Спогади добровольця. Літній рейд Донбасом

А ще пам’ятаю бабцю. Наша колона з прапорами їхала дорогою. І вона нашу колону перехрестила. Знаєте, от тоді я зрозумів, за що варто воювати. Навіть за одну таку бабусю.
31 травня 201808:00

Записав Єгор Федорів

Їх історії все менше потрапляють в поле цікавості преси. В них питають, чим ви особливі. Втім, кожен з них особливий, хто пішов туди.

Insider поспілкувався із добровольцем Юрієм Гашківим (25 років, артилерист), який у 2014-му році пішов служити артилеристом до лав ЗСУ. Чоловік у складі 95-ї бригади звільняв українські міста і села від сепаратистів, отримав поранення під Міусинськом, лікувався, знову пішов на фронт. Потім повернувся до мирного життя. Був одним з учасників відбору міжнародних змагань Invictus Games. Далі – пряма мова.

Активіст

До Майдану встиг закінчити Харчовий коледж у Львові, пішов на строчку в армію. Хоча мене всі відмовляли. Мовляв, туди лише дурні йдуть. А я був принциповий. У мене тато служив. А брат не міг, мав проблеми з ногами. Тому маю йти я. Тож у 2012-му пішов на строкову службу. Повернувся з неї у жовтні 2013-го. Почав шукати роботу – і почався Майдан. Я й поїхав.

Добре пам’ятаю ніч на 30 листопада. Ми тоді зі знайомими зі Львова приїхали, нас п’ятеро було. Намагалися триматися групою. Ще пам’ятаю, Руслана, Гриценко, інші політики закликали нас лишатися у центрі Києва. І, знаєте, мені стало дивно, коли ближче до третьої ночі почали розбирати сцену. Я ще питав у цих робітників, для чого це робити. А вони розповідали, що "завтра буде віче, треба поставити більшу сцену, а цю ми розберемо".

Пам’ятаю, сидимо ми біля бочок, їмо якусь кашу, пісні співаємо. І тут зверху Інститутської на нас сунуть "беркути". Думаю: "Ну все, приїхали". І вони починають зносити намети, які стояли на Майдані. Ми забилися під стелу. Чую, як хтось кричить: "Тримаємо кругову оборону!" У мене був шок. Нас відтискають до залізної огорожі і я починаю розуміти, що нас там просто переб’ють. Ми з якимось хлопцем розтягли щити, зробили прохід і побігли до міськради. Люди навколо порозбивалися на групи, тікали від силовиків. Ми йшли навмання, в Києві ж уперше. Хотіли подивитися карту на мобільному – але інтернету не було. Зв’язку не було. В жодній з мереж. Дорогою зустріли таксиста. Він теж був з Майдану і відвіз нас на квартиру. Грошей не взяв.

На ранок, коли я ввімкнув телефон, побачив купу повідомлень про дзвінки від родичів і знайомих. Першим до мене дотелефонувався батько. Казав, що мама встигла обдзвонити всі морги. Бо ж тоді ходили чутки, що під час штурму когось убили. Пам’ятаю, ще наступного дня ми зайшли на Михайлівську. І там всякі тягнибоки розповідали, що вони не знали про розгін. А тато мені розповідав, що ввечері 29 листопада дивився ток-шоу Шустера. І там політики заявили, що підуть вночі на Майдан, бо нібито планується зачистка. І так мене порвало тоді біля сцени… я Тягнибоку кричу: "Де ти вчора був?!" А він не відповідає, торочить щось своє. Після цього я поїхав до Львова.

Вдома я захворів. Стежив за сутичками на Грушевського. Поривався їхати, а мама каже: "Добре, лише підлікуйся, щоб гірше не стало. Бо на Майдані за тобою хворим ніхто ходити не буде". Попутно шукали каску. Десь тижні два. І так це лікування з пошуками затяглося до лютого. Там вже почали стріляти. Ми з сім’єю почали шукати бронежилет. Поки шукали – розстріляли Небесну сотню. Досі не можу собі пробачити, що не поїхав. Як себе можна називати патріотом і сидіти вдома, коли таке у Києві відбувалося. Тоді я батькам сказав: "Якщо щось подібне знову почнеться – я просто збираю речі і їду". Вони погодилися. Саме почалася анексія Криму.

