Такі (не)стереотипні японці

Країна, яка чимось нагадує утопію, - нереально красива з огидним зворотом
12 серпня 201510:33

Свого часу я летіла в Токіо із 20-ма кілограмами особистих речей і вдвічі більшою валізою стереотипів про Японію, зібраних із почутого від знайомих та прочитаного в путівниках.

"Японці дуже розумні, працелюбні і схиблені на високих технологіях", "японська культура – дуже філософська і самобутня", "Японія – надзвичайно безпечна країна" - це узагальнені глобальні уявлення.

"У країні необов’язково їсти паличками - у будь-якому закладі тобі можуть подати виделку", "японці ходять вулицями лише в діловому, строгих кольорів, одязі", "вони настільки розумні, що, звісно, усі вільно розмовляють англійською, і мовних проблем у жодному разі виникнути не може" - це лише деякі з дрібних.

Наступного ж дня перебування спростовано стереотип про палички. У недорогій забігайлівці на моє прохання дати виделку до рису з м’ясом мені її не дали. Натомість, трохи покопирсавшись, радісно принесли велику дерев’яну супну ложку, більше схожу на черпак.

 

Із перших днів, і часто потім, я чула від іноземців, які прожили тут тривалий час, яким тут усе остогидло, але які, менше з тим, із певних причин залишалися, купу протилежних, але не менш стереотипних думок: "японці - дурні", "вони занапастили власну культуру", "усе, чим вони пишаються, - крадене".

Через кілька місяців після приїзду в Токіо мені до рук потрапила книга американця Алекса Керра "Собаки і демони. Розповіді з темної сторони Японії" (Alex Kerr “Dogs and Demons. Tales from the dark side of Japan”, Hill and Wang, 2001). У цій книзі автор методично і ґрунтовно на чотирьохсот сторінках критикує кожну з галузь японського життя, досліджуючи, що саме призвело до суспільної, економічної, культурної й інших криз у країні у другій половині 90-х.

Тривалий час у моїй голові була каша з усієї цієї інформації, думок інших людей і власних спостережень. Я не могла визначитися із сприйняттям країни, у якій жила. Почуття до неї коливалися від захопленої любові до гидливої ненависті. Згодом це вилилося в низку висновків, суб’єктивних, звісно, але таких, що мають право на життя.

Освіта без зайвих знань

Вдумливі японці годинами вчаться бути членами власного суспільства. Тоді як ми намагаємося протягом життя накопичити щонайбільше різноманітних знань (на цьому, власне, і побудована наша шкільна освіта), а будь-які суспільні правила чи обов’язки сприймаємо як щось другорядне, те, що засвоїться "само собою", для японців значно важливішими, ніж хімія і фізика, є знання правил дорожнього руху і поведінки в транспорті, виховання в собі поваги до викладача і старшого наставника.

 

Ми з японцями мислимо різними категоріями в означенні самого поняття "розум". Для нас воно передбачає якнайширший світогляд, якнайбільшу кількість знань і здатність до аналізу. Для них – зосередженість на певній справі чи ідеї (одній чи кількох нечисленних), що часто відкидає наявність "зайвих" знань. Як із Шерлоком Холмсом, який намагався швидше забути про те, що планети обертаються навколо Сонця.

Що ж до знань географії та уявлень про Україну зокрема, найпоширеніші фрази, які я чула у відповідь на те, що я з України - "А Україна – це де?", "а Східна Європа – це де?", "Це поряд із Росією", "це частина Росії", "Чорнобиль", "Шевченко". Найоригінальнішими реакціями були - "Це в Латинській Америці, поряд із Парагваєм", "А! У вас же там цибулини!" (йшлося не про рослини, як виявилося, а про форми куполів церков).

Іноземні мови, і серед них така важлива для світу англійська, даються японцям важко. Тому дуже розраховувати на те, що вас там усюди обслуговуватимуть зрозумілою вам (чи бодай якою-небудь) англійською, не варто.

Працелюбність і якість роботи

А що ж із розхваленою працелюбністю японців? Робота в них дійсно завжди перша серед життєвих пріоритетів, їй приділяють найбільше часу. Абсолютно нормальними є перепрацювання до пізнього вечора та примусові посиденьки з колегами. Проте я б посперечалася з приводу щирої відданості праці у всіх і кожного. Такі люди, безперечно, є, але для більшості подібне ставлення до роботи зумовлене міцно прищепленим почуттям обов’язку, страхом бути зганьбленим і так виділитися у своєму оточенні.

 

 

Зазвичай дисципліна в японських компаніях є дуже суворою, тому, відповідно, сумлінним є її дотримуватися. А от там, де дисципліна менш жорстка... У моєму університеті (який мав надто лояльну систему іспитів і перездач) я часто спостерігала студентів, які масово спали на парах, ніяк не бентежачи своїм виглядом викладачів. Так само безтурботно вони могли засинати і на екзаменах, якщо розуміли, що однаково нічого не знають. Такий-от дзен-буддизм у чистому вигляді.

Що ж до розхваленої якості японських товарів та послуг, то вона теж аж ніяк не абсолютна, як іноді її намагаються продемонструвати медіа. "Магічних" властивостей японських побутових хімічних засобів, порівняно з аналогічними засобами інших країн, я не помічала. Окрім того, я і мої знайомі часто зіштовхувались із недостатньо якісним, наприклад, медичним обслуговуванням, зокрема діагностуванням.

