Сергій Стуканов – донеччанин, який виріс у Луганську. Навчався на історичному факультеті в Донецьку. Після закінчення вишу залишився викладати в місті і створив з однодумцями молодіжну організацію "Поштовх". Мріяв культурно розвинути Донбас. Свідомо перейшов у розмові на українську мову.
Після початку окупації Донецька спершу переїхав у Київ, а потім у Львів, де знову знайшов роботу викладачем історії.
Минуле. Поштовх для Донбасу
- У 2006 році, якраз через два роки після Помаранчевої революції, я відчував сильну спрагу на засоби вираження українськості. Тоді ще не було соцмереж і поширеного доступу до інтернету. Окрім мене, це відчували й інші молоді люди. Тому того ж року ми створили МГО "Поштовх", щоб розвивати українську культуру, традиції, відроджувати українську свідомість у Донецьку. Нашим лідером був Юрко Матущак (рік тому він пішов добровольцем на фронт і загинув під Іловайськом…), - згадує Сергій.
Активісти проводити літературні вечори в центрі Донецька, перформанси та читали поезію. На одному з таких заходів до організаторів підійшли двоє хлопців. Вони не були у списку учасників, але попросили почитати свої вірші. Так "Поштовх" відкрив неординарного поета Сашка Демченка. В їхній тусовці був і популярний зараз письменник Олексій Чупа:
- Ми відчували, що вивчили історію і розуміємо її по-своєму, минуле і сьогодення оцінюємо по-іншому, бо прагнемо іншого майбутнього. Нас не було багато, але доєднувалось усе більше і більше людей. Я переконаний, що років 15 не вистачило, щоб Донецьк став іншим і міг би завадити російському вторгненню. Думаю, тому Росія і квапилась, бо бачила це. Останні два роки в Донецьку я почувався вільніше, говорив винятково українською.
Якщо раніше Сергій спілкувався то українською, то російською, залежно від мови співрозмовника, то згодом вирішив: із новими знайомими говоритиме лише українською. За декілька років майже все оточення хлопця стало україномовним. Однак без проблем у "Поштовху" все ж не обходилось. Якось активісти організували концерт у центрі міста 14 жовтня. Туди прийшли молодики, які намагалися зірвати захід. Такі випадки за три роки діяльності організації були непоодинокі. Уже в 2009-му в них почалися серйозні проблеми:
 |
- Наша організація базувалась при ДонНУ і була одним з ініціаторів надання вишу імені Василя Стуса. А керівництво закладу влаштувало нам тоді (кінець 2008-го - початок 2009 року) через це шалену істерію, активістів допитувало СБУ, погрожували виключенням. Після того "Поштовх" став фактично нон ґрата в ДонНУ, студенти боялися брати участь у роботі організації, й "Поштовх" поволі припинив діяльність.
Однак згодом, у 2010 році, в Донецьку з’явилась "Ізоляція" - творчий центр на території ізоляторного заводу. Здебільшого там проводили час митці, поети та інтелектуали. Полюбляв туди заходити й Сергій:
- Навіть наприкінці квітня минулого року, коли вже була захоплена ОДА, в "Ізоляції" відбувся перший український літературний фестиваль, планували, що він стане регулярним. Приїжджали Юрій Винничук, Сергій Жадан, Мустафа Найєм…
Активістом Євромайдану Сергій не був, однак Новий рік зустрів саме на майдані в столиці. Керівництво МАУПу, де викладав хлопець, зайняло нейтральну позицію. Директор вишу щотижня зустрічався зі студентами, застерігав їх від поїздок як на Майдан, так і на Антимайдан. Розказував, що там небезпечно, бо були вже перші смерті. А політично утримував рівновагу. Хоча Сергієві як куратору групи порадив провести зі студентами виховне заняття. Він і провів – з промайданівської позиції: пояснював, за що Євромайдан стоїть, і яка мета протестувальників:
- Студенти з розумінням ставилися до моєї позиції. Але все змінилося навесні, коли стало зрозуміло, що все йде в серйозні тартарари, і не відомо, яка влада буде завтра. Тоді директор фактично заборонив "світити" інститут будь-де. Була навіть така ситуація, коли я давав коментар одному з телеканалів: між парами запросив журналістів на подвір’я навчального закладу, але потім керівництво дуже просило нашу розмову в ефір не пускати, щоб не було видно стін вишу. Я пішов назустріч, щоб не створювати проблеми.
 |
Тоді в Донецьку ставало все небезпечніше. Містом їздили чеченці з автоматами:
- Почали завозити не місцевих, особливо це дратувало в квітні-травні. Вантажівки з відкритим верхом, в них - кілька десятків чеченців з автоматами їздять по місту. Якось іду центром Донецька вночі, стоїть жебракуватого вигляду чоловік і просить гроші. Кажу: "Навіщо тобі?", а він: "Купити квиток до Ростова. Бо мене привезли, обіцяли заплатити, а не виплатили гроші".
На думку Сергія, саме тодішнє керівництво Донецька допустило створення "ДНР". І якби не Росія, то в Донецьку ніколи не трапилося би того, що трапилось:
- З кінця лютого по Луганську бігали кілька десятків людей із битами, по Донецьку тоді ходили. Навіть якщо припустити, що вони самі захопили б СБУ і відібрали в них зброю, це було б локальне протистояння, яке можна подолати на рівні антитерористичної операції. В них не було би танків і важкої зброї.
Сергій каже, що вже після подій із Кримом проукраїнські активісти в Донецьку боялися, що те саме станеться з їхнім містом. Тоді він і вирішив: якщо в місто прийдуть російські війська, він залишить Донецьк.
Сьогодні. Переселенці з собакою
Так і сталося. Хлопець дочекався закінчення навчального року і 3 липня вирушив разом із коханою дівчиною до Києва:
- Я виїжджав з одним неповним рюкзаком. Чомусь була віра в те, що АТО може завершитися звільненням. Адже тоді вже були визволені Слов’янськ, Маріуполь. Ми дуже поспішали, бо Порошенко оголосив перемир’я на три тижні, після якого мала початись активна фаза АТО. Тому боялися, що можуть бути закриті або підірвані залізничні шляхи. Було важко купити квитки, але сіли на потяг без проблем.
Спершу пара жила півтора місяця в столиці на власні заощадження, потім зрозуміла, що повертатися нікуди. Почали шукати роботу паралельно в Києві та Львові. Першими відгукнулися львів’яни – Сергія запросили викладати в університеті. Однак і тут було не все так гладко: квартири в місті не знайшли. Коли орендатори дізнавалися, що пара зі сходу, та ще й з собакою, обіцяли перетелефонувати, але так і не виходили на зв'язок. Тож довелося винаймати житло в