Доброволець

Йшов набір у добровольці. А я тоді довго штурмував військкомат. Мені там відповідали зазвичай щось типу: "Чого ви телефонуєте? Наказу згори не було, нічого не відбувається. Чекайте". Але ж по телевізору йде соціальна реклама, набирають добровольців, Крим анексують! Чого ще треба чекати?!

Іти в добровольчий батальйон не хотів. Вони були під МВС, а мені цього якось не хотілося. І врешті я домігся свого: у військкоматі сказали чекати дзвінка. Хоча спочатку пропонували записатися в територіальну оборону Львова. Але потім один полковник мені сказав: ти артилерист, кидати в піхоту тебе неправильно, рідкісна спеціальність. Пообіцяли, що відправлять мене до 24-ї бригади.

 

У мене є звичка на ніч виключати телефон. І якось просинаюся зранку, а мені приходять смс-ки. З військкомату телефонували. Виявляється що набирали людей у 24 бригаду. А мені не додзвонилися. Поривався було їхати своїм ходом, але мене відмовили. Сказали, що всіх уже набрали. Але пообіцяли, що буде іще набір. І я потраплю або до 128-ї, або до 80-ї бригади.

І справді, через певний час мені телефонують, кажуть, треба на 9 ранку приїхати. Будуть збирати людей на розподілення. Я зібрав речей мінімально і поїхав. З військкомату нас завезли до 80-ї аеромобільної бригади. Там були люди з усієї України! Їх розподіляли в різні бригади: 79, 95, 25. У пам’ять врізалося, як ми їдемо в авто, поруч сидить чоловік, років за 35, комусь телефонує і говорить: "Тату! Мене забирають в армію! Що робить?" А мені було 22. І я їхав добровільно.

В розподільнику була довга черга. Я там простирчав десь 7 годин. Дехто писав відмови від поїздки в АТО. І таких людей відвозили назад, насильно на війну нікого не заганяли. Врешті, черга дійшла до мене. Називаю свою військову спеціальність, – артрозвідка, – а мені кажуть: "Нє, нам таких не треба". Ще й спитали, мовляв, чи не передумав я їхати. Звісно не передумав, я ж 7 годин простояв у черзі! Покликали якогось полковника, він зі мною поговорив і сказав, що я стану обчислювачем-артилеристом. І піду до ВДВ. Після того потрапив до "учебки" в Немирів. Туди батьки приїжджали, казали, мовляв, що ти накоїв, там війна, людей убивають. Мама плакала.

Перший тиждень ми взагалі нічого не робили. Ну, хтось ходив, пиячив. Ми ще тоді таких людей прозвали "аватарами". А потім з’явився підполковник Махнін. Він займався зі мною. Вчився я не довго, із тиждень десь. Пам’ятаю, коли ми виїжджали, я свої конспекти забув. Так до мене Махнін прислав курсанта. Сказав йому щось типу: "Бачите, дибіли, ви це півроку вчите, а тут хлопець має за тиждень впоратися. Він за два дні їде на війну. Хоч конспекти йому віднесіть". Здружилися з хлопцями зі Львова. Не знали, хто й куди попаде, але сподівалися, що будемо разом. Врешті, хтось попав у 25-ту, хтось у 79-ту і я один у 95-ту.

Після "учебки" нас привезли в Житомир. Обіцяли, що просидимо там тиждень-два, а потім вже й на передову. А потім виявилося, що терміново треба зробити картки Приват банку, бо виїзд наступного дня. А нам треба зарплата. Хоча, я взагалі поняття не мав, що нам хтось буде гроші платити. Картки зробили, а наступного дня нас запакували в ПАЗік, десь із 50 людей. Сиділи по-троє на лавках, у проходах. Мене вразило, як ми зупинялися десь на заправках, а до нас підбігали люди, пропонували допомогу, гроші. Ізюм став останнім мирним містом. Далі нам сказали: закривайте вікна, починається АТО.

