежный мужик – Максим!

- Чтобы все такие были – Украина была бы одна из первых в Европе!

- Строймусор уберешь, Максим? Ну смотри! Если до вечера не уберешь, позвоню журналисту, и скажу, что ты ненадежный!

Найманий працівник Масуда – теж біженець, але з іншої країни, розповідає:

- Он мне поденно платит. И ни разу еще не было такого, чтобы не заплатил или недоплатил.

Коли я переказую все це Масудові – Масуд цвіте.

Палестинець Масуд ніколи в житті не був у Палестині. Його батько працював у Кувейті, де Масуд і виріс. Коли в 1990 році Ірак вторгся в Кувейт, родина втекла. Втекла – в Сирію, до родичів матері. В місто Дараа, яке стане одним з центрів громадянської війни у країні.

- Мы, палестинцы, даже не второй сорт, не третий – а четвертый! – розповідає він. – У меня в жизни никогда паспорта не было, только документ беженца.

В Україні Масуд досі шукач притулку – чекає, що "ось-ось" нададуть офіційний статус біженця, й ось тоді він розвернеться.

Живе в Україні з 1996-го. Чудово розмовляє російською з окремими українізмами типу "нема".

- А вот арабский забываю. Когда с мамой по скайпу говорю – работники смеются, так я весь потею, мучусь.

Масуд вісім років одружений з українкою, але подаватись на громадянство ніколи не думав. Планував зрештою повернутися з дружиною в Сирію до батьків. Тепер не знає, як би забрати батьків з Сирії сюди. Бюрократична процедура складна.

- Давайте о родителях больше не будем, – просить Масуд. – Очень трудная тема.

Масуд розповідає, як завойовує довіру: спершу в Києві людині з темною шкірою не довіряють. В Одесі, де він прожив багато років, побутового расизму було значно менше.

Масуд знайшов роботу десяткам "соотечественников... ну, черная кожа". Він і сам наймає на роботу біженців:

- Но я нанимаю славян. А то местные напрягаются, если много черных. Меня-то все уже знают. Я если свистну – сто человек придет, – після паузи він вважає за необхідне додати: – Украинцев!

Коли в Києві з’явилися перші біженці з Донбасу – Масуд викликався волонтером, і у нього певний час жив чоловік з Донецька.

Сирія – як Україна

З Хуссамом, дизайнером інтер’єрів із Дамаска, ми розмовляємо англійською. Він сподівається вивчити українську після того, як стане на ноги й матиме більше часу. При цьому вивчити хоче саме українську, але це важко:

- Коли я виходжу на вулицю, то плутаюсь. Хтось розмовляє російською, хтось українською, а хтось змішує обидві мови.

- Чому ви обрали Україну?

- Європа на той час перестала давати візи сирійцям. У мене було три варіанти: Росія, Китай, Україна. Що б ви обрали?

Нині він подумує забрати з Дамаску батьків – але, за його словами, візи сирійцям практично перестала давати вже й Україна.

Сирієць-біженець Хуссам досяг на новому місці найбільше з усіх, із ким я спілкувався. Він у Києві лише рік і дев’ять місяців, однак ми зустрічаємось у його ресторанчику In Mood на Нижньому Валу. Перше, на що звертаю увагу – наявність дитячого крісла, що рідкість в Україні.

- Ну так, у мене все за міжнародними стандартами, – усміхається Хуссам. - Хоч ресторан маленький, але щодня на столах свіжі квіти, наприклад.

Хуссам

Зараз він відкрив поряд із ресторанчиком, біля Житнього ринку, ще й кафешку "ліванського" фаст-фуду. Сирієць Хуссам відкриває заклади "ліванської" кухні. Чому так?

- А це те саме. Коли кажеш: "сирійська кухня", всі такі: "що?" – розводить руками Хуссам і сміється. – А потім: "А-а-а, ліванська! То так і кажіть".

Хуссам пишається своєю діловою жилкою – аж до того, що часом у його словах відчувається тінь зневаги до інших біженців, які не змогли досягти стільки, як він:

- Вони повинні підняти свій зад, – двічі або тричі каже Хуссам. У найм’якшому варіанті це звучить так: – Біженцям потрібно багато допомоги, але й вони повинні підняти свій зад.

Втім, з розмови виявляється, що у Хуссама все ж були не такі стартові умови, як, скажімо, у вантажника з базару афганця Сохеля.

Хуссам – вочевидь високоосвічена людина. Він – дизайнер інтер’єру з досвідом. Прибув сюди зі своїми заощадженнями, а не на останні гроші. Крім того, йому допомогли друзі з Саудівської Арабії й Канади. Ну, і грант від УВКБ ООН.

