Успішні переселенці: Шкільний дзвінок в іншій країні

22-річна Аділе Намазова вже більш ніж півроку живе у Львові. З окупованого Криму дівчина переїхала взимку 2014-го. Аділе запросили на роботу викладача англійської та ще й у місті її мрії, тож вона, не вагаючись, покинула півострів.

- Після закінчення університету, я ніяк не могла знайти роботу. Коли все (анексія, - ред.) тільки почалось, я не дуже вірила, що в цьому є реальна загроза.

Спочатку Аділе зовсім не розуміла, що коїться у Криму, на відміну від її батьків:

- Батьки почали переживати, що буде війна. А мені було, чесно кажучи, смішно, коли казали, що Крим може перейти в Росію, це здавалося нереальним. Як можна перейти в іншу державу?

Згодом, переконує дівчина, їй стало страшно, адже почалися масові мітинги:

- Коли люди виходять проти війни, це означає, що вони відчувають загрозу. Мої батьки теж виходили на мітинги, старші люди боялися, що в нашому кримськотатарському районі можуть бути провокації.

Аділе розповідає, що коли анексія перейшла в активну фазу, молоді хлопці в її районі організували нічні патрулювання. Серед охочих був і її рідний брат:

- Кримські татари турбувалися, що все може спалахнути в нашому районі, навіть якщо все було спокійно, люди були збентежені і чекали, що, можливо, щось трапиться.

На прикладі власної сім’ї Аділе розповідає, наскільки болісною для кримських татар була окупація:

- Моя мама плакала, батьки розчарувались, особливо бабуся, яка переконувала, що їй не потрібна "велика пенсія і зарплата", якою заманювали до Росії. Вона вже одного разу поверталась у Крим. Бабуся завше каже, що "я вже мала досвід відносин із цією державою, знаю, що це таке, тому більше не хочу".

Дівчина не ходила на референдум. Каже, відчула себе, наче в Середньовіччі:

- Люди зі зброєю прийшли і сказали: переходимо в іншу державу… Ми ж живемо у 21 столітті, - обурюється. - Я бачила, як люди фотографуються з військовими, і це мене ще більше дивувало.

Аділе згадує, як після референдуму Крим переходив під російську владу. Найбільше дівчині запам’ятався шкільний дзвінок:

- Моя учениця була в українському класі, то всіх дітей змушували співати російський гімн. Розумієш, це ламає - пояснює Аділе. – Дитина ж вивчала своє рідне, вони ж вишиванки вдягали нещодавно, у вінках ходили, я бачила, як діти плакали.

Дівчина каже, що для неї це виглядало, "як прокинутись у іншій країні", було важко морально, адже люди не знали, як бути далі. Згодом Аділе закінчила п’ятий курс, щоправда, з російським дипломом. Розповідає, що вибору, який диплом узяти, їм не давали:

- Усім видавали російські дипломи. У мене подруга відмовилася від російського громадянства, але також отримала російський диплом. Зараз я хочу змінити свій диплом на український.

Аділе згадує, як спокійно люди жили до анексії, каже, що до цього конфлікту думки "від’єднатися від України" майже не лунали. Єдине, що могло бути, - це "гарячі дискусії" щодо мови:

- У нас у групі був жарт. Зі мною вчилася доволі проросійська дівчина, і коли ми перейшли в Росію, ми їй сказали: "Ну що, тепер ти вільно говориш російською мовою?" Вона злісно відреагувала, було зрозуміло, що їй ніколи не забороняли говорити російською (сміється).

Після анексії дівчина чітко усвідомила, що жити у Криму не буде. Для життя обрала Львів, адже два роки тому була тут з екскурсією і "закохалась у місто":

- Я дуже хотіла жити у Львові, але мені не вистачало духу для переїзду, окупація стала для мене поштовхом. Важко було покидати дім, але я зрозуміла, що не бачу себе там. Тож запитала себе "що мені тут робити?"

Ідею переїзду підтримали і батьки Аділе. Оскільки дівчину взяли на роботу у Львові, то Аділе купила квитки на потяг і сміливо поїхала:

- Мені пощастило, бо курсували ще потяги, тож на кордоні я сказала, що їду до подруги в гості. Взяла з собою всі зимові речі, аби не їздити туди-сюди.

А от із житлом було важко. Спочатку дівчина жила в хостелі, декілька тижнів намагалася знайти квартиру. Аділе згадує, що кілька разів натрапляла на неприязнь:

- Мені відмовляли, бо я з Криму. Було трішки прикро, адже були такі випадки, коли я вже й власникам сподобалась, і ми все погодили, однак щойно дізнавалися, що я з Криму – казали "ні".

Проте дівчина не ображається на такі ситуації. Аділе каже, що у Львові почувається дуже комфортно і навіть встигла приєднатися до кримськотатарської спільноти:

- Мама запитала мене: "Аділе, у Львові хтось є такий, як ти?" Я кажу: "Мамо, я тут, напевне, зустріла більше кримських татар, ніж у Криму" (сміється).

Аби не відчувати себе наодинці, дівчина відвідує молодіжні збори "КримSOS" і навіть хоче викладати там англійську:

- Маємо ідею викладати дітям на волонтерських засадах, наразі шукаємо приміщення.

Окрім волонтерської роботи, Аділе намагається якомога більше розвиватися, за цей час вона розпочала не лише індивідуальні заняття, а й підготовку учнів через скайп:

- Мені вдалося відшукати учнів англійської та російської з Австралії та Іспанії, зараз ще домовляюсь з учнями української з Штатів. Також хочу вивчити ще декілька мов і подорожувати.

У рідний Крим поки що повертатися не планує, хоча дуже сумує за "своїми місцями", а найбільше за батьками та бабусею, з якою хоч скапом може поговорити кримськотатарською:

- От згадався мені сімейний віршик із дитинства, якого мене навчили кримськотатарською. Віршик про маленьку дівчинку, яка хизується, що все робить сама, і раптом вона поранила собі пальчик і каже: а це теж я зробила сама (сміється).