Антитерористична операція

У Слов’янську було дивно. Ми проїжджали розбиту заправку, базар. При чому на базарі все є, але людей немає. Зайшли в місто 16 липня. Базувалися на Слов’янському курорті. Коли ми туди заїхали, нам сказали: "Завтра може бути виїзд. Але не переживайте, ми вже так 2 тижні їдемо". Але нам "повезло". Виїхали, як заплановано.

Почали рейд. Перше село, в яке я заходив – Спірне. Може, ще чули історію, там хлопець викидав гранату з БТРа і йому частину руки відірвало. Ще було… ми стоїмо, нас починають обстрілювати, міни літають. І нам командир каже: стріляйте прямою наводкою з гаубиці, там снайпер. Чесно – співчуваю тому мужичку, який по нам стріляв. В нього 120-мм снаряд полетів. Не думаю, що він вижив.

Далі був Лисичанськ. І здавалося, що скоро все закінчиться. Я ж був реалістом: ми взяли високий темп, за день проходили до 40 кілометрів. А як для війни – це дуже багато. Після Лисичанська ми пішли на Шахтарськ. В місті було жорстко. У нас було завдання витягти людей, яких затисли на кордоні. І ми мали через місто пробиватися. Але не вийшло. Тому ви розвернулися й пішли на Савур –могилу.

Ще врізалося в пам’ять, як на в’їзді до Шахтарська стояв якийсь алкаш і казав нам: "Куди ви приперлися?! Та вас переб’ють!" І у мене в голові думка засіла: а для чого ми взагалі тут? Звісно, я й раніше задумувався про це. Бо всіляке бувало. Місцеві в нас плювали, жести різні показували. А ще пам’ятаю бабцю. Наша колона з прапорами їхала дорогою. І обабіч бабуся стояла. І вона нашу колону перехрестила. Знаєте, от тоді я зрозумів, за що варто воювати. Навіть за одну таку бабусю.

 

Між Шахтарськом і Савур-могилою спогадів майже немає. Дуже вже швидко йшли. Пам’ятаю, як їхали на Торез (нині Чистякове – ред.). Дорога хороша. І навкруги нікого. Пустка. Лише згоріла техніка. І десь видно мінометників. Ми до них наближаємося, а вони тікають. В цей момент ти починаєш розуміти: щось буде. Чую, як за нами міни падають. Колона рух продовжує, не можна вставати, такі правила. Бо всіх приб’ють. А попереду бачимо сєпарів, піхоту. Ми встали, взяли автомати, почали по них стріляти. Бій завершився доволі швидко й ми далі поїхали.

Після Савур-могили ми пішли на Степанівку. Нам сказали, що треба утримати дві висоти, аби допомогти нашим. Але де ворог – ніхто й не знав. До всього, артилерія не може стояти прямо на лінії фронту. Вона має бути за кілометр-два. Ми були в 400 метрах. Уявіть: заходимо в село, а за нього йдуть бої. Щойно ми закопалися – по нам почав працювати снайпер. А з 8-ї вечора почала довбати артилерія. І так десь до півночі. Ми думали поспати. Але десь о першій ночі чую – полетіло. Все як за графіком. Ще й екскаваторник окоп вирив перпендикулярно лінії зіткнення. Уламки вздовж окопа свистять. І ти сидиш, чуєш їх, розумієш, що вони летять у тебе. І думаєш: сидіти на місці, лізти вперед чи назад? Важкий бій був. В Шахтарську хоч було ясно, що ззаду наші. А в Степанівці повна труба – сєпари навколо.

Дотягли якось до ранку. Перекрикуємося, хто живий, хто поранений. Ми в окоп набилися, 16 душ. І хтось дістає пляшку й каже: "Давайте вип’єм за те, що ми дотягли до цього ранку". І кожен по 20 грам випив, символічно. А після того одного з цих хлопців поранило – уламок снаряду в стегно влучив. Командування теж хороше. Розвідка каже: є інформація, що будуть стріляти з "Градів". Ні, щоб окопатися чи змінити дислокацію. Нащо? Просто сказали заховати техніку, щоб не згоріла.

Поранення

Потім нас відправили витягати людей біля Міусинська. Коли ми дісталися міста, я побачив пагорби. Думаю: блін, головне щоб ми не поперли на гору. І ми стали біля ферми. Як раз на горі. Нас запевняли, що ми тут ненадовго. А потім нас обстріляли. Більш, ніж упевнений, що позиції здали місцеві.

