Три товариші. Історії волонтерів, що пішли служити в ЗСУ

Зараз Вікторія розповідає, що не може зрозуміти волонтерів, які везуть два ящики печива, витративши на це шість тисяч гривень на заправку авто бензином.
6 грудня 201713:34

6 грудня в Україні святкують день Збройних сил. Вочевидь, що в 2014 українській армії було не вижити без волонтері, і вони зробили для неї більше, ніж могли. Але сьогодні ми розповімо про тих, хто на волонтерстві не зупинився, і пішов служити.

Тарас, Вікторія і Максим - дуже різні люди. Вони не є близькими друзями і перетиналися хіба у соцмережах. Але всі троє мають схожу долю. Були волонтерами - стали військовими.

Як війна кардинально змінила (чи розкрила справжній потенціал?) людей, читайте далі у матеріалі INSIDER.

Тарас Чмут

Тарас Чмут - координатор проекту “Мілітарна допомога” Українського мілітарного центру, сержант резерву морської піхоти ВМСУ.

“Я потрапив одразу на полігон, без навчальних центрів і схожих речей, бо на той момент ще цього всього не було, - розповідає він про свою трансформацію з цивільного у солдата.  - Зайшов у палатку, поклав речі. Мені сказали, що тепер я тут живу і служу. Дали автомат в руки. Так почалась моя армія”.

А до цього моменту, до намета та автомата, Тарас жив собі своє життя волонтера, студента і громадянина. Вчився у  Національному авіаційному університеті. У Громадянській мережі ОПОРА координував виборчі програми у Києві та Житомирській області.

Перша чортова дюжина

Дружба з військовими розпочалася для Чмута з Українського мілітарного порталу, де на форумі  обговорювалися різноманітні проблеми українського війська ще задовго до початку бойових дій. Чмут разом з друзями створив цей онлайн-ресурс ще  у 2008 році. Потроху сайт став місцем, де потоваришували між собою військові і люди, що цікавились мілітарною тематикою.

- Наприкінці травня 2014 року, - згадує Тарас, - нам написав один з давніх користувачів форуму та військовослужбовців 8-го полку, тоді ще Головного управління розвідки Міноборони, що їм потрібні хоча б два бронежилети. Для того, щоб прикрити двері "Уралу", на якому військові вирушали на бойові виїзди.

Олександр Аргат, ще один із засновників “Українського мілітарного порталу”, сказав, що потрібно допомогти своїм. Ми не придумали нічого кращого, як збирати кошти на банківську картку між собою та серед людей, які особисто знали Мілітарний.

На початку червня онлайн-форум перетворився на оффлайн-групу волонтерів, що їздили у зону бойових дій, бо ще фактично не було АТО. Там ми передали військовослужбовцям першу партію бронежелетів - 13 штук. Хотіли два, але якось вийшло більше (сміється. - авт.).

Потім всі перезнайомилися, з’явилися нові потреби, через соціальні мережі почали звертатися інші підрозділи, інші частини і все закрутилось.

І тут Тарас прийняв рішення йти служити до лав ЗСУ.

Show must go on

Звісно, всі переживали, що волонтерська робота буде згорнена. Але ні. Команда не зупинилася.

- Було переформатовування роботи, бо за значну частину відповідав я і це потрібно було перекласти на інших людей, звести та познайомити всі сторони, представити команду, щоб люди знали, хто це, і могли довіряти, як мені, - розповідає Чмут.

Тарас визнає, що для волонтерства було б краще, якби він не пішов до армії, бо витратився час на усі ці переформатовування. Але вплинути на його рішення уже ніхто не міг, хоча й намагались аргументувати: друзі, рідні.

- На той час мені дуже і дуже потрібно було заспокоїти свою совість, бути більше причетним. Для цього волонтерства було недостатньо, -  згадує він.

Два місяці Тарас тільки оформляв документи. У військоматі його спочатку не допускали до служби у Морській піхоті за станом здоров’я, але відправляли служити на строкову службу.

