Репортер Insider упродовж двох діб спостерігав за троєщинським плодоовочевим ринком, щоб зрозуміти його життєвий цикл і структуру.
Дві чорні "Тойоти"
Маленький сивий чоловік зі стрижкою “їжачком” обома руками вчепився в горло бородатому кавказцю (теж сивому). Сивий з "їжачком" тіснить кавказця на узбіччя, засипане пакувальним картоном і поліетиленом. Кавказець мовчки опускає підборіддя, щоб не бути задушеним.
- У нас заранее договорено! – наступає сивий.
- С кем? – саркастично кривлячись не здається кавказець.
В кожного з них збираєть група підтримки, але ніхто не втручається. Всі зацікавлені лише, щоб конфлікт завершився якнайшвидше: сивий і кавказець створюють затор.
Вони б’ються за місце для паркування. На аварійках стоять, блокуючи рух усім, дві схожі чорні "Тойоти". Сивий, який втратив контроль над собою, поступається й забирає свою "Тойоту". Кавказець, потираючи шию, із тріумфальним виглядом залазить у свою. Запарковує шикарну машину між двох покоцаних міні-вантажівок. Затор поволі починає рухатись.
Це відбувається о п’ятій ранку – на оптовому овоче-фруктовому ринку "Фермер" зараз самісінька година пік. По вулиці Електротехнічній поволі сунуть більші й менші вантажівки, між якими вантажники тягають візки, наповнені ящиками. Нагадує картинки з Індії.
- Що фотографуєш? – питає мене молодий вантажник.
- Цікаво, що "пробка" так рано.
- Хіба ж це рано, – пирхає він і вклинює свою тачку у трафік між червоними "Жигулями" та подертим мікроавтобусом "Мерседес-Спринтер".
Сержанти-фітоінспектори
На початку вулиці Електротехнічної (на розі Братиславської) розташований відомий речовий ринок "Троєщина", який плавно переходить в "Обрій 2000", потім без паузи в "Глорію", а за нею в "Глорію-Т". Й лише за ними, через заправку й меблевий, розташований овочевий базар.
О сьомій тридцять до речових ринків потягнуться неспішні рядки людей, серед яких буде багато акуратних східно-азіатів. На овочевому ж ринку, де поряд із місцевими працюють переважно люди з Кавказу та Центральної Азії, до сьомої тридцять якраз відбувається основний "двіж".
 |
| Усі фото: Максим Кудимець, INSIDER |
Темп на овочевому базарі значно скаженіший із простої причини: товар дуже швидко псується.
У ранній час основна торгівля – між продавцями й перепродавцями.
- Ты же у меня всегда берешь, – базарник перевертає прозору пластикову коробку з полуницями, демонструючи чисте дно. – Ты знаешь, какую цену за них поставишь.
Оптовик чухає підборіддя.
На оптовій частині ринку вражає не так дешевизна, як якість товару. Перекупники поганого не візьмуть, бо потім можуть не продати. Я таких черешень чи полуниць ніколи не купував: вони ніби з реклами. Їх тут не продають по кілограму – тільки ящиками. Потім вони вдвічі дорожче підуть на елітних базарах, а якщо на звичайних – то вже наступного дня, трохи зів’ялі.
На базарі домінує червоний колір: ящики помідорів, полуниць, черешень, вишень, банки суниць і малини.
У ранковий час не всім вистачає місця в межах базару. Відповідно, торгівля відбувається з машин, припаркованих у два ряди навпроти знаку "зупинка заборонена" й під табличками "працюють евакуатори" біля будівлі Київводоканалу поряд.
Поміж запаркованих за межами базару машин ходять міліціонери. Оцінююче зазирають на товар. Деякі продавці улесливо усміхаються. Міліціонери – переважно у званнях від молодшого до старшого сержанта.
"Я всю ніч не спав"
55-річний Шаіг, родом із Баку, усміхається й сонно мружиться на сонце, сидячи на табуреті біля своїх ящиків елітних полуниць. Дев’ята ранку, а він досі їх не продав і, радше за все, уже навряд чи продасть.
- Завтра ночью сдам оптовикам за любую цену, только бы не пропали. Послезавтрашний день не переживут.
Шаіг, за місцевими мірками, – дуже дрібний продавець. Орендує ділянку в Житомирській області, де наймані працівники вирощують полуниці. Він возить товар раз на тиждень. Завозить звечора.
