8 книг, які змусять вас сміятися

INSIDER пропонує вашій увазі підбірку книг, які майже стовідсотково гарантують, хоч і різної міри інтенсивності, але сміх, – про себе і вголос, тихий і цілком раблезіанський
14 листопада 201309:13

Втомилися від політики й економічної нестабільності? Стали вкрай дратівливими і злими? В маршрутках готові всіх передушити власноруч, а в метро спопеляєте поглядом навислих над вами бабусь? Нічого! INSIDER знає, як вам допомогти!

Цього разу пропонуємо вашій увазі підбірку книг, які майже стовідсотково гарантують, хоч і різної міри інтенсивності, але сміх, – про себе і вголос, тихий і цілком раблезіанський. І навіть якщо десь і не засмієтеся, все одно "настрій таки покращиться".

 

"Агнець", Крістофер Мур (Эксмо, 2011)

- А мені собаки нагавкали, що він Месія. Їм я вірю. Передай Джошуа, що я їм вірю. - Собаки нагавкали? - Вони ж єврейські собаки.

Підзаголовок цього роману – "Євангеліє від Шмяка, друга дитинства Ісуса Христа". Небесні сили вирішують повернути левіта Шмяка до життя, аби він відтворив перші тридцять років життя Месії, бо ж "настав час розказати повну історію".

І дійсно – канонічні Євангелія починають оповідь від тридцятирічного віку Ісуса, про дитинство там ані слова. Багато художніх домислів уже було на цю тему (приміром, "Євангеліє від Ісуса" Сарамаго, великий і серйозний роман), але версія Мура – одна з найкращих: і стилістично, і тематично. Американському письменникові вистачає чуття, аби не скотитися ні до дешевого фарсу, ні до третьосортної сатири.

"Агнець" - це історія звичайного хлопчика і його незвичайного друга, який свідомий своєї унікальності - за першого знайомства зі Шмяком він декілька разів поспіль шляхом занурення в рот оживлює ящірку, яку його молодший брат постійно товче до смерті, але геть не знає, що з нею робити і чому, власне, саме він обраний?

Подорослішавши друзі мандрують на Схід, тамуючи кожен свої потреби. Не обійдеться, до речі, і без єті. З одного боку – це все та ж історія про потребу любові у світі, і якби саме вона була канонічною, біди б великої не було – можливо, саме навпаки: такого людяного і щемкого в своїх стосунках зі світом Христа ви, певно, ще не бачили. З іншого – це просто таки гомерично смішна оповідь, яка місцями провокує справжні коліки.

Так, приміром, Шмяк описує свою першу зустріч з Ісусом: "Як і мені, людині виповнилося шість років; борода в нього ще не зовсім проклюнулась, і він був не надто схожий на ці ваші картинки".

Зауважмо також, що це книга американського автора, а американський літературний гумор для нас, слов’ян, залишається мало не герметичним. Мур цю тенденцію палить під корінь. А закиди в єресі  в цьому випадку настільки ж смішні, наскільки смішним є й сам роман. Бо це ніяке не святотатство – це просто справжня література.

 

Юрій Винничук "Ги-Ги-и" (Піраміда, 2007)

Падлюка! Хто він такий? Я всю жизнь прожила з ним, як жопа в трусах: ні свєту, ні воздуху!

Пан Юрій останнім часом споважнів, посерйознішав і дуже рідко тішить публіку фірмовими літературними "колінцями": ані тобі гучної літературної містифікації, як колись на початку 1980-х, коли автор заявив, що знайшов вірш-плач середньовічного ірландського поета, що був свідком спаплюження Києва Батиєм. Ані гострої політичної сатири, як у нашумілому вірші "Вбий під..аса", що з’явився  майже одночасно з новим режимом.

