7 книг до Єврореволюції

У нашій добірці те, що ідеально пасує до нинішнього політичного моменту
Учасник Майдану читає Біблію. Фото Віктор Гурняк для INSIDER
12 грудня 201310:05

Стає очевидим, що Євромайдан переростає в загальноукраїнську Єврореволюцію. Люди вийшли, люди стоять. Наскільки в людей вистачить запалу, ентузіазму й розважливості – побачимо.

Сьогодні вони скандують і вимагають, співають і декламують, мерзнуть і ночують на підлозі, гріються і сподіваються, годують і борються. Вони обурені й рішучі. А отже, вони й надалі  будуть виходити і стояти. І боротися.

INSIDER пропонує поміж усім цим знайти час і на читання: повертаючись  додому маршрутками і метро чи обпершись на колону центрального майдану під час нічної варти, можна  погортати книгу. Будь-що не пропонуємо – у нашій добірці є лише те, що ідеально пасує до нинішнього політичного моменту. 

Це в жодному разі не відповіді на всі питання і тим паче не інструкція до дії. А ще – це не зовсім те, що "надихає на боротьбу". В ідеалі – це можливість чудово і не без користі провести час і дещо по-іншому подивитися на сьогоднішні українські події. 

 

1. Книга перша – про громадянське протистояння: Сергій Шаргунов. 1993. Сімейний портрет на тлі палаючого дому (АСТ, 2013)

Це сьомий роман 33-річного Сергія Шаргунова, найбільш обговорюваний і найбільш політизований. Його можна вважати художньо непереконливим, авторські загравання з кліше (пост)радянської літератури - стилістично сумнівними, а основний меседж – і вкрай розпливчастим, і вкрай простим одночасно. Все це можна. Не можна одного – не помітити цей роман.

1993 рік, Москва. В Росії набирає обертів конституційна криза, президент Єльцин от-от введе надзвичайний стан, а разом із ним і танкові війська в столицю, аби згодом розстріляти з них "Білий дім". Народ розколовся: одні будують барикади й підтримують президента, інші охороняють будівлю, де засіли народні депутати і члени Верховної Ради. Саме на цьому тлі вимальовується портрет сім’ї Брянцевих, Віктора і Лєни, які живуть у Підмосков’ї та виховують доньку Танюшу. І все у них начебто добре, і молодість їхня була цілком щаслива, і зараз вони не сваряться, але от тобі – Лєна в 1993-му приймає сторону Єльцина, Вікторові ж "Росія болить", справедливість і законність. На початку жовтня хтось має загинути.

Шаргунов пише про 93-й рік, про доленосний момент у новій історії Росії, проте в підсумку ця тема займає не таке вже й значне місце. Значно більше в романі про сім’ю – щиро, але, зважаючи на вік автора, не надто переконливо; про 1990-ті – панорамно, талановито і впізнавано; та головне – про Росію нинішню. І от тут Шаргунов стає непримиренним і категоричним. Недарма історію сім’ї Брянцевих починає на допиті розказувати їхній онук Пєтя, якого 2011 року в’яжуть на Болотній.

І виходить так, що події Болотної – логічний наслідок подій двадцятилітньої давності, а режим Путіна – прямий спадкоємець встановленого тоді авторитаризму Єльцина. Так, програв би тоді президент – Росія напевно скотилася б у морок, але ж і вигравши, він нічого доброго країні на майбутнє не залишив. Думка в російських "мислячих" колах не нова, та від цього не менш важлива – ще далеко не всі готові її прийняти:  відбувся не стільки перехід від комунізму до демократії, скільки від демократії до авторитаризму.   

Наша нинішня ситуація не зовсім схожа на "Росію-93": і Янукович - не Єльцин, і Яценюк - не Хазбулатов, і народ із таким запалом на два непримиренні табори не розділиться. Але пересторога в кожному разі не завадить.   

 

2. Книга друга – про майбутнє Європи: Йохен Шимманг. Новий Центр (Издательство Ивана Лимбаха, 2013)

Можливо, найкращий перекладний роман року в Росії. Антиутопія, що обертається на утопію, а та знову на свою протилежність – якось так. 2014 року в Німеччині настає криза, до влади приходить хунта, такий собі софт-нацизм, що не влаштовує концтаборів, але душить культуру в зародку. За дев’ять років режим падає, при владі четвертий рік перехідний англійський уряд.

