Після бою. Як ветеранам АТО допомагають вилікувати душевний біль

фото Ракурс
14 грудня 201713:14

Досвідчений львівський психотерапевт Роман Ліщук п’є міцну каву й кілька разів перериває розмову, щоб покурити. За пару годин до нашої зустрічі він дізнався, що ветеран АТО, якому Ліщук рік намагався допомогти, покінчив життя самогубством.

— Молодий хлопець був, а очі такі порожні… Він із першого сеансу казав: “Не хочу жити, просто не бачу в тому сенсу”. Я намагався з одного боку зайти, з іншого — але вийшло ось як. На жаль, лікар має бути готовим і до такого, — похмуро каже чоловік.

В суспільній уяві війна — це щось із конкретними часом та місцем. Залишаючи зону АТО і прощаючись із холодними шанцями й свистом куль, українські солдати мали б повернутись до спокійного мирного життя. Але навіть на рідних, мирних Київщині чи Волині війна відпускає не всіх. Біль не стихає, досвід не забувається, і душевні травми замість загоїтись — навпаки, глибшають і вбивають. Із 2014-го вже понад півтисячі українських бійців після демобілізації вчинили самогубство, свідчать дані Міністерства внутрішніх справ. Після життєвих потрясінь такої сили люди потребують психологічної адаптації, і українська держава закриває цю проблему лише частковою. Хто цим займається? Як ця система в нас працює і як могла би працювати? Дізнавався INSIDER.

Три корені стресу

— В Україні роками нестабільне життя й це нам зарадило, — всміхається Ліщук. — Із початком війни суспільство швидко мобілізувалось і втримало удар. Але при цьому ми завжди були мирною, гуманістичною країною. Ніхто не вчить наших дітей чинити насильство, вбивати інших. До “Євромайдану” 99 відсотків українців із таким ніколи не стикались. Тому й реагувати на це більшість солдат не вміли.

 Роман Ліщук. Фото з Facebook-сторінки лікаря


У польській армії, розповідає лікар, є курс “щеплення стресом”. Під час нього бійців наочно знайомлять із різними, зокрема й найжорсткішими, кризовими ситуаціями. Так людина випрацьовує свій набір способів реагувати на різні види стресу, в бійця формується “аптечка” методів відновлення. Схожа програма, під назвою “Battlemind”, діє в армії США.

— У нас такої підготовки не було. Людина корів пасти звикла, а тоді їй доводиться частини тіл друзів-бійців збирати та їхнім мамам про це розказувати, — емоційно каже лікар. — Як із цим жити? Такі спогади колись відпустять?

Не відпускають, і в цій страшній стороні війни — перша причина солдатських розладів. Друга ж причина — у протилежному: в тому доброму, що солдати на війні проживають, а саме у відчутті братерства.

— Всі сприймають війну зі знаком “мінус”. Але при цьому на фронті людина може вперше відчути себе достойною. Побачити, що від неї багато залежить, — каже Ліщук. — Може отримати досвід істинної чоловічої дружби, побратимства.

Коли я повертав її в нормальний стан, вона питала: “За що? Я так щаслива, а реальність для мене сіра й неприйнятна”

Після повернення з “передка” відчуття стають блідими, сірими, а в житті додається зайвих ускладнень. Шукаючи приклад, Ліщук згадує одну зі своїх пацієнток, хвору на біполярний розлад. Вона мала періоди піднесеного настрою, коли все здавалось простим і можливим.

— Коли я повертав її в нормальний стан, вона питала: “За що? Я тоді щаслива, а реальність для мене сіра й неприйнятна”, — пригадує лікар. — Але в тому щасливому стані жінці може здатись, що вона має крила — і вона стрибне з сьомого поверху. Так само й з бійцями: після повернення з фронту відчуття вже не такі гострі, не такі щирі. Мирне життя в якомусь сенсі складніше. Але тільки воно є повноцінним.