Моя гармата була центральна. Починається обстріл. Прицільний. Перший снаряд впав метрів за 30-40 від нас. Люди побігли, хто куди. Одна гармата кілька разів вистрілила і заклинила. Кажуть: не можемо стріляти, пробуйте ви. Я рахую собі: 7-8 секунд між вильотом і прильотом. Тобто у нас є 7-8 секунд, щоб вилізти з окопа, зарядити гармату, гасанути з неї і забігти назад в окоп. Визвався на це діло я і ще один хлопець. Бо треба було ж щось робити, відстрілюватися. Адреналіну було багато.

Ми вистрілили, колега заліг на землю. Я побіг в окоп. Стрибаю і вже в польоті бачу розрив міни. І тут мене доганяє якийсь жорсткий камінь. В бік. Одразу думка: "Та ні, то черкануло". Але ти розумієш, що це уламок зайшов у тіло. Хлопці пропонують мене перемотати, я трохи підіймаюся, а з дірки кров фонтаном. Осколок величенький: 2,5 на 4 см. Добре, що я того не бачив. Хтось починає паніку розводити, щось кричати.

Капітан зв’язується з медиками. А вони відмовляються їхати. Бо обстріл. Врешті до нас приїхали якісь пацани з піхоти. Я підіймаюся і розумію, що у мене праву ногу відняло. Вона просто висить. Мене підняли, погрузили в той зелений ГАЗон… ми влітаємо в село і за нами рветься міна. Чесно, я навіть не знаю, хто ті хлопці, які мене витягли. Ми після того бачилися, я їм дякував, але досі їх не знаю.

Мене занесли в хату до медиків. Це десь метрів за 500 від наших позицій. Вкололи знеболювальне. Важливі органи, печінку, наприклад, не зачепило. Сказали, що на ранок будемо прориватися. А потім такі: "Лежи". Питаю: "Довго?" Відповідають: "До ранку". Я питаю: "А ви куди?" А вони: "А ми в підвал". На ранок повернулися. Виходимо з хати до БТРа і в цей момент хату прострілюють. Попереду якийсь паркан. Мені кажуть: "Перелазь". Я пояснюю, нога не працює, не перелізу. Мені якось вже допомогли, погрузили в транспорт і вивезли. Виходить, 9 серпня мене поранили, а 10-го мене вивезли до Слов’янська.

Після поранення

В Слов’янську начмед поліз пальцями рану дивитися. Без знеболювального. Поки він там колупався, я згадав усе що міг і не міг. А він там пошарудів і каже: нє, то не мій профіль. Думаю: "Господи! Ну чого ти цього не сказав раніше?!" На ранок 11 серпня нас повезли "таблеткою" на Харків. Виїхали за Слов’янськ, і заглохли. То нас пересадили в автобус із Донецька, який зупинили дорогою.

В лікарні, у Харкові, перед операцією сказали піти помитися. Оперував мене старий чоловік, розповідав, як жив у Львові. Заспокоював мене, казав що підшиють і поїду собі додому. Але не підшили. Бо була інфекція і рану постійно промивали. Неприємна процедура, скажу вам. Потім мене перекинули бортом до Рівного. Там уже мене заштопали. Але, блін, пам’ятаю, як тупим скальпелем намагалися зрізати мертву шкіру. І медики такі: "Бачиш, як про медицину у нас дбають".

Рідним про поранення нічого не казав. Першою щось недобре запідозрила бабуся. Мовляв, раніше я на кілька хвилин телефонував, а тепер довго розмовляю. І жіночий голос чути. Значить щось не так. Ну і я зізнався, що лежу в госпіталі. Всі в сльози. Скаржаться, чого раніше не розповів. Але для чого? Щоб вони дивилися на шмат тіла, який не може рухатися? Я он після операції одразу пішов у туалет. Мені заборонили, але ходити на горщик якось не правильно, чи що. Так кілька метрів я йшов 15 хвилин!