- Я всю ночь не спал, – усміхається він. – Сторожил. Ничего, раз в неделю можно и не поспать. А что делать? У меня, конечно, двое внуков – но не только же с ними дома сидеть.
Він живе в Києві вже 15 років. Раніше був електриком, а останні вісім років – тут. Базар здає в оренду міні-склади, що розміщені рядами. Але Шаіг, оскільки у нього лише кількадесят ящиків і лише раз на тиждень, не орендує – він проситься до співвітчизників по дружбі.
- Здесь у нас все хорошие люди. И у нас все дружные, – усміхається Шаіг. – И азербайджанцы, и грузины, и армяне, и украинцы, и русские, и молдоване. Независимо от национальности.
Я заздрю його оптимізму, бо від ранку вже встиг наслухатися всякого. Власне, поки ми розмовляємо з Шаігом, невдоволена ціною жінка кричить на його сусіда:
- Воно приїхало на мою землю – й буде мені вказувати!
Продавець зонтів і тентів Юра розганяє всіх із-під свого візка фразою "Любі друзі!", а рекламує товар таким чином:
- Внимание! Каждый молдаван, купивший зонтик, получает вид на жительство в Украине!
"Ми з тобою таку статтю забабахаємо!"
Молодий вантажник Славік звичками – а через це й зовнішньо – нагадує персонажа Бреда Пітта з фільму Гая Річі Snatch. Ризики у спілкуванні зі Славіком – відповідні.
Коли я знаходжу Славіка, він дрімає на візку, бо теж цілу ніч не спав: вантажив товар. Але миттєво прокидається й уже ні на хвилину не замовкає й не зупиняється. Він рухається, як маленька змія: трохи смикано, дуже непередбачувано.
- О, ми з тобою таку статтю забабахаємо! Я тобі тут усе... Якщо ми розбомбимо цей базар – скільки нам заплатять?
- Е-е...
- А взагалі наймайся зі мною грузчиком, за неділю-дві піднімешся, забудеш свою журналістику. Я сьогодні вже 380 гривень заробив. Тільки тобі перший час не можна сидіти, як я оце сидів. Весь час ходити. Бо тебе тут ніхто не знає.
В цей час товстий продавець кричить:
- Ей! Тачка!
Славік біжить туди й вантажить ящики вишень. Ми щойно познайомились, але Славік дає мені потримати свою куртку:
- Там дєньгі. Тримай добре.
Між іншим: у Славіка синець під оком, вся шия й плечі в якихось неглибоких порізах.
- Сорок, – каже він продавцю.
- За тридцять договорились, – кричить на Славіка продавець.
- Ніхто ні з ким не договарювався. Попытка не пытка.
Продавець передає гроші не Славіку, а покупцю. Ми штовхаємо тачку Славіка, рушаючи до мікроавтобуса покупця (я – "двоюрідний брат" Славіка). Коли ми вже рушили, під’їжджає інша тачка й виявляється, що "за тридцять домовлялись" із іншим, а Славік перехопив клієнта.
Славік смикається й огризається на невдоволені вигуки іншого вантажника. Сміється.
Авторитет по піддонах
Коли Славік розвантажує вишні, покупець передає йому гроші. Заробивши за п’ятнадцять хвилин тридцять гривень, Славік передає гроші мені під приводом, що у нього немає кишень. Так він демонструє довіру, на яку я повинен відповісти довірою. Лише через півгодини Славік "знаходить" у себе кишеню, і я віддаю йому гроші. Славік хвалиться, як легко працювати.
Приходить звечора, за оренду тачки платить п’ятдесят гривень, а заробляє огого:
- Ти ж сам бачив.
Але потім ми ще годину кружляємо з візком по базару, однак більше ніхто нас не наймає: вантажників багато.
- Раніше кришували, а зараз приходять працювати хто хочеш.
Славік стверджує, що більшість вантажників на базарі – сиділи. Втім на вигляд усі дуже сумирні порівняно з самим Славіком.
А він, поки ми кружляємо з тачкою по базару, сипле "прожектами":
- Ти метал варити умієш? Ні? Научимось. Будемо тачки варити й іншим в оренду здавати.
Потім:
- А цей азєр у жовтій майці – місцевий авторитет. Він займається піддонами. Він курить крек. Я думаю піднятись і теж піддонами займатись.