Головна дія роману – зима 2029-2030 років, коли на Території – колишньому урядовому кварталі Берліна, нині поруйнованому і нічийному – інтелектуали починають реставрацію зниклої цивілізації. Головний герой Ульріх повертається до Берліна, аби долучитися до створення Бібліотеки – власне, нового центру, довкола якого все і відроджується. Будівлю під це діло вибрали символічно – колишню віллу Генерала, якого, шепочуться, знову бачили десь недалеко...

"Новий центр" - і дуже літературний роман (комуна інтелектуалів - це і Касталія Гессе, і еко-борхесовські бібліотечні розумники), і вкрай майстерний роман, і, попри все, доволі оптимістичний твір. У Шимманга так: авторитаризм постає реакцією на глобалізацію, потім на випаленій землі починають "проростати" ідеалістично-аркадійні проекти, що їм на роду написано загинути і без зайвих втручань. За ними – нові приморозки. Та це зовсім не означає, що світ приречено від початку! Річ тут, отже, не стільки у фатальній круговерті, скільки таки в культурі, якою Європа має детермінуватися перш за все. А ще – у Невизначеності, у перехідних історичних періодах,  чарівних, наснажених можливостями і страшенно швидкоплинних. Але важливих і, очевидно, визначальних.

 

3. Книга третя – про Росію, яку не хочемо: Максим Кантор. Червоне світло (АСТ, 2013)

Про великий  у буквальному сенсі роман Максима Кантора – в ньому 600 сторінок – 2013 року в Росії говорять чи не найбільше. Говорять ще й про тематично дотичні до нього "Бетмен Аполло" Пєлєвіна і "Теллурію" Сорокіна, але про "Червоне світло" цьогоріч сперечаються-полемізують украй імпульсивно.

Не в останню чергу розмови точаться довкола жанрової приналежності роману: чи то "роман ідей", чи "висококласна публіцистика", чи "філософський трактат", чи "художній маніфест", а чи й справді "Великий Роман". Сходяться всі в одному: написати його – не менша робота, аніж його прочитати. Він викликає або різке неприйняття, або праведне захоплення. Може бути й когнітивний ступор, головне - байдужих немає.

Композиція така: розділи з сучасного життя чергуються з розділами про Другу світову. Тут убитий водій Мухаммед Курбаєв - чи то просто пішак у великій грі, чи лідер національно-визвольного руху. Детектив Щербатов розуміє, що підозрювати слід винятково тих, хто є нинішньою російською опозицією, а радше за все – її ватажків. Там – Ернст Ханфштенгель, прес-секретар нацистів, постать реальна, хоч і сильно видозмінена авторською фантазією на рівні біографії: Ханфштенгель доживає до наших днів і консультує борців з путінським режимом. Загалом – десь так.

Проте насправді все не так просто, і за кожним із персонажів стоїть якась ідея, яка зрозуміла не завжди, а зрозуміти загальний меседж канторівського роману вже й геть складно.  Сам він говорить, що написав антифашистський роман, бо відчуває його, фашизму, нове наближення.

Що ж, можливо, але "Червоне світло" точно не лише про це. Хтось помічає тут ідею неуникної новочасної рівності, як результату доступу до інформації, що має призвести до диктатури і якось з нею врешті синтезуватись. Хтось відводить провідну смислопороджувальну роль у тексті самій історії, точніше – критиці її сприйняття і тотальності її фальшивих інтерпретацій. Зрозуміло одне: там, де йдеться про рух "білих стрічок" і сталінські репресії, фашистські авантюри та капіталізм, нову ліберальну еліту і вояків Другої світової, Черчилля і Хрущова, Гайдеггера і Арендт, цинізм й ідеалізм – там можливе не одне прочитання.

Спробувати продертися крізь роздуми і закиди російського інтелектуала щодо/в бік світової історії, своєї країни, свого народу і власне себе – це спробувати зрозуміти Росію як таку. Місія, напевно, до кінця і нездійсненна, але благородна і своєчасна.

 

4. Книга четверта – про нові старі істини: Террі Іґлтон. Чому Маркс був правий (Карьера Пресс, 2012)

Світ, а заразом і Європейський союз, не один рік лихоманить  – економічна, політична, соціальна, підставляйте що завгодно, – все правда. В пошуках відповіді на сакраментальне "Чому?" пропонують тисячі відповідей, на підтвердження тицяючи пальцями в бік "безсумнівних" авторитетів. Але щось не виходить, пазл знову не складається, чергова гіпотеза обертається на купку попелу. І зловісно починає лунати ім’я головного бороданя світової цивілізації – "Маркс", "Маркс"…

 В Європі бум довкола Маркса, черговий і симптоматичний,  триває вже декілька років – видають його роботи, рекордними накладами перевидають "Капітал", та все одно – всерйоз сприймати вчення 130-літньої давності якось боязко і несерйозно. Це й не дивно – за цей час наплодили стільки міфів, стільки "інтерпретацій" і просто ідеологічних брехень, що розгледіти справжнього Маркса самостійно зараз майже неможливо.