- Зараз я радий, що не потрапив в Європу. Там, щоб почати бізнес, потрібні сотні тисяч доларів. Тут – значно менше.

Навіть за допомоги УВКБ та друзів, Хуссам каже, що цей рік – найважчий у його житті. Доходів поки що вистачає лише аби платити за оренду.

Хуссам отримав статус за законних півроку, але потім з розмови з Наталією Гуржій з "Рокади" я дізнаюся, що першого разу і йому Україна відмовила. Втрутилося пресдтавництво УВКБ.

Представництво, поміж іншим, постійно проводить для працівників міграційної служби роз’яснення по ситуації в різних країнах. Людина не з кожної країни може стати біженцем.

- Але зараз сирієць автоматично дорівнює біженець, – розповіла мені Наталія Гуржій.

Гуржій каже, що Україна за кількістю "внутрішніх біженців" близька до  гуманітарної катастрофи, і я згадую, як Хуссам кілька разів казав мені:

- Сирія – як Україна.

Хуссам розпалився і проводив аналогію за аналогією. Основна, заявив Хуссам: і в Сирії, і в Україні країну розхитує Путін.

Під постійним ризиком

Біженці, а особливо шукачі притулку, не про все хочуть розповідати. Або просять не називати імен. Вони почуваються вразливими.

Один із біженців з Афганістану розповідає, як одразу по приїзді в кінці 90-х разом із товаришем потрапив на Троєщині в міліцію.

- Бив особисто начальник відділку. Казав, хтось із його родичів загинув в Афганістані. А ми казали: слухайте, ми ж самі втекли від моджахедів! У мене й у самого батьки загинули.

Закінчилося тим, що родич-афганець заніс у міліцію хабаря за те, щоб визволити своїх. Біженець розповідає про все, а потім каже:

- Я досі це не можу забути. Але може, не треба про це? Я не хочу здатися злопам’ятним.

Окрема ситуація – у біженців-росіян. Ці діляться на дві категорії: чеченці, які втекли від влади Кадирова, та інші політичні втікачі-росіяни.

- Біженці-чеченці непокояться, – розповіла мені Наталія Гуржій. – Зараз у ЗМІ часто згадують, що на боці терористів воюють чеченці-кадирівці. То на біженців косо дивляться сусіди. А наші біженці ж і самі – втікачі від Кадирова й Путіна. А сказати нічого публічно не можуть, бо Кадиров дістане їхніх родичів там, у Чечні.

Не чеченці – це передусім "політичні". З одним політичним біженцем з Росії мені вдалося поговорити.

Андрій, молодий чоловік з Самари, розповідає про причину втечі:

- Сфабрикованное дело об экстремизме. Все как обычно, – розводить руками Андрій.

Молодий хлопець займався вуличною політикою. "Антифашистська діяльність", усміхається він. Вже кілька років живе в Києві, працює на будовах.

Просить фотографувати його так, щоб не було видно обличчя:

- После того, как Развозжаева выкрали, наши тут все на стреме.

Леонід Развозжаєв, російський опозиціонер, у жовтні 2012 року викрадений у Києві біля УВКБ ООН. Підозрюють, що російські спецслужби співпрацювали у викраденні з українськими: українська влада заявила, начебто Развозжаєв сам виїхав з України. В ООН висловили "глибоке занепокоєння".

Андрій

Переправлений у безпечнішу країну

Є випадки, коли УВКБ переправляє шукачів притулку з України у "третю безпечну країну". Це відбувається, коли є загроза життю та здоров’ю шукача притулку.

- Дякую, що хоч не просиш писати мемуари наостанок. Ну, це жарт, звісно. Але й наді мною життя піджартувало. Чи думав я, що житиму в Королівстві Швеція й буду лісником? – розповідає Улугбек Зайнабідінов.

Улугбек Зайнабідінов – узбек, за спеціальністю менеджер зовнішньоекономічних стосунків, працює у містечку Соллефтеа на півночі Швеції в лісному господарстві. У Швецію, де він отримав статус біженця, Улугбека в 2008 році переправили каналами з України каналами ООН.

Після різанини в узбецькому місті Андіжан у травні 2005 року, багато узбецьких опозиціонерів утекли спершу в Росію, а звідти в Україну.

- Я поїхав, коли переслідування почали зачіпати й мене, – розповідає Улугбек.

Улугбек утік до російського міста Іваново, але російські спецслужби в кінці 2005 року стали масово арештовувати узбеків і видавати узбецьким спецслужбам – ця справа відома як “справа івановських узбеків”.