У мирному житті на бійця чекає й інше неприємне відкриття: багато хто їхнього подвигу не оцінив. Сусіди хизуються тим, що змогли “відкосити” від служби, чиновники зволікають із наданням колись обіцяних пільг, друзі не розуміють туги за фронтом, дружина — змін у характері.

Ніби й маєш друзів — а телефон місяць не дзвонить. Ти нагадуєш собою про війну, а всі люди хочуть ходити по світлих частинах вулиць

— Так людина втрачає соціальні контакти, пустка утворюється довкола. Ніби й маєш друзів — а телефон місяць не дзвонить, — каже Ліщук. — Ти нагадуєш собою про війну, а кожен хоче ходити по світлих частинах вулиць. Не помічати маргіналів — алкоголіків, наркоманів. І ветеранів. Це крамольна річ, але чи багато хто пам’ятає про чорнобильців та афганців? Так буде й тут: небезпека потроху спаде і суспільство захоче оминути цих людей. Мовляв, от вам пільги, от іще щось — і не турбуйте нас. Це забуття — ще одна причина кризи.

Що лишається ветеранам у результаті? Пляшка, кримінал і бажання звести рахунки з життям. Зараз лік іде на сотні, але після повернення з фронту більшості українських бійців це число може зрости в рази. Кількість людей, які пройшли війну на Донбасі, уже більша за 300 тисяч.

— І ізраїльтяни, й американці казали нам: це ще квіточки. А от закінчиться війна, всі повернуться — і отримаєте ситуацію, — завершує Ліщук. — Після Першої світової ветеранів, які якось “не так” поводились, у радянській Україні розстрілювали, вважаючи зрадниками та симулянтами. Після Другої світової їх “реабілітували” горілкою, ціни знизили на неї. Дуже високою алкоголізація в ті роки була.

Як держава намагається дати раду з адаптацією ветеранів після цієї війни?

Врятувати всіх за 2500

— Розповім. Але почнемо з того, як солдат потрапляє на війну і яким повертається, — Людмила Фролова, психолог із благодійного фонду “Серце воїна”, малює на аркуші паперу пов’язані стрілочками блоки. — Точка входу в цю сферу — військкомат. Там за допомогою психологічних тестів визначають мотивацію та схильності людини, і відповідно до цього вирішують, де вона служитиме. Потім людину відправляють на узгоджене місце, на фронті з нею щось відбувається — і тоді в неї дембель. Вона проходить декомпресію, коли живе іще з побратимами, але вже в безпеці, й протягом часу визначають рівень її травматизації й чи потрібна подальша допомога. І далі вже соціальні служби бійця ведуть. Це в ідеалі.

Розповідаючи про українські реалії, Фролова закреслює прямокутник, що стосується військкомату: ретельного аналізу психічних якостей бійця зазвичай не відбувається. Закреслює й “декомпресію”: формально вона існує, але по факту солдати найчастіше живуть у прохолодних наметах посеред поля й ними ніхто не займається. Тому вони просто п’ють.

 Частина колективу “Серця воїна”. Людмила Фролова — у центрі

— Що відбувається з солдатом після декомпресії? Якщо він кадровий військовий, працівник МВС, СБУ чи Державної служби з надзвичайних ситуацій — там є спеціалісти, й досить хороші, які “ведуть” людину аж до кінця життя, — розповідає далі Фролова. — Якщо ж він не в цій системі, починається хаос.

Після демобілізації за “цивільного” ветерана відповідають Міністерства соціальної політики та охорони здоров’я. Перше, втім, в основному опікується наданням пільг, статусу учасника бойових дій чи виділенням ветеранам землі. За душевне здоров’я тих, хто пройшов війну, відповідає МОЗ — і його штатні психологи, які працюють у лікарнях та санаторіях.