І тут на допомогу приходить британський літературознавець і філософ Іґлтон, що в десяти есеях крок за кроком, віртуозно й безапеляційно розносить на друзки головні стереотипи щодо поглядів найкращого друга пролетарів. Розносить із гумором, весело, з відступами про Брітні Спірс, показуючи всю повноту адекватності та необхідності марксистської філософії саме зараз, в часи, коли неприємний запах капіталізму-глобалізму-лібералізму стає все нестерпнішим.

Нам, зважаючи на історичний контекст, братися за цю книжку, очевидно, важко – надто багато разів ім’я Маркса вживалося (і вживається) поряд з описом найтрагічніших подій українського двадцятого століття.  Але братися конче слід, тип паче, що настільки грайливо і доступно це може вже й не бути ніколи розказано.

 

5. Книга п’ята  – про вічного революціонера: Еммануель Каррер. Лімонов (Ad Marginem, 2012)

Не зовсім біографія, але й не так, щоб аж роман, істотно – що про ключового російського революціонера останніх двадцяти років. Того, який є головним редактор "Лімонки", головою забороненої Націонал-більшовицької партії, автором політичних проектів "Інша Росія" й Марш Незгодних, найрадикальнішим й найскандальнішим опозиціонером путінському режиму.  А до того ж - або й перш за все - до стобіса талановитим письменником ("Це я, Едічка", "Книга води").

Каррер, що його книжка стала абсолютним бестселером у Франції і виборола в 2011 "високочолу" премію Ренодо,  знав Лімонова ще з французьких 80-их, та все одно – зухвальство задуму вражає.

Іноземець пише про вкрай російського, просто таки доглибини російського персонажа, та ще й так, що виходить і про Росію останніх сорока з гаком років, з їі бунтом і нестерпно химерною логікою, і про себе, бо автора дійсно багато в цій "біографії", врешті, і про самого Путіна, що одним з його двійників-близнюків виступає сам Лімонов. Каррер показує нам настільки послідовного в своєму радикалізмі політичного діяча, що той просто мусив вже обернутися автопародією – чого лишень варті його нинішні заяви про те, що південно-східні області України мають відколотися й інтегруватися в "лоно старшого брата".

Проте – диво! - Лімонов не лише не перетворюється на юродивого-клоуна, що ними повниться земля російська, але й залишається одним з провідних інтелектуалів свого часу. Без якого, до речі, Болотної площі могло просто не бути.   

 

6. Книга шоста – про українсько-російські культурні взаємини: Віталій Чернецький. Картографуючи посткомуністичні країни (Критика, 2013)

Перекладач Андруховича, Жадана і багатьох молодих письменників англійською, президент Американської асоціації україністів, професор славістики й ґендерних студій, Віталій Чернецький написав вкрай потрібну саме зараз книгу.  Бо, з одного боку, розмови про літературно-культурний постмодернізм-постколоніалізм у нас потроху вщухають, а з іншого – це таки були радше розмови, часто – образливі випади, аніж повновартісна різностороння дискусія.

Чернецькому йдеться головно про те, аби побачити українську і російську новочасну культуру кінця ХХ - початку ХХІ століття, а перш за все – літературу, крізь призму глобальних культурних парадигм (до двох вищенаведених він додає ще посткомунізм). Наш "другий світ" дає приклади цілком загальносвітових тенденцій ("постмодернізм опору"), але він схильний і радикально різнитися всередині самого себе: українські і російські відповіді на схожі культурні виклики мають численні точки доторку, хоч дуже часто в геть інший спосіб вирішують поставлену задачу: у нас, приміром, карнавальне перевертання, у них – симуляція тоталітарного і його наступне руйнування. 

Кого і чого лишень в цій роботі нема: і Шевчук з Винничуком, і Єрофєєв з Сорокіним, і Толстая з Кожелянком, і тілесність з ґендером, і соц-арт з сексуальністю. Книга Чернецького взагалі є  доброю можливістю почитати про найсвіжіше в царині світової й вітчизняної культури доступно і цікаво. Не так і багато, між іншим, у нас схожих можливостей.