 

Якщо ти не можеш рухатися, думаєш: тільки б не на все життя. Бо кому ти нахєр такий будеш треба? От і прийшла тобі труба. У мене уламок пройшов в сантиметрі від печінки. Лікарі сказали, що я мав всі шанси опинитися на візку. Врешті, мені дали виписку, я поїхав додому, побачив маму. Вона в сльози. Але, як деякі хлопці, після поранення я поїхав знову на фронт. Трохи підлікувався, але з ногою були проблеми. Я її не відчував. На військово-лікарську комісію ходив, пояснював, що ногу не відчуваю. А мені кажуть: "Ні, фігня. В паперах про це не написано". Довго з цим боровся.

Мене хотіли комісувати. Я приїхав у військову частину, командир питає, мовляв, будеш переводитися? А куди переводитися? Хіба я в АТО знову не поїду? Що від того зміниться? І десь до грудня 2014-го я пробув у частині. Потім поїхав в АТО. Був ДАП, Дебальцеве, Промка в Авдіївці. Жили в полях, спали під зорями. Службу завершив взимку 2015-го.

Повернення

Спочатку я агресивно ставився до тих, хто не помічає війни. Я не силач, майже нічого в житті не бачив, але пішов на війну. І для мене дивно звучить, коли хтось каже: "У мене діти, мені є чим ризикувати". Ти вже лишив по собі слід, щось бачив в житті. А були 18-річні хлопці, у яких цього не було, але вони не побоялися піти на фронт. А ще мене дратує, коли кажуть, що я нібито поїхав заробляти гроші в АТО. Часом питали, скільки мені платили. Всім відповідав: "Записуйтеся до військкоматів і дізнаєтеся".

У перші місяці було тяжко стояти на ногах. В прямому сенсі. У мене були дуже сильні болі. І лікарі сказали, якщо не буду собою займатися – болі повертатимуться. І правда, бувало таке, що місяць не побігаєш – нога болить так, що тяжко робити щось. Навіть ходити! Часом, коли працював по 12 годин на добу, думав: от просто впаду зараз і вже нічого й нікому не скажеш.

Пам’ятаю, якось зустрівся із знайомою, погуляли з нею. А потім їду я в маршрутці і відчуваю, що нога люто болить. Не можу стояти. Я вперся у крісло і думаю: "Що я скажу? Кому?" В кращому випадку скажуть: "Та він молодий, що він тут втирає". Або, буває, показуєш посвідчення і тобі кажуть: "Там таких молодих не брали, що ти розказуєш?" Але я до цих людей зараз нормально ставлюся. Як і до людей, які кажуть: я не можу йти. Це нормально. Психологічно. Кожен має вибір. Але це до певного часу.

З іншого боку, АТО звело мене з хорошими людьми. З ними спілкуємося, їздимо в гості одне до одного. Ще от брав участь в Invictus Games. Бо трохи маю проблеми… просто вирішив собі довести, що я таки щось можу. Бо я намагаюся не показувати, що можу менше за здорових мужиків. Хоча так, у них більше можливостей. І це хороші змагання. Вони змушують задуматися, що ти можеш дуже багато.

 
Розділи :
Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

КОМЕНТАРІ

31.05.2018, 00:36
Додати

ГОЛОВНА ШПАЛЬТА

    • 22 червня 2018

    Ігри з опозиційними поданнями, Або операція бартер

    Як сталося так, що три з подань не дійшли до розгляду в комітеті і чи є це відплатою за те, що депутати дають свої голоси за потрібні закони

     
    • 21 червня 2018

    Питання держбезпеки: Як американські і натівські перемогли президентських і фронтових

    “Цей закон фактично писався американцями, всі правки, які сьогодні пройшли – були передані з американського посольства”, - сказав один з членів оборонного комітету.

     
    • 20 червня 2018

    В очікуванні вироку: хто такий Лусваргі і чому він знову за ґратами

    4 травня націоналісти знайшли його в одному з будинків неподалік бразильського посольства і силоміць привели до ізолятора СБУ.

     
    • 19 червня 2018

    Николай Щуриков: в таком темпе ОПЗ в ближайший год будет порезан на металлолом

    Фирмы Онищенка тоже предлагали нам газ - только у одних его не было, а другие хотели продать дороже.

     
Система Orphus