Після виходу "Танґо смерті" потроху почали забуватися його фантасмагорійно-нестримні початки, якщо щось і згадується, то радше "Легенди Львова" і "Діви ночі". "Ги-ги-и" якось геть провисає, губиться за речами грубезнішими і сучаснішими. І дарма. Бо справжній Винничук, з його інтонаціями, стилем і власним впізнаваним словником саме тут. Можливо, когось уже добряче втомила ця його львівсько-батярсько-"підморгуюча" атмосфера, але "Ги-ги-и" це та книга, де все на своєму місці, де все це працює якнайкраще.   

Тексти з книжки  писалися в глухі застійні часи, як правило, в 1970-1980-ті, гуляли по руках і ставали культовими. Чорний гумор і чорний регіт разом із сюрреалістичною абсурдністю тут таки домінують, але назвати "Ги-ги-и" стилістично монолітною штукою перо не підіймається.

Але з іншого боку - такої мети ніхто й не мав. Це, якщо хочете, зліпок химерного часу, поданий у фрагментах і кавалках, що іноді постають і махровою антирадянщиною, а іноді – й цілком по-борхесівськи притчеподібною прозою. Приклад першого – чи не найкращий на всю книгу цикл "Спогади про Олександра Євдокимовича Корнійчука", що нагадує цикл оповіданнячок Хармса про Пушкіна і змушує гиготіти повсякчасно.

Один зі "спогадів", "Бійці невидимого фронту", починається так: "ОЄК дуже любив писати анонімки на Рильського. То була його найулюбленіша розвага". Прикладом другого є "Легенди", а інший дивовижний цикл "Емма Зунц" і взагалі, як на мене, відсилає до героїні одного з оповідань "Алефу" Борхеса.

Одним словом – якщо ще не маєте цієї книжки, то мерщій діставайте: саме такі речі дуже швидко стають бібліографічними раритетами.

 

"Гордість і упередження і зомбі", Сет Грем-Сміт (Сorpus, Астрель, 2010)

Ні-ні, залишайтесь тут. Ви втілюєте живописну композицію і виглядаєте просто чарівно. Гармонію буде порушено вторгненням четвертої фігури. Тим паче, ця стежина, певно, кишить зомбі, а я геть не маю настрою битися з ними сьогодні. Прощавайте!

Інколи фразу "перечитувати класику" хтось сприймає дослівно і починає її ще й переписувати. Так сталося і з американським письменником і сценаристом, який не побоявся навести на себе праведний гнів філологів і всіх поціновувачів "вічного і прекрасного".

Грем-Сміт узяв текст Джейн Остін і у співвідношенні десь один до шести розмішав із тематикою зомбі-апокаліпсису. Сам автор каже, що його роман – це на 85 відсотків класична Остін, а відсотків 15 - то вже його особисте, інкорпороване в "Гордість і упередження" хірургічним методом. Тобто не переписування, а дописування.

Здавалося б – 15 відсотків, тьху! Але який ефект: Англія багато десятиліть у полоні епідемії – люди помирають, але їм не йметься і вони повертаються. Мерці полюють на живих, Лондон оточено муром і поділено на райони. Голова родини містер Беннет колись правильно вирішив, що молоді леді мають вміти постояти за себе, а заодно й за інших: п’ять його дочок досконало володіють численними видами зброї, до того ж, вони вчилися в Шаолінському монастирі, тож з кодексом воїнської честі в них також все гаразд. Тепер вони разом полюють на зомбі, які полюють на них, і є надією і опорою Хартфордшира.

З "Гордості... " могла б вийти чудова драма в дусі серіалу Walking Dead, і вже віддавна ходять чутки про екранізацію, навіть якийсь дивний трейлер у мережі є, гляньте.

Але комедійний потенціал цієї речі геть не менший: читати роман навіть для поціновувачів Остін – то гурманська насолода.

"Дівчата, який у вас неймовірний батько! – сказала місіс Беннет, як тільки за ним зачинилися двері. -  Нечасто нам випадає можливість порадіти від часу, як Господь вирішив зачинити браму Пекла і прирік мерців вештатися поміж живих. Лідіє, янголе мій, хоч ти і молодша від усіх, але здається мені, що саме містер Бінглі буде танцювати на майбутньому балу". Що тут скажеш - нехай класика живе і не вмирає!