— Я знаю клінічних психологів, це непогані люди. Але їх небагато, не кажучи про те, що далеко не всі з них мають достатньо знань і сил для роботи з травмою й шоком, — розповідає Фролова. — Якщо психолог — ударник виробництва, то протягом робочого дня він може якісно прийняти трьох людей, провівши з кожним по дві години. А тепер уявіть, що до такого психолога в санаторій привозять сотню ветеранів. У якому він буде стані? Особливо якщо врахувати, що його зарплата — десь 2500 гривень.

 Під час одного з тренінгів “Серця воїна”. Фото з Facebook-сторінки організації

Тих, хто за таку зарплатню повністю віддається справі, небагато. Готових працювати зі складними, болісними випадками воєнної травми — ще менше. У підсумку держава проблеми психологічної адаптації бійців до мирного життя не вирішує, і вона лягає на плечі волонтерів. Таких, як Івона.

Рівний рівному

Невдовзі після того, як Івоні Костиній виповнилось 17 років, стався Євромайдан. Там дівчина втратила близького друга, й тоді, щоб подолати травму, зайнялась волонтерством. Допомагала збирати гроші на потрібні бійцям речі й відвозити їх на фронт.

— Якось ми зупинились у Дебальцево, тому що в нас зламалась машина — і це був перший раз, коли я змогла поспілкуватись із військовими не в режимі “військовослужбовець — волонтер”, а як людина з людиною, — пригадує тепер уже 21-річна дівчина. — Тоді я дізналась, як вони ставляться до свого повернення, до того, що відбувається в них удома. Виявилось, більшість їхніх страхів були схожими на той досвід, який я пережила після Майдану. Я почала думати, як можна зарадити цій проблемі.

Костина почала працювати у волонтерських проектах із надання психологічної допомоги за принципом “рівний рівному”. Так допомогу надають ті, хто має схожий, як у пацієнта, досвід. Іншими словами, ветерани навчаються способам психологічної адаптації інших ветеранів, і тоді працюють із ними.

Зараз Івона — заступниця директора в організації “Побратими”, яка в терапії використовує данську техніку бодинаміки. Через фізичні вправи в “Побратимах” намагаються досягти розслаблення м’язів бійців, завдяки чому легше виходить і стрес.

— Один тренінг — це чотири кількаденних сесії протягом півроку. Там ветерани отримують психологічний інтрументарій для роботи як із собою, так і зі своїми побратимами. Крім ветеранів ми також працюємо з їхніми дружинами, — каже Костина. — Групи сильно здружуються й ми щасливі спостерігати, як новий досвід стає для них ближчим і актуальнішим за той, що був на фронті.

 Івона Костина. Фото з Facebook-сторінки “Побратимів”

Також із бодинамікою працює організація “Рівновага”. “Серце воїна” Людмили Фролової працює в дещо схожій системі “Soma”. Існують методи терапії мистецтвом — приміром, організація “Творча криївка”, де ветерани в Карпатах під час 3-5-денних вишколів вчаться плести, малювати, і таким чином повертатись до гармонії з собою та світом. Комусь допомагає спорт — приміром, біг. 

— Існує багато технік, і всі вони хороші, — каже Фролова. — Комусь помічний панадол, комусь аспірин. Найкраще, коли є, з чого вибрати.

Єдиний недолік усіх цих програм: грантове фінансування дає можливість провести тренінги для дуже обмеженої кількості людей. За два роки діяльності “Побратимів” їхню програму пройшли всього 56 ветеранів.

— З іншого боку, допомоги потребують далеко не всі. Але й справді, масштабів та системності волонтерському підходу бракує, — каже Костина. — Мені симпатична данська система, в якій держава не надає послуги, як в Україні — а замовляє їх у громадських та приватних організацій.