 

- Контрактна форма була у пріоритеті перед строчкою. Але мені все одно відмовляли, - обурюється Тарас. - Вийшов парадокс. До служби в армії, де маєш воювати я, мовляв, не придатний, а от до строкової  - та будь-ласка. Але мені трапився  офіцер, який взяв мої документи і сказав: “Що ви його мучите? Людина хоче служити, а таких людей у вас не багато”. Завів мене у два кабінети, де все підписали. І наступного дня я поїхав.

Період адаптації зайняв менше тижня. Чмут каже, що  все відбулося доволі швидко, бо з усіма цими людьми він вже довго працював як волонтер, а деяких знав більше п’яти років. Це було не чуже середовище.

Армія - це зріз суспільства

- Армія це зріз суспільства, а наше суспільство не таке погане, як люди про нього звикли думати, - зазначає він.  - Там є багато розумних людей. Особливо після мобілізації, коли під призов потрапили представники з найрізноманітніших сфер. Один такий через війну повернувся в Україну з Чилі, щоб служити. Глянеш і важко уявити, що цей бородатий дядько працював за кордоном на компанію зі світовим ім’ям, а коли розпочалася війна, то приїхав додому і зараз сидить у Широкіно кулеметником. Ти ніколи не знаєш, ким може виявитися людина, який у неї світогляд, погляди, думки. Це в армії дуже цікаво. Такі люди є зовсім новими для цього середовища, особливо якщо вони з’являються серед кадрових військових. Їх фішка у тому,  що вони намагаються вирішити суть проблеми, а не гасити її прояви. Такі люди думають про інших та відстоюють справедливість.

В армії ви не обираєте, з ким вам працювати. Не завжди  вам імпонують ваші колеги чи командири. Чи навіть ситуації, з якими ти стикаєшся. Але військові мають одну цінну суперопцію - швидке пристосування до ситуацій. Ви опиняєтеся у таких умовах, що маєте знайти спосіб для вирішення поставлених завдань і виконання наказів. Самі не вірите, а потім оговтуєтесь, коли з усім справились.

Перебуваючи всередині, починаєш розуміти, як функціонує система і що їй насправді потрібно.

Тарас каже, що, попри війну, він сумує за службою. Йому не вистачає колективу та середовища. Але - треба рухатися далі. Бо все, що він міг як воєнний, зробив.

Адаптація до мирного життя Чмутові далася важче, ніж свого часу - до військової служби.

- Там все дуже чітко, врегульовано, прописано в інструкціях, наказах, статутах. Ти чітко  розумієш, що і коли тобі потрібно робити. В цивільному житті люди взаємодіють по-іншому. Цивільним складно зрозуміти цей перехідний період. Всі думають, що розуміють, але не служивши в армії, це важко зрозуміти, - вважає Тарас.

В нормальних країнах реабілітація проводиться для всіх ста відсотків особового складу, задіяних у бойових діях. У нас до цього руки не дійшли і не скоро дійдуть, - каже він. - Але у будь-якому випадку країна не має жити війною, країна має жити щасливо. Люди не повинні кожного дня ходити та думати, що у нас йде війна. Від цього проблеми у військовому секторі точно не вирішаться.

Максим Мураткін

Максим Мураткін - лейтенант у відставці ЗСУ, співвласник ТОВ “Крук” , волонтерив у складі групи “Допомога 95 аеромобільній бригаді”

“Армія — це такий соціум, де потрібно сприймати правила гри, які є, - констатує Максим. - Хтось виконує мої накази, а чиїсь накази виконую я”.

Максим Мураткін до революції і війни мав власну компанію в ІТ-бізнесі, згодом працював у онлан-агентстві. Коли почалася війна, все більше Максимового часу почало займати волонтерство. “Зрештою, довелося обирати”, - каже він.

 

У 2014 році в Україні стала відчутною  потреба у створені бізнесу для різних збройних  “штучок” армійського призначення. Так виник ТОВ “Крук”, де Максим і за станком стоїть, і займається плануванням, і проводить необхідні бізнесові зустрічі.

Хороший початок. Здається, пора закінчувати

Максим на власному досвіді пережив усі потрясіння і світоглядні зрушення, що проїхалися по українському волонтерству.  Він включився на етапі, коли люди для армії робили замість держави  ледь не все основне, що стосувалося забезпечення: від їжі до обмундирування.