Виявляється, дерев’яні піддони, що їх гублять далекобійники, можна підбирати й перепродувати. Тільки треба влізти в бізнес так, щоб тебе за це не побили. Потрібні контакти. Бо "азєри можуть і зарізати, вони ж мусульмани – зате у них є чесні понятія".
Потім питає, чи нема у мене знайомих ріелторів. Він тут знає одну безпрограшну мутку.
Потім цікавиться, чи не розуміюся я в SEO – він хоче займатися розкруткою сайтів.
- А поки приходь вночі, будемо разом працювати. Я тобі тачку замучу. Пішли, тут є одне уматове місце. Озеро називається.
 |
Славік пробує вести мене між бетонними парканами за межі базару. "Уматове місце" по дорозі перетворюється на гаражі, де нас повинен чекати авторитет по тачках Валера. Я дивлюся на порізи на шиї у Славіка, на його смикані манери. М’яко ухиляюсь від пропозиції.
- А. Очкуєш. Нічого не думай, – каже мені Славік. – Про гаражі. Якщо очкуєш, давай поки на одній тачці працювати. Мені гроші потрібні. Приходь опівночі.
- Так, звичайно.
"Сподіваюся, не прогадали"
Як і передбачав азербайджанець Саіг, до одинадцятої оптовий ринок практично завмирає, але за ці години набрав оборотів роздрібний. Тут товар менш елітний, але все ж кращий, аніж на базарчику в мене на районі. І дешевший.
По мощеній доріжці між гаражів тягнуться жіночки з сумками та відрами з сусідньої Троєщини.
Ліда, ще одна Ліда й Оля давно торгують утрьох. Кажуть, що всі троє однакового віку – їм по 57. У торгівлі ще з радянських часів. Вони всі – з Сокирянського району Чернівецької області. Працюють самі на себе.
- Вранці подивилися, що полуниць мало. Вирішили оптовикам не здавати. Сподіваюся, не прогадали, – каже одна з Лід.
Я знаю, що того дня вони не прогадали. Боялися, що сидітимуть до восьмої вечора, але коли я прийду провідати їх о третій дня, кіоск був замкнений. Усе було розпродано.
Мені збоку виглядає, що торгувати лише одним товаром за раз – якось вигідніше (хоч, мабуть, ризикованіше: можеш не вгадати). Хазяйки з Троєщини беруть полуниці цілими кошиками й відрами, на варення. Коли я питаю продавщиць, чому в них черга, а в сусідів не беруть – жінки розцвітають:
- У нас постійно ті самі покупці. Нас же знають, ми не обважуємо, навпаки, краще на двісті грамів більше дамо.
Ліда, Ліда й Оля торгують сезонним товаром, який купують у Чернівецькій області. Винаймають кімнату на Троєщині, часом віддають хазяйці частину вартості товаром. Зараз сезонна в області – полуниця, яка вже відходить.
- У Чернівцях дві з половиною тонни клубніки за день не продаси. Добре, що є цей базар, а то вдома роботи нема, – каже Оля.
Поруч із ними торгує Таня з Закарпаття. Вона спеціалізується на квітах зі свого регіону, але зараз весняні квіти закінчились, а хризантеми будуть тільки у вересні.
"Поки хризантеми не виросли", Таня бере тут-таки оптом черешні й продає вроздріб, аби зберегти за собою місце. І вона, й чернівецькі жінки платять 150 грн за оренду кіоска щодня. За місяць, без знижки, - 4500 грн. Дорожче, ніж за кімнату на Троєщині. Скільки при цьому залишається чистими - не кажуть, але вже десятки років не відмовляються від цієї роботи.
Адміністрацію базару дуже хвалять. Додаткових поборів міліції платити не треба. Всім вони задоволені – от тільки "чорних" не люблять.
- Ті, що постійно торгують, – ті хороші. А є такі, які приїжджають на сезон. То ці б’ють, аби свою ціну поставити.
Із жінками цього не ставалось, але з їхніми знайомими – бувало.
Епізоди з "зальотними" етнічними бандами підтвердить і представник адміністрації базару, якого не називаю, хоча він представився. Вдень він розмовляв зі мною, не пускаючи через поріг адміністрації, але вночі сам зупинив, аби висловитися.
