Цією фразою Кузьма Скрябін спалить у багатьох головах кращі книги, які радять людині, куди б приткнути свою свободу.
Це одна з його улюблених і дуже глибоких фраз. Сподіваюся, таких буде чимало в його новій уже посмертній книзі “Я, Шонік і Шпіцберген”, яка була представлена на Форумі видавців минулими вихідними.
Я дурію від того, яка крута, проста і весела оповідь очікує нас: про подорожі Кузьми з колегами на далеку північ - одну з небагатьох локацій на земній кулі, яку я марю відвідати.
Скрябін умів бути довольним.
На мою думку, кожна людина, яка навчилася жити ненапряжно і в кайф, заслуговує значно більшої поваги, захоплення і копі-пасту, ніж особи, що змарнували "жізнь на карабкання" до Олімпу. Про це часто говорить і мій улюблений український поет Юрко Іздрик.
І хоч більшість із нас належить до останніх, слід констатувати, що стати першими в основному страшно. Та і як?
Буддійському монаху для просвітлення й блаженства, тобто свого роду категорії Щастя, не треба нічого, крім як змоги заглибитися всередину себе самого і досягнути стану ідеального спокою.
А це страшний сон сучасної людини. Адже для нас усі радості якраз в нашаруваннях і аксесуарах, а та холєра, що в середині кожного, приховується від статусів у соцмережах за сімома замками.
Скажи пересічній людині, що щастя єдино можливе, тільки якщо зазирнути у внутрішній світ та осягнути його красу, і уже в наступну хвилину він гахне у скроню револьвером - та ну його до дупи таке щастя, подумає.
- Не хотілось би стати членом клубу, куди приймуть таку людину, як я.
Ненавидимо себе, навіть обожнюючи.
Саме такий післясмак залишився в мене після двомісячного курсу “Коротка історія людства” від Coursera.
Ті чуваки роблять просто неймовірні речі для людей, які отримують знання так, як я: десь вичитав круту публікацію, десь книга гарна трапилася. І то все складається ніби в холодильнику холостяка, коли продуктів повно, а пожерти толком нічого.
Холостяка рятує кобіта, яка має хист уміло займатися борщем, а такі розбризкані знання систематизує професор, що говорить з монітора речі поверхневі, але які добре з'єднують усі точки знань у голові.
Наприкінці курс досліджує роль людини в соціумі, використавши такий потужний суб’єкт дослідження, як порівняння. Цей курс та уривок твору Кузьми підвели до свіжої думки.
Що сучасна демократія вважає кінцевою розвитку?
Таке поняття, як “Справедливість”.
А що таке справедливість?
Це співставлення.
І тут виникає біда. Бо саме у співставленні ховається загроза нашому задоволенню.
Думка не нова, але мене цікавить контрастна складова: люди б’ються за справедливість, тоді як сама справедливість, основою якої є порівняння, тим самим стає категорією гнітючості.
Окрім фантастичної історії про виникнення та розвиток нашого суспільства, курс акцентує увагу на тому, чому в глобалізованому суспільстві складно бути щасливим, тобто задоволеними собою.
Уявіть собі найкрасивішу дівчину в школі до винайдення глянцевих журналів. У неї не така вже й ідеальна фігура, трошки чудернацька зачіска, але коли поглянути на інших, то будь-який згубить щелепу у візуальному блаженстві.
Відповідно, щаслива і дівчина, адже до біса вродлива; щасливий і хлопець, якому вона дістанеться, - він у парі з найкрасивішою жінкою, яку він колись бачив. І сам він найкращий у світі, адже для тієї дівчини світ обмежується знанням лишень декількох сотень хлопців її віку.
Хіба вмирала за рицарями з книг, але тоді вона мала чітке розуміння, що вони вигадані персонажі, а не реальні хлопці, яких їй не поталанило зустріти.
А тепер уявіть собі цю пару нині. Вона - симпатична дівчина, але не тоща дівка з грудьми третього розміру. Як наслідок, її вганяє в депресію сторінка Fitness Goddess, заставляючи потіти у спортзалі. У неї красиве волосся, але далеко не таке, як у пабліку Beauty Photos, що теж не додає радості. Тобто вона відверто програє десяткам моделей із соцмереж, як фізрук кенійському атлету.
Подаю усе лише на основі зовнішності винятково для порівняння. З характерами та розумовими здібностями ситуація та сама.
Хлопцям теж складно. Коли він заробляє на добротного "Фольцвагена", квартиру в новобуді й утримання сім’ї, то, в принципі, можна йти зі свічкою до церкви й дякувати за таке багатство.
Але в нього теж є Інтернет. І там купа джентльменів на тюнінгованих "Бентлі", а замість затишних сімейних фото з милими жіночками, у них світлини бабиськ, на інстаграми яких фантазує півсвіту.
І той хлопець зранку до ночі потіє, аби мати все, а виявляється - його все, то ціле нічого.
Таку концепцію ми називаємо конкуренцією, своєрідним природнім відбором і, врешті, тим, що рухає світ уперед. Якби сиділи в тіні дерева у блаженстві, то може досі бігали би в шкурах оленів на поясі, а не у Calvin Klein.
Але ті блага не приносять радості. Більше того, окутування інформаційними ідеалами породжує розчарування людини не лише в ній самій, а й у її найближчому чи просто доступному оточенні.
Книги на основі уяви вчили попередників, якими можна бути, а медіа сьогодні на живих прикладах показують, якими ми не стали.
Виклик у тім, власне, аби навчитися жити не переймаючись такими історіями.
Аби глянути на десяток сусідок, однокурсниць чи співробітниць і зрозуміти, яка з них найпрекрасніша жінка у світі.
А так ми порівнюємо, і це нам заважає любити відчутне та наявне.
Подібному вигадали хороше визначення - амбіції. Проте амбіції, які не ставлять за мету блаженство й кайф, - це якісь збочені фантазії на тему праці Сізіфа.
До того ж, нині блаженства й кайфу людству мало для задоволення. Ніхто не хоче думати, що приємна втіха - це стеля можливостей людини. Навіть у бідності та самоті нам легше й приємніше думати, що спокійне щастя не модне і ним цікавляться невдахи, які здалися загарповувати #успіх.
А жити треба для того, шоб потім було з чого поржати. Але страшно. Бо нас навчили хотіти більшого. Захотіти простого - це здатися. А здатися нині гріху подібно.
Нині потрібно здаватися в іншому сенсі - справляти враження. Не того, шо ми гімно і нам ніколи не бути такими, якими себе несемо, а тому, що ідеали цілковито штучні, неприродні і їх досягнути можна хіба що через фільтри в інстаграмі та переконливі омани в бесідах.