Мисліть ширше

На думку Івони Костиної, зарадити справі може створення Міністерства у справах ветеранів: мовляв, коли всі обов’язки та можливості буде сконцентровано в одному місці, системності побільшає. Людмила Фролова іншої думки:

— Якби державні органи просто працювали на належному рівні, потреби у створенні додаткового міністерства не виникло б, — каже вона. — Дійсно, зараз є проблема, що ветеран має витратити день чи два на поїздки містом, щоб зібрати всі потрібні документи для отримання статусу учасника бойових дій. Але хіба в нас не має діяти принцип єдиного вікна? Він мусив би працювати для всіх категорій громадян. Ми хочемо показати, що піклуємось про ветеранів, і створюємо для них окреме міністерство — чому б тоді не створити міністерство інвалідів чи міністерство сліпих?

 “Побратими” також проводять тренінги для дружин бійців. Фото з Facebook-сторінки організації

На думку Фролової, проблема з психологічною адаптацією ветеранів — сигнал того, що в Україні взагалі погано працює система психологічної допомоги. Потрібна ж вона багатьом, адже складні періоди життя бувають у всіх.

— Ветерани — просто точка входу, кричущий момент. Це як, наприклад, є в організмі порушення роботи печінки — і тебе всього обсипає. Так печінка каже нам: “Ну ти мене задовбав взагалі!”. Зрозумілий сигнал, чи не так?, — всміхається Людмила. — А самогубства ветеранів — сигнал того, що в нас немає культури психологічної допомоги, звички в складних життєвих обставинах звертатись до спеціаліста. На питання: “До кого ви звернетесь, коли вам тяжко на душі?” — більшість, якщо когось і назве, то це буде священик. Хоча в того своя роль і дещо інші завдання. На все це потрібно звернути увагу.

Костина ж звертає увагу на іншу проблему — імідж ветеранів в українському суспільстві.

— Порівняйте, що видає “Google” на пошук по картинках на запит “veteran” і “ветеран АТО”, — каже дівчина. — В одному випадку це почесті й гордість, в іншому ж більшість зображень натякають: така людина небезпечна. Мовляв, ветерани вбивають, п’ють і грабують. При цьому ми просто не знаємо статистику алкоголізації чи злочинності — можливо, серед інших верств населення ці показники не нижчі.

 
 

Один із поточних проектів “Побратимів” спрямовано на формування позитивного іміджу українського ветерана. Наприклад, що вони, при вірному підході — навпаки, є запорукою безпеки в суспільстві.

— Якщо зараз тут щось вибухне — ні ви, ні я не зреагуємо правильно, — каже Івона. — А ветеран зреагує, як треба. У нього вже рефлекс у бойових умовах сформувався, тому що він колись вижив таким чином. 319 тисяч ветеранів АТО — не проблема, а актив. І якщо ставитись до них так — то й психологічні складнощі в цих людей відчутно зменшаться.

 
 
 Візуальна складова нового проекту “Побратимів”

Антон Семиженко, INSIDER. Текст підготовлено в рамках проекту, що здійснюється за фінансової підтримки Уряду Канади через Міністерство міжнародних справ Канади

Розділи :
Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

КОМЕНТАРІ

14.05.2018, 14:43
Додати

ГОЛОВНА ШПАЛЬТА

    • 16 липня 2018

    Три горішки для Продана

    На початку історії з Проданом Порошенку подзвонив Яценюк, і на Банковій зібрали закриту зустріч у вузькому колі

     
    • 13 липня 2018

    Кому і яка ЦВК потрібна

    Пропонуючи своїх 6 кандидатур, Порошенко отримував блокуючий пакет у ЦВК. Але для повного контролю йому треба було 10

     
    • 12 липня 2018

    ЦВК, недосконале число 6 і п'ятниця 13

    У БПП підозрювали, що сателіти їх знову підведуть, тому підготували черговий театралізований відступ.

     
    • 12 липня 2018

    Дела атомные. Как Украина строит завод по производству ядерного топлива

    Источники издания в министерстве предполагают, что Насалик действительно подписал первое обращение, однако сделал это не глядя.

     
Система Orphus