Улугбек уник арешту лише тому, що мав тоді дві роботи в автомайстерні й охоронцем – і практично не з’являвся у зйомній квартирі. Дізнавшись про арешти, пішов “у підпілля”. Взимку спав у гаражі, мерзнучи, укриваючись бушлатом.

Втік в Україну. Україна у 2006 році депортувала десятьох його співвітчизників-шукачів притулку, наразивши на можливі тортури. Україну критикували й ОБСЄ, і Human Rights Watch.

У кінці 2006 року співвітчизники обрали Улугбека керівником Товариства політичних біженців Узбекістану. В цей час лідер політичних біженців заробляє тим, що продає шаурму. Живе на зйомній двокімнатній квартирі з іще одним біженцем з Андіжану та з трьома українськими активістами.

Улугбек

Оскільки постійно існує небезпека, що Улугбека зі співвітчизниками передадуть спецслужбам Росії чи Узбекістану – УВКБ організовує переселення у Швецію, й лише там Улугбек здобуває безпеку.

Частина узбеків, які лишилися-таки в Україні – оселились у Криму. Віднедавна вони опинилися на території, підконтрольній Росії. А російський режим співпрацює з узбецьким.

"Роботи більше нема"

Шукачі притулку з нетерпінням очікують отримання статусу біженця. Але й набуття цього статусу не робить життя простим.

- Я постійно чую від чиновників: "це не документ. І це не документ", – розповідає Туре, 24-літній біженець із Гвінеї.

Туре розмахує посвідченням біженця та проїзним документом до нього – зовні вони схожі на український внутрішній та закордонний паспорт. Ми зустрілись у кафе біля інституту, куди Туре пробує вступити. Туре відмовляється бодай випити води: на липень у цьому році припав рамадан.

Туре розмовляє з французьким прононсом гарною російською, але з численними українськими вставками. Причина: він довго ходив на курси української мови, але в житті всі навколо розмовляють російською.

Фраза-паразит у Туре: "І потім знов". Цю фразу Туре вживає для розповідей про українську бюрократію, де треба ходити по кабінетах "і потім знов, і потім знов, і потім знов".

Батьки Туре – на той час державні службовці в місті Конакрі – відправили його студентом в Україну в 2008 році. Потім зв’язок із батьками Туре втратив. Знає, що мама якийсь сиділа в тюрмі. Зникла. Чому? Туре довго розповідає про складні стосунки між етносами малінке (до якого належить), сусу та пулар. Про violence ethnique.

Після першого року в Україні Туре був нажаханий:

- Я за рік тільки два рази на Хрещатик вийшов. Тоді на наших постійно нападали.

Про пік насильства на грунті расизму в 2006-2008 роках розповідав мені й доктор Аніке Джонсон, лідер нігерійської общини в Україні.

Туре, якому постійно страшно ходити по вулицях Києва, після закінчення підготовчих курсів подається на візу в посольство Румунії – але люди з бейджиками, які під видом посередників крутяться навколо, крадуть у нього паспорт. Туре одразу їде в міліцію, де йому видають довідку про втрату документів і везуть у міграційну службу.

Відтоді Туре прив’язаний до України. Сподівається через кілька років отримати громадянство і мати змогу повернутись у Гвінею шукати батьків. Тоді він буде у Гвінеї "іноземцем", а отже, думає він, захищеним.

От тільки де взяти гроші на дорогу? Туре працював вантажником, а зараз сидить без роботи й живе на шиї у іншого африканця в селі Мотовилівка. Сам знімати бодай кімнату більше не може.

Роботу, попри офіційний документ, знайти важко через побутовий расизм. До документа діло часто навіть не доходить.

- Я нібито маю право працювати. Дзвоню – недавно, наприклад, "Ашан" новий відкрився. По телефону кажуть: так, дуже потрібні люди. Багато людей. Приїжджаю. Тільки дивляться на моє обличчя – "вибачте, роботи немає, ми вже всіх знайшли". І так щоразу. Я вже пробував і з людьми з "Рокади" їздити. Роблять отак, – Туре показує здерев’янілий вираз обличчя, – І: роботи більше нема.

Туре

"У мене була депресія"

- Люди бовтаються на поверхні як можуть, – розповідає Наталія Гуржій з "Рокади". – Без прописки не можуть навіть у службу зайнятості стати на облік.

"Рокада" іноді таки прописує біженців – у пунктах для бездомних громадян. Іншого юридичного варіанту нема.

- В Одесі й Мукачевому існують пункти для іноземців, але люди, які там живуть, не можуть там прописатись, – розводить руками Гуржій. – Ми казали: пропишіть їх за адресою міграційної служби – ви ж їх усіх поіменно знаєте. Ні, нема такого закону. От і прописуємо як безмдомних.