Наприклад, для солдатів у внутрішніх документах не передбачили  потребу у спальниках. І станом на 2014 рік їх не могли закупити, бо для цього потрібно було змінювати нормативку. На це пішов час. А військові вже спали в окопах. “Саме тому ми почали передавати спальники для 95-ї аеромобільної бригади - поки ситуація не змінилася”, - каже Максим.

Або літом солдати подзвонили і попросили футболки. Військові пояснили, що їм видають тільки так звані тельняшки, а це в умовах спеки чи для маскування не дуже корисна річ. Футболки, як виявилося, теж не передбачалися нормативами. Армія потребувала перегляду своїх застарілих підходів навіть щодо  таких дрібних речей.

Так прийшло розуміння, що потрібно не гасити тут і там полум’я, а знайти джерело проблем. Відповідальні армійські структури мають гроші і можуть забезпечити найнеобхідніше. Але потрібно змінювати нормативи, пристосовувати їх до реальних проблем і потреб. Робити це негайно. А волонтерством забезпечувати те, на що держава поки не здатна.

На момент мобілізації волонтерська діяльність Максима Мураткіна вже кардинально змінилася.

- Класичного алгоритму “люди, дайте грошей - закупили щось хлопцям - передали - зробили звіт” вже не було, - підсумовує Максим. - Вже тоді було чітке розуміння, що волонтерів має ставати менше, а структури, що повинні забезпечувати армію, мають почати нарешті це робити.

Бо волонтерська допомога, за яку не потрібно було нести відповідальність, почала розбещувати і, замість користі, шкодити армії. Почастішали випадки з нецільовим використанням чи привласненням. Це напружувало. Максим згадує, що доводилося відмовляти військовим, коли деякі з них у якийсь момент  почали перебільшувати свої потреби.

 

Пропала грамота

У 2015 році Мураткін потрапив під п’яту хвилю мобілізації у звані молодшого лейтенанта, хоча до армії намагався потрапити ще під час першого призову. Але у воєнкоматі “список десь загубився”, - згадує Максим.

У першу хвилю мобілізації  до воєнкоматів приходили натовпи людей, а там не могли дати собі раду з таким напливом бажаючих йти захищати країну. Складалися якісь списки, які зрештою губилися.

- Коли я прийшов уточнити свої дані, то ми знайшли мою справу на нижній полиці, під стосом паперів у якійсь тумбочці, - розповідає Максим. - І то добре, що знайшли (сміється. - авт.). Якби я тоді не прийшов, то вони б мене, швидше за все, загубили б.

Так у  квітні 2015 року Максима Мураткіна мобілізували і рік відслужив у армії. З теплотою згадує, що встиг лише заїкнутися про свою службу, як волонтери одразу ж взялися причиняти добро і завдавати користь.

 

- Коли я у внутрішньому волонтерському чаті написав, що до мене прийшла повістка, то мене одразу поставили перед фактом, що зараз ми тобі аптечки зберемо, - згадує Максим. - Врешті на частину Мураткіна було передано аптечки, вогнегасники для радарів та інше.

Спочатку була підготовка, але не на полігоні, а в Київському військовому інституті і цей інститут знаходився через дорогу від дому Максима. Потім місяць у частині та ще трохи часу на полігоні.

Максим каже, що люди в армії його не розчарували - за весь час своєї служби зовсім втрачених не зустрічав.

Оскільки він був командиром батареї, то згадує, що йому траплялися кілька  “аватарів” (так в армії називають тих, що вживають алкоголь на службі і цим дискредитують українських військових. - авт.), але вони не створювали аж таких проблем, які не вдавалося б вирішити.

У своїй частині Максим пробув недовго. Ніколи не розповідав про своє волонтерство і про його цю особливість колеги-військові дізналися аж тоді, коли прийшов наказ від заступника міністра про відкомандирування Мураткіна в Офіс реформ.

Глибинні зміни

Помітивши як волонтер основні проблеми, вже як військовий Максим спробував їх вирішити в корені.

- Наприкінці серпня 2015 року я потрапив в армійський Офіс реформ, мене відкомандирували туди і я там лишився до кінця мобілізації,  - каже він.

На думку Мураткіна,  для ЗСУ використання його на цій службі було в рази корисніше, ніж де-інде.