 

7. Книга сьома – про революцію і сім’ю: Джуліан Барнз. Метроленд (Эксмо, 2011)

Перший в карколомній кар’єрі англійського письменника роман, привіт з далекого 1980-го року. Можливо, найтихіша його річ, не виключено, що про головне. Можна жити в передмісті Лондона, зватися Крісом, бути молодим, зухвалим, марити мистецтвом і свободою, мати такого самого друга Тоні і мріяти разом покласти собі до ніг Париж.

Можна також колись вирватися і вирушити до французької столиці, сп’яніти від того всього, але студентську революцію 68-го року проміняти на кохання, щире і велике. І повернутися одруженим до Англії. Народити доньку. Піти на звичайну роботу. І просто жити.  Правда, не виключено, що за п’ять років після мандрівки Африкою тебе навідає старий друзяка Тоні і почне спокушати ідеалами молодості. Не виключено, що ти замислишся.

Барнз оповідає про болісне прощання з чудовими ідеалами і неуникне в своїй необхідності дорослішання. Він розказує, по суті, про своє покоління, про себе - інтелектуала, що в свій час погамував молодечу нестримність, але від того гіршим не став. Він відкрив радощі "дорослого" життя, а на чудову згадку залишив собі своє минуле.

Тут можна побачити протистояння революційності і конформізму, відчайдушності і пристосуванства – врешті, за бажання, можна будь-що побачити всюди і скрізь. Барнзу йдеться  все ж про інше: про відповідність самому собі, про дослухання до себе, свого єства і прийняття рішень – по-своєму радикальних, та головне своїх, власних, ніким не нав’язаних.  За це Барнза і люблять, за це його і слід нам зараз читати.

Розділи :
Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

КОМЕНТАРІ

  • йте, будь ласка, фб-сторінку КАнтора, а зокрема - і цей статус, окрема увага - коменти до нього:https://www.facebook.com/maxim.kantor.3/posts/10201702441060184 МАКСИМ КАНТОР КЛЕВЕТНИКАМ СОЮЗА Мазепа на старости лет возмечтал Пусть Днепр вытекает из моря! И нынешний гетман и бывший вассал, Восстал на исконное горе. Но горькая участь лихого хохла – Связаться с гнилою Европой - И с Карлом Двенадцатым их подвела И нынче с финансовой жопой. Проклятая карма: всегда выбирать В поганое, тухлое время: Бежать - восставать – умирать - выплывать Держась за российское стремя. Все мнится, что Киев опять расцветет - Но так никогда не бывает: из праха истории Рим не встает, И Рейх навсегда погибает. История путь пролагает лишь раз, Попутно народы увеча. Где воля, кобзарь, и где люлька, Тарас? И где Запорожская Сеча? Язык прикуси и желанья стреножь - Теперь от тоски удавиться: Хохлом ты родился – холопом умрешь У ляха, кацапа и фрица. Однажды, когда тебе дан был Богдан, Отринувший панскую волю, Твой выбор был сделан – ты больше не пан, Товарищи мы поневоле. Товарищем быть – это надо уметь Делиться, терпеть, и смиряться. И в лагере дохнуть, и в танке гореть, И все-таки вместе держаться. Но порция мельче, и хата бедна - Желаем жирнее и гуще! Восстали. И три дурака с бодуна Пришли в Беловежскую пущу. Теперь мы свободны от братских оков – У нас на историю виды: Умри ты сегодня, я завтра готов - Холодной войны инвалиды.

  • я б ще додала "родинна європа" чеслава мілоша та "політична етика ганді" юган гальтунг

15.11.2018, 08:19
Додати

ГОЛОВНА ШПАЛЬТА

    • 21 вересня 2019

    Члени "Демократичної сокири" звернулись до міграційної служби щодо потрійного громадянства Коломойського

    Про це стало відомо під час акції "Імпічмент Коломойському", яка відбулась біля Офісу президента у Києві, 20 вересня

     
    • 18 вересня 2019

    У Києві відбулась церемонія подяки ексдиректору Українського інституту національної пам'яті В'ятровичу

     
    • 16 вересня 2019

    Забудовний конфлікт у Києві за участі "Правого сектору" та "Азову": що сталось

     
    • 12 вересня 2019

    Двоє військових загинули в зоні ООС

    Бойовики за добу здійснили 18 обстрілів

     
Система Orphus