Представники якої саме меншини приїжджали й чинили неподобства, він не каже, бо всіх називає одним словом. Ні, двома.
"Ми називаємо їх: б***баки, чу**аньйо"
Із третьої дня ритм базару стає більш млявим. Я розмовляю з етнічним таджиком, який родом із північного Афганістану: хлопець утік, батьки досі там.
Потім Валя з переносного буфету розповідає свої фантазії, як багато могла б заробити на каві, якби їй дозволили працювати на себе, а не за відсоток на адміністрацію базару. Справді, всілякі напої й їжа для базарників – значно дорожчі, ніж десь у місті: монополія.
А от 73-річна Раїса Леонтіївна працює на себе: продає базарникам соняшникове насіння. Вона щодня їздить пільговими автобусами аж з Обухова:
- А що, я їм менше за вас? – сміється вона. – На пенсію не проживеш. А сємєчки люблять і наші, і іноземці.
Вона одна з небагатьох, хто вживає слово "іноземці", а не більш виразні синоніми. Каже, на базарі її ніхто не чіпає.
- Якось підійшов до мене такий красівий у формі. Каже: "Я роспорядився, щоб вас, стару, ніхто не трогав".
Ввечері мені на телефон надзвонює вантажник Славік. Слухавки не беру.
Базар оживає після сієсти ближче до ночі. Опівночі тут повно народу. Все яскраво освітлено. Мобільних кав’ярень більше, ніж удень. З’їжджаються фури та вантажівки. Вантажники працюють.
Молодий представник адміністрації, який зупиняє мене, розповідає про контрольні ваги, які встановив базар, і які вимірюють вагу з точністю до грама, щоб покупців не обважували. Розповідає, як за обважування у кількох продавців забирали ваги й виганяли з базару. Стверджує, що базар вирішує конфлікти завжди "на користь покупця".
- На жаль, доводиться працювати і з цими, – киває він навколо. – Як ми називаємо їх: б***баки, чу**аньйо.
Я не знаю, де правильно ставити зірочки в цих словах, бо якщо правила друку матюків уже встановилися, то щодо таких принизливих слів загальноприйнятих правил немає.
Адміністратор вживає епітети не щодо етнічних банд, а щодо всіх представників меншин без розбору. Адміністратор знає, що спілкується з представником преси, і вважає, що каже правильні речі. Розповідає зворушливу історію, де головний позитивний персонаж – "корінна киянка".
- Нічого, може, зараз до влади нарешті прийдуть наші. Краще хай буде якась чернівецька мафія, а не їхні. Ми завжди намагаємося вирішити питання на користь наших, а не оцих...
Але тут-таки поправляє себе адміністратор, "мафіозні" банди, які під кришуванням міліції силоміць змушували оптовиків задешево продавати товар, існували лише "донедавна". Після Євромайдану такого, звісно, немає. Революція Гідності змінила життя кожного конкретного базару. А от раніше:
- Звісно, місцеві б***баки, які тут постійно, собі такого дозволити не можуть. Але приїжджали зальотні. Людина хоче продати полуниці по двадцять п’ять, вони налітають удесятьох, ставлять ціну двадцять, а самі перепродують по тридцять.
- А міліція?
- А міліція їх кришувала. Бачиш, що забирають когось – і вже через півгодини відпускають, – кривиться адміністратор.
Зараз, звісно ж, міліція такого більше не робить. Весь негатив – з означенням "донедавна". Коли я питаю, чи міліціонери ті самі, що раніше – адміністратор знічується:
- Ну, я їх усіх не запам’ятовую.
Розповідає також, як базар – а це приватна структура – намагалися рейдерити "буквально минулого року":
- А що поробиш, коли все в країні кришувала одна "Сім’я".
І вважає за необхідне наголосити, що адміністрація базару підтримує нову владу.
Западає ніч, але базар набирає обертів. На вході стоять жіночки з цибулею та зеленню. У кожної – по одній-дві сумки. Їх постійно відганяють охоронці, щоб не заважали проїзду вантажного транспорту, але жіночки стікаються назад, як вода.
Найазартніші покупці-оптовики стоять тут-таки і теж іще з ночі:
- От, дивлюся, може, хтось привезе щось, так я перший і куплю.
Бо вже між четвертою і п’ятою ранку знову почнеться колоритний армагеддон.