Волонтерство затягує, створює інший рівень відповідальності і реальності, рефлексує він. І вважає, що потрібно бути готовим до великої війни, навіть якщо нічого такого не буде. Хоча б тому, що північний сусід тримає 200-тисячну армію на кордоні.

Через війну Максим сильно змінився. Каже, що цивільного життя він вже собі не уявляє. Але мріє, що через років так сімдесят ми з усім справимося, Україна буде брати участь у колонізації Марсу та конкуруватиме в технологіях.

- Інші країни розробляють такі концепції, а ми не можемо вирішити, чи хороша у нас медична система, чи ні. Якщо ми не зможемо наздогнати успішні країни, то все це було марно.

Вікторія Шинкаренко

Вікторія Шинкаренко - координатор волонтерської групи “Допомога армії. Рівне”, водійка-санітар 130-го розвідувального баталйону ЗСУ.

- З війни не повертаються, бо можна повернутися живим, але спогади ніколи тебе не залишать, - каже вона.

 

Колись давно, у іншому житті, Вікторія виховувала дітей, займалася міжнародними перевезеннями та продавала речі в магазинах. Зараз каже, що у неї було дуже безтурботне життя і більшість мотлоху, що нас оточує, насправді є непотрібним.

Вікторія розповідає, що вже на етапі Майдану відчувала - події будуть розвиватись швидко та агресивно. Революцією все не завершиться. Так воно і сталося - клята інтуїція не підвела.

Волонтерське навантаження почалося з розгрузок для снайперів

Як і в інших героїв цього матеріалу, волонтерство почалося із маленького прохання.

- Коли формувалися територіальні батальйони, то хлопці звернулися до мого чоловіка, щоб ми допомогли їм пошити специфічні розгрузки для снайперів, - розповідає вона. - . Ми це зробили, військові прийшли забирати речі. Я і запитала, що їм ще потрібно. Виявилося, у них нічого немає.

Зізнання військових миттєво вибило Віку зі звичного життя. Одразу почала з’ясовувати, що узагалі має у  військових бути. Зв’язалася з подругою, що жила у Сполучених штатах Америки і домовилася, що вони разом повністю укомплектують десятьох  снайперів за стандартами НАТО.

Після першої десятки до Віки зверталися все більше і більше військовослужбовців. Коли власні ресурси почали закінчуватися, рівненські журналісти написали у своїх ЗМІ про те, як можна допомогти з організацією такої допомоги. Все закрутилося і триває по сьогоднішній день.

Два ящика печива за шість тисяч гривень

Зараз Вікторія розповідає, що не може зрозуміти волонтерів, які везуть два ящики печива, витративши на це шість тисяч гривень на заправку авто бензином. Особливо зараз, коли харчове забезпечення у армії справді добре. Солодощі і їжа псуються, військові віддають їх у дитячі будинки чи цивільним у зоні військових дій. Це, звісно, добре, але працювало б ефективніше, якби таку допомогу здійснювали напряму, а не через армію. Тоді варто перекваліфіковуватися, вважає Шинкарено.

Характер Віка має запальний, картає себе за правдивість, але не може стриматися. У неї неодноразово були конфлікти з іншими волонтерами, які приїжджали з напівпорожніми мікроавтобусом для того, щоб зробити фото біля солдатів.

У групи “Допомога армії. Рівне” пріорітети давно змінилися. На час першої та другої хвилі мобілізації волонтери закуповували по 6-7 тонн форми. Зараз Вікторія розповідає із досвіду, що коли заступник командира по тиловому забезпеченню (далі - зампотил) нормальний, то бійці будуть одягнені у все, що потрібно. І коли телефонують та просять купити форму - рівненські волонтери відмовляють. Радять звернутися до зампотила. Бо вважають, що не можна витратити кошти, які віддала бабуся з пенсії, щоб забезпечити когось з бійців п’ятим комплектом військового одягу.

Вікторія Шинкаренко досі служить у лавах ЗСУ, але й надалі отримує багато дзвінків від військових з проханнями про допомогу.

За рік ти мене заміниш

Вікторія розповідає, як потрапила на службу.