Безпека

Чи безпечно в цій країні? Так. У сенсі того, що можна займати столик у кафе, кладучи на нього гаманець, і не боятися за забуті деінде речі, бо якщо їх хтось і візьме, то, ймовірно, щоб побігти за тобою вулицею і віддати їх. Безпечно ходити нічним містом, бо навіть у районах, де розташована велика кількість нічних закладів, де багато п’яних та емігрантів, можна не переживати за своє здоров’я і цілісність речей, завдяки всюдисущому оку поліції.

 

 

Але безпечно тут почуваєшся не завжди. Адже ніколи не знаєш, коли непримітному зовні чоловіку спаде на думку вдень посеред величезного ринку електроніки дістати ніж і почати штрикати ним людей (випадок, що стався під час мого перебування в країні) або коли група "інтелігентних дослідників" спокійно і технічно розпилить зарин у метро (трагедія 1995-го).

Ця країна чимось нагадує утопію, яку зображують у фільмах фентезі.

Тут настільки бездоганно спокійно, що ви й самі не можете створити бодай найменшого шуму, не привернувши зайвий раз уваги поліції. Щоб тутешні собаки не гавкали, їм підрізають голосові зв’язки.

Ціною спокою і видимості врівноваженості тут є втрата самоідентифікації. Неможливість виразити індивідуальність вилазить в аж надто велику концентрацію збочень, психічних розладів, самогубств.

Одяг

Намагання виділитися в суспільстві, у якому не надто можна виділятися, не завжди є таким критичним чи трагічним, як описано вгорі. Іноді воно буває й доволі комічним.

Вбрання японської молоді – це окрема й цікава субкультура. В одному із центральних мікрорайонів столиці - Хараджюку - та й в багатьох інших місцях Токіо дуже часто можна зустріти неймовірно вдягнених хлопців та дівчат. “Лоліта” - запозичена в Набокова назва стилю “лялечок”, які можуть бути “милими” (в білому чи рожевому) або “готичними” (в чорному). “Ґанґуро” (від яп. чорне обличчя) — стиль, на який надихнула японців Джанет Джексон, передбачає надзвичайно засмаглу шкіру, висвітлене волосся і яскраво-чорний макіяж очей. Представники “Cosplay” перевдягаються в різноманітних манґа- та мультиплікаційних персонажів, назва “gender switch” говорить сама за себе.

 

Навіть у менш показовому, повсякденному вбранні японці бувають дуже різними, дивними, абсолютно, на європейський погляд, без смаку і недоречними, але в цьому незмінно прекрасними.

Що ж до згаданих напочатку сірих та чорних костюмів - “діловий стиль” у Японії передбачає лише сірий або чорний костюми, жодних компромісів. Якщо ж діловий стиль для певної нагоди не є обов'язковим, японці, відповідно, не відчувають жодних обмежень.

Крадене чи запозичене?

З усіх численних страв, які японці можуть вам запропонувати як власні, питомо японськими є, мабуть, лише суші та сашімі — решту запозичили, хоча й дуже давно, з Китаю чи Кореї. Китайська писемність та безліч культурних здобутків, релігія з Давньої Індії, американізований спосіб життя. Чи залишилося у японців щось своє? Безперечно, так. Та манера, у якій вони все це переймають, змінюють, зменшують або гіпертрофують, асимілюють і поєднують, є незбагненною й унікальною. Синтез усього запозиченого і створив сучасну країну з усією її чарівністю і дивакуватістю.

"Традиції, звісно, можуть брати участь у створенні, але вони самі собою вже перестали бути творчими" - казав із цього приводу всесвітньо відомий японський архітектор Кендзо Танґе. Саме він був серед тих, хто формував вигляд сучасної Японії, і водночас став одним із світових адептів стилю "хай-тек". Танґе – автор штаб-квартири Fuji TV, будинку, який іноді називають "дитячим конструктором" через його надмірну "функціональність", на противагу "образності і поетичності", які були притаманні митцю в його попередніх роботах. Мабуть, "хай-тек", як жоден інший стиль, так добре прижився у Японії через свою чудову відповідність місцевій ментальності – маніакальному прагненню до зручності, прагматизму і глобалізації, навіть коли це виходить за межі логіки.

Певно, щоб не перетворюватися на "суспільство роботів", якими їх часто намагаються зобразити, японцям варто дотримуватись іншого принципу того ж Кендзо Танґе – у будь-якій роботі передусім "апелювати до людського серця".

 
Розділи :

КОМЕНТАРІ

17.11.2018, 06:45
Додати

ГОЛОВНА ШПАЛЬТА

    • 19 лютого 2019

    Потерпілі у справах Майдану продовжують з’являтись. Щодо розстрілів винесено 66 підозр, - ГПУ

    Всього у справі більше тисячі епізодів, включаючи побиття активістів, журналістів та вбивства

     
    • 18 лютого 2019

    Активісти прийшли під стіни МВС із акцією "Бандера, вставай"

    У Києві біля приміщення Міністерства внутрішніх справ представники кількох організацій провели акцію "Бандера, вставай"

     
    • 18 лютого 2019

    У справі щодо відсторонення Уляни Супрун визначили нового суддю

    Новим суддею у цій справі за автоматичним перерозподілом стала суддя Тетяна Скочо

     
    • 13 лютого 2019

    Прокурор, який помер в статусі підозрюваного у справах Майдану, був у день смерті в суді

     
Система Orphus