За шість років у журналістиці я написала, напевно, не більше десяти авторських колонок, блогів, називайте це як завгодно. Я боюся формату, що вимагає оголення емоцій.
Смішно, скажете ви, журналіст, який боїться публічно висловити свої думки. Насправді, ми просто забули, що означає слухати один одного. Слухати і чути. Кожну думку, яка не співпадає з нашою, ми апріорі сприймаємо як неправильну, хоча вона може бути просто інакшою. Бо ж хто ми такі, щоб знати, де істина?
Ми кидаємося палко захищати політиків, про яких знаємо лише з новин, але з такою ж легкістю і завзятістю можемо зацькувати людину, facebook-допис якої нам просто не сподобався - чи пожартував хтось "неправильно", чи фотографія занадто відверта, що завгодно.
Нещодавно натрапила на допис однієї матусі, яка питала поради про те, що робити, коли в будинку немає пандуса для візочка, а ЖЕК відмовляється ставити. І все би нічого, якби вона не почала свою розповідь з фрази: "Допоможіть зрозуміти: чому інваліди на візочках мають право на пандус у під'їзді, а мама з візочком - ні?". А "довершила" свою розповідь так: "Не вірю, що право на пандус мають лише інваліди".
Дивно, що людина просить допомоги і хоче боротися за свої права, але з такою ж легкістю порушує права інших. Матуся просить, щоб її почули, але сама відмовляється слухати інших.
Життя мене зіштовхувало (не лобом, а пліч-о-пліч) з прекрасними людьми. Дехто з них намагається хоч якось розвивати культуру в цій країні, а це ой-як-непросто. Інші активно відстоюють права переселенців чи секс-меншин. Хтось збирає гроші на армію, інші – на онкохворих дітей. Хтось просуває ідею люстрації суддів, а є й ті, що намагаються змінити країну, йдучи до влади. Хтось пише економічні розслідування, хтось знімає соціальні репортажі для телебачення. Одні видають книжки, інші – їх пишуть.
Кожен з цих прекрасних людей, як і кожен з нас, робить важливу справу, але при цьому інколи вважає, що інший займаєтеся маячнею, що чужа діяльність – "не на часі, Україна гине, треба рятувати, а не … (вставити необхідне)".
У нас кудись поділося розуміння того, що, насправді, кожен робить одне й те саме – бере участь в житті країни. Просто робить це в інакший, відмінний від нашого спосіб. Дівчата, які робили чай і канапки на Майдані, були настільки ж важливими як і чоловіки, котрі у шоломах та з щитами протистояли силовикам.
Попри всі звуки життя і смерті на Майдані - стукіт палиць, сміх, плач, потріскування багаття у бочках, гамір тисяч людей; попри всі його запахи - диму, теплого чаю, кулішу, брудних бинтів і медичної маски, радості і відчаю одночасно. Попри все це, там була ота морозна чиста свіжість, яка остуджувала гарячі голови, попри все це там була неймовірна тиша, у якій ми чули один одного. Чули і розуміли. Навіть без слів.
А тепер ми просто забули, що означає слухати один одного. Слухати і чути.
Кожного ранку я прокидатимусь і робитиму те, що вмію - віддано і настільки якісно, наскільки зможу. Бо держава - це не велика страшна машина, яка перемеле всіх незгодних. Держава - це маленький мурашник, де кожен повинен працювати, щоб побудувати комфортний для себе світ.