- У 2015 році у Рівному почав формуватися розвідбатальйон, а у наший групі був єдиний медик і ми жартома сказали, що він повинен піти, - згадує Вікторія. - Юра (Юрій Поліщук, волонтер і військовий медик -  авт.) сказав: “Добре я піду, але через рік ти мене заміниш”. Так і сталося. Хоча мене багато людей і серед волонтерів, і серед військових відмовляли від такого рішення.

Близькі вже давно звикли до хронічної відсутності та заклопотаності Віки, бо з 2014 року вона бувала вдома досить рідко. І це був результат всього лише волонтерства. Далі - більше.

- Коли вже був підписаний контракт, то я сказала своїй сім’ї, що для них суттєво нічого не зміниться, бо вдома мене і так не було, - розповідає Вікторія Шинкаренко, - Щоб не турбувались, заспокоювала тим, що я нібито на третій лінії оборони. В принципі, так робили і решта військових.

Син Вікторії, Олег закінчив виш і теж долучився до волонтерської діяльності. Вже два роки поспіль їздить на фронт та лікує зуби військовим.

 

- Коли пішла служити, то для мене надважливо було, аби сприймали, як рівну. Щоб не зважали ні на свою стать, ні на статус волонтера, що фактично забезпечив батальйон. Адаптація пройшла досить легко, адже фактично я вже давно  жила подібним життям, - каже Шинкаренко. - Щоправда, зіткнувшись із статутами, стройовою тощо я врешті решт до кінця зрозуміла вираз “хто в армії служив, той в цирку не сміється”.

Віка вважає, що найбільша надія для української армії - це не кадрові військові, а молоде покоління.

З війни не повертаються

На війні нема 50-ти відтінків сірого, є чорне, - каже Вікторія. Аналізуючи все те, що з нею трапилося за останні кілька років, робить висновок - з війни не повертаються. Звісно, можна вижити, залишити лінію фронту, але спогади тебе ніколи не залишать. Ще військова упевнена, що коли солдати повертаються у цивільне життя, їм дуже складно у першу чергу тому, що на війні є чіткі і прості правила. Їх критично важливо дотримуватися, адже вони прописані кров’ю. У цивільному житті все набагато складніше.

На війні, за словами Вікторії, ти починаєш цінувати і ставитися зовсім по-іншому до стосунків з коханими, бо розумієш, що в один момент можна втратити все.

- Коли є реальний ризик втрати життя, то цінуєш кожну хвилину з людиною, а побутові проблеми відходять на заднє тло, - вважає Вікторія Шинкаренко.

Але просить сім’ї військових пам’ятати: хлопцям, які повертаються, дуже тяжко адаптуватися. Що б вони не говорили і як би це не здавалося на перший погляд,  їм вркай потрібна підтримка і розуміння рідних. З війни більшість повертаються з різними психологічними проблемами, це наслідок пережитого адреналіну і стресів.

Зараз Вікторія думає про реалібілітаційний центр у Рівному, щоби й надалі допомагати військовим та їх сім’ям. Вона воює, волонтерить, мріє про те, як потім буде відновлюватись Донбас. Хоча вважає, що наслідки війни залишаться з нами назавжди. Каже - я чітко усвідомлю, що ні наші діти, ні внуки не зможуть вирішити усіх теперішніх проблем. На це піде набагато більше часу.

Руслана Величко, спеціально для The Insider

 

Розділи :
Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

КОМЕНТАРІ

6.12.2017, 16:33
Додати

ГОЛОВНА ШПАЛЬТА

    • 12 грудня 2017

    Не судилося: як Онищенко сварився з САП через суддю

     
    • 12 грудня 2017

    Михеил освобожденный. Как Печерский суд выпустил Саакашвили

    На Банковой не согласны, что они сами поддерживают историю с Саакашвили, потому что это разрушает рейтинг самого президента

     
    • 12 грудня 2017

    Час на себе. Привілеї недоступності

    Френк О’Брайєн — засновник Conversations. Раз на місяць він збирає в кімнаті всіх своїх 50 працівників на цілий день

     
    • 11 грудня 2017

    Хто кому Труханов: герої боротьби проти забудов в Одесі та їхні розбірки

    Хто є хто в боротьбі за міський сад Одеси і чому активісти недолюблюють одне одного

     
Система Orphus