 

"Сантехнік, його кіт, дружина й інші подробиці", Слава Се (АСТ, Астрель, 2010)

А меня повстречал пожилой поэт Василий. Он до ночи читал мне в грудь поэзию и все приличные ноги распугал какой-то сатанинской икотой.

Слава Се – чи то псевдонім, чи то справжнє ім’я відомого в рунеті жж-автора, що віддавна почав писати невеличкі історії з життя. Ліричний герой, він же Слава Се, - майже розлучений сантехнік, який живе з котом, грає в академічному театрі, іноді їздить із бардами в пошуках пригод, частіше – мріє про найрізноманітніших жінок. Це, власне, і є сюжет – ні додати, ні відняти. Історії про зрозумілі й прості речі, написані просто, так само просто і читаються.

Але головне тут – інтонація. Комусь стає просто смішно, хтось страшно регоче, а хтось заходиться в смертельних конвульсіях – це як пощастить. Є і скептики, але їх зовсім небагато. Критика переважно стосується факту виходу "твердої" книги: мовляв, у ЖЖ це виглядає дивовижно, а так – губиться, проявляється вся необов’язковість… Як на мене – нічого подібного. Зібрані під однією обкладинкою, ці тексти відкривають дещо значно більше в собі, ніж соцмережеві нотатки.   

Цю прозу – легку, невибагливу, інколи надміру простувату - не хочеться називати "чтивом". Краще її характеризувати, вмонтовуючи, приміром, в ряд імен "Бабель-Довлатов-Аствацатуров". Вона, звісно, не настільки талановита, як бабелівська, не така життєподібна, як довлатовська, і не така інтелігентно-стримана, як аствацатурівська (хоча надмір цікавості до фізіологічно-тілесного в них таки спільний), але місце в цьому ряду посісти все ж може. Тим паче, що зачини у Слави Се цілком у дусі Олєши: "Дворник Виталик по прозвищу Сиреневый Туман всегда ходил с лопатой. Без лопаты он боится упасть и так и остаться навек горизонтальным. Трезвым он не работает, потому что есть некая фальшь в трезвых дворниках зимой. Но метет как Аполлон".

 

"Філософи з великої дороги", Тібор Фішер (АСТ, 2003)

Для нашої братії, філософів, впізнаваність – штука надто важлива; яскрава риса – чи зовнішності, чи біографії – означає майже стільки ж, як і ефектна фраза. Діоген – бочка; Сократ – цикута; Аквінат – товстун; Кант – невимовне занудство. Захопити увагу публіки треба миттєво – потім вже буде запізно. Ось чому дехто западає на Ніцше – ні в кого більше немає таких кущистих вусів.

Головний герой роману - п’ятдесятилітній товстий кембриджський професор філософії, який спеціалізується на іонійських досократиках і є кінченим алкоголіком. Якось він прокидається з жахливим похміллям в якійсь квартирі, що заразом є складом дитячої порнографії. І до неї саме ввалюється поліція.

Едді Гроббсу – так звати нашого щасливчика – вдається втекти до Франції, там він натрапляє на злодія-ідіота-інваліда, який хоче його пограбувати, а в підсумку вони разом засновують "банду філософів", аби чи не щодня грабувати новий банк. Сюжетна канва в найзагальніших рисах уже інтригує.

"Філософи з великої дороги" (в оригіналі Тhe Thought Gang) це, по суті, стара, як сама література, роуд-сторі, що відсилає і до "Вальсуючих" Бертрана Бліє (чи то запізнілий порахунок зі звироднілим поколінням 68 року, чи то остання йому осанна) і до, власне, "В дорозі" Керуака, і до цілої купи інших текстів.

Фішер, як видається, намагався синтезувати ідеальну британську версію жанру "роман-дорога". З іншого боку – це ще й екскурс в історію світової філософії, бо ж "колеги" ведуть нескінченні a’la платонівські бесіди на найсерйозніші теми.