У фонді мене знайомлять з однією з біженок, яких "Рокада" вимушена прописати як бездомну. Насправді 26-річна жінка роками знімає кімнату в однієї бабусі.

Її звуть Надя, вона з Демократичної Республіки Конго. Надя дуже гарна, у неї широка усмішка. На жаль, вона не хоче, щоб її фотографували.

Надя потрапила в Україну у 18-літньому віці, тікаючи від етнічного насильства в ДРК. Як у випадку афганця Сохеля, чи у випадку гвінейця Туре – старші родичі вирішили відправити хоч молодших геть у пошуках кращої долі.

Наді та її братові зробили візу й посадили на літак. Далі вони мали потурбуватися про себе самі.

Вийшовши з літака, Надя з братом поїхали на Шулявку. Вони чули, що там багато африканців. На базарі знайшли співвітчизника з Конго і потім рік жили у нього.

- У мене тоді була депресія. Хто ми? Куди ми потрапили? Брат працював на себе й на мене. А я з дому не виходила.

Зараз Надя працює нянечкою з дітьми дипломатів-франкофонів, оскільки й сама – франкомовна.

Надя була змушена обставинами подолати депресію й заробляти на себе сама, коли брата не стало.

27 січня 2008 року на вулиці її брата убили неонацисти.

"Дуже важко"

Одні біженці слідом за іншими розповідають про різноманітні труднощі, з якими вони стикаються в Україні. Держава не виконує взяті на себе за Женевською конвенцією зобов’язання. Соціального захисту – нуль. Живуть хто знімаючи по кімнаті на сім’ю, хто по троє-четверо в одній кімнаті. Такі люди, як бізнесмен і дизайнер Хуссам – винятки.

- Дуже, дуже тяжко біженцям в Україні. Хто може – виривається в Європу, – каже Надя з Конго.

- Многие уехали. Как только появляется возможность, едут дальше, – розповідає Каріма Мохаммад із Афганістану.

Каріма – голова жіночого комітету всіх біженців Києва, й голова жіночого комітету найчисельнішої общини біженців у місті, афганської.

Але в інших місцях – іще важче, ніж тут. І люди тікають або відправляють своїх дітей.

У фонд прийшли троє сомалійців: Адам, Мохаммед і Марія. Жодному з них немає 18 років. Але всі вже відсиділи по року в неволі.

Усі троє три дні тому вийшли з "української тюрми". "Тюрмою" Адам – він найкраще розмовляє англійською – називає Волинський пункт утримання "нелегалів". Показує документи всіх трьох. Сиділи з липня 2013 по липень 2014.

Адама, Мохаммеда й Марію відправили їхні родини.

- По краще життя. – пояснює Адам. – В Могадішу живуть – але погано. Небезпечно.

- Чим саме?

- Великі клани убивають людей з маленьких кланів, – пояснює Адам.

Рятуючи дітей від кланового насильства, їх через Емірати відправили на Москву. В Москві невідомі організатори забрали документи, посадили в машину й повезли.

Адам розповідає, що їхали "кілька днів через гори" і зрештою нелегальнго потрапили у Словаччину. Тут підліків-сомалійців лишили. І їх буквально зразу впіймали словаки. Депортували в Україну.

У пункті утримання, де вони просиділи рік, сомалійці познайомились із півтора сотнями подібних. Між собою затримані з різних країн розмовляли англійською.

Там Адам, Мохаммед і Марія дізналися про співвітчизника, який живе в Білій Церкві. Після виходу на волю послелились у нього й подалися на біженців.

- Я їхав по краще життя, – каже Адам. – Але поки що кращого життя не бачив.

Розділи :
Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

КОМЕНТАРІ

16.11.2018, 09:07
Додати

ГОЛОВНА ШПАЛЬТА

    • 31 березня 2020

    Land Rover, Lexus та елітні годинники: що задекларував новий глава МОЗ

    За минулий рік Степанов заробив 87 807 грн як очільник Одеської ОДА і отримав проценти в Ощадбанку на суму 2,83 млн грн

     
    • 31 березня 2020

    Авто за мільйон гривень та готівка: що задекларував новий заступник Венедіктової

     
    • 30 березня 2020

    Рада підтримала “антиколомойський” законопроект

     
    • 30 березня 2020

    Рада з другої спроби обрала очільників МОЗ та Мінстерства фінансів

    Верховна Рада України у понеділок, 30 березня, з другої спроби проголосувала за призначення очільників МОЗ та Мінстерства фінансів

     
Система Orphus