Роман Фішера постає таким собі "Світом Софії" Ґордера, але на англійський лад, а отже, смішнішим, влучнішим і талановитішим.

Про цю англійськість–британськість "Філософів" забути не вдається ні на хвилину – така чорна комедія, такий фантастично дотепний (і навіть переклад цього не псує) і неможливо в’їдливий роман міг написати винятково вихідець із Туманного альбіону.

 

"Сила минулого", Сандро Веронезі (Астрель, 2013)

Людям, які вдягають під піджак сорочку з коротким рукавом, довіряти не можна, - раптом оголосив батько.

Сандро Веронезі, один із найвідоміших письменників Італії, який 2006-го за свій роман "Спокійний хаос" отримав найпрестижнішу італійську премію Стрега, лауреатами якої свого часу ставали Умберто Еко, Прімо Леві і Діно Буцатті, залишається абсолютно невідомим в Україні. З одного боку – не він один, звичайно, але з іншого – його таки варто нам перекладати.

Сюжет роману зводиться, по суті, до однієї добре відомої сентенції: все одно правда зрине, і, радше за все, ви не будете до цього готовими. Якщо розгорнутіше, то це виглядає так: ще молодий дитячий письменник Джанні повертається до Рима після отримання престижної літературної нагороди. Він має все, що може бажати: красиву і люблячу дружину, розумника-сина, чудове помешкання і гарне коло знайомств.

Але дорогою додому ловить таксі, і це запускає незворотні зміни в його житті. "Таксист" розповідає Джанні, що його рідний батько був російським шпигуном-комуністом, засланим в Італію після Другої світової, який, до того ж, застрелив італійського офіцера в сибірських таборах. Цього б уже вистачило, аби максимально дестабілізувати життєву рівновагу, так ні – в кишені піджака герой знаходить записку, в якій дружина зізнається йому у зраді.

Далі це все більше скидається на снігову кулю: впевненість у всьому – від власного походження до друзів – сходить на пси,  і вчепитися просто немає за що. Джанні тікає з родиною з італійської столиці, потім повертається, сподіваючись, що то все лише примарилось, але ж хіба від минулого так просто втечеш..

Погоджуюсь, на дуже смішний роман це не схоже, врешті, так воно і є. Весело читачеві буде до певного моменту, коли вже Життя в повноті своєї ірраціональності не ввалиться в життя нашого героя.

Далі буде лише чорна комедія, та не просто собі, а чорна комедія "по-італійськи": криза ідентичності тут проходить під знаком кризи найдорожчого для нащадків "давніх римлян" – сім’ї.

Але буде тут і цілком прийнятний фінал, де саме прийняття як таке відіграє не останню роль. 

 

"Старі чорти", Кінґслі Еміс (АСТ, 2011)

- Всі хімічні препарати порушують рівновагу організму. Спотворюють існуючу картину. - Чесно кажучи, Малькольме, я думала, що тобі це і треба – змінити існуючу картину. А як же чорнослив? Навіщо ти тоді його їси?

Так, роман вийшов майже тридцять років тому. Так, автора вже майже двадцять років немає на цьому світі. Так, він про валлійських стариганів-п’яниць, які живуть в епоху Тетчер. Ну, то й що? Зрештою, якщо в десятих роках нового тисячоліття роман видають, то це ж комусь потрібно.

А потрібно це не комусь там, а читачеві, бо це не просто роман, а роман-переможець "Букера-1986": чи то комедія положень, чи то сатиричний фарс, із традицій якого, до речі, виростає і "Вільна вакансія" англійки Роулінг.

Про що роман, запитаєте ви. Про життя, відповім я. Життя валлійського містечка, де нічого не відбувається: чоловіки п’ють по пабах уже зранку, жінки теревенять на кухнях цілими днями, в країні відбуваються масштабні процеси, тут вони відчутні, але не сильно – церкву перебудовано в порнокінотеатр, та й по всьому.  Але одного дня на батьківщину повертається старий член "гуртка" Арун, який нині є знаменитим письменником і який постійно і нав’язливо нагадує про свою "валлійськість". І збурюються погамовані пристрасті всередині компанії, аж пісок починає зі старих сипатися.

Логічне запитання: а що ж тут може зачепити сучасного вітчизняного читача? Дії тут майже немає, все відбувається в діалогах, які, своєю чергою, зводяться до запитань про побутові дрібниці, політичну ситуацію і обговорення власної старечої фізіології.

Але сенс тут не в цьому – він у тому, аби долучитися до літератури в чистому вигляді, яка навіть на такому матеріалі показує всю безодню своїх можливостей.

Талант Еміса смішити вражає – сама матерія його діалогів просякнута комічністю і віртуозною дотепністю, що неухильно провокує читацький регіт. Знову ж таки, це талант саме англійського штибу.

 

"Вогняне євангеліє", Мішель Фейбер (Эксмо, 2011)

Ця книга, аби вона вийшла раніше, зекономила б мені купу грошей. Тому, хто все життя задається питаннями, ким чудодійний (ні!) тесля (ні!) з Назарету (ні!) був насправді (чи не був?), варто обов’язково придбати цю книгу. Але потім ви можете пошкодувати про своє рішення, бо правда приносить біль!

Якось, не так давно, шотландське видавництво започаткувало проект "Міфи": воно замовило письменникам із різних країн тексти про міфи. Серед цих авторів опинився і Фейбер.

Його роман, по суті, це перетлумачений міф про Прометея, який буцімто ніс добро, а вийшло як завжди. В післявоєнному Іраку історик-лінгвіст Тео Гріпенкерль знаходить рукопис арамейською, в якому оповідь веде людина, яка бачила на власні очі, як розпинали Христа. Розуміючи сенсаційність матеріалу, він таємно вивозить "п’яте євангеліє" до Америки, аби стати знаменитістю з усіма логічними наслідками – і в сфері видавничій, і в реальному житті.

Тео думає, що робить добро і розтовкмачує людям правду, але штука ж у тому, що цим людям жодна правда не потрібна – їм звично, комфортно і затишно в полоні своїх міфів, нереальних, недолугих, але своїх. Боротися з ними – справа марна і небезпечна (терористи присутні), людей не переробиш. Це якнайкраще видно в главі, де йдеться про відгуки на книгу читачів на "Амазоні", - вони, до речі, надзвичайно смішні.

Міфи панують у світі, над світом, над людьми, поміж людей – звідси й трагікомічна атмосфера справді хвацького роману Фейбера.  

Таким чином наш огляд символічно закільцювався – ми почали і закінчили оглядом більш-менш свіжої книги про щось таке, як "п’яте євангеліє": у Мура це історія дружби і любові, у Фейбера – величезних амбіцій і химерної за своєю суттю людської природи. Тепер справа за найприємнішим – почитати ці книжки і за можливості від душі посміятися. А краще – пореготати.

Розділи :
Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

КОМЕНТАРІ

16.11.2018, 10:23
Додати

ГОЛОВНА ШПАЛЬТА

    • 28 вересня 2019

    "Хто наступна Гандзюк?": активісти прийшли до Офісу президента

    У п'ятницю, 27 вересня, під Адміністрацією президента відбулася друга “Ніч на Банковій”. Активісти лишили напис на асфальті із запитанням: "Хто наступна Гандзюк?"

     
    • 26 вересня 2019

    “Пожаліли його, живий лишився, а він тепер в суді свідчить”, - в суді з розстрілу групи спецпризначення оприлюднили “прослушку” фігуранта

    Запорізький апеляційний суд на фінішній прямій розгляду справи розстріляних спецпризначенців

     
    • 21 вересня 2019

    Члени "Демократичної сокири" звернулись до міграційної служби щодо потрійного громадянства Коломойського

    Про це стало відомо під час акції "Імпічмент Коломойському", яка відбулась біля Офісу президента у Києві, 20 вересня

     
    • 18 вересня 2019

    У Києві відбулась церемонія подяки ексдиректору Українського інституту національної пам'яті В'ятровичу

     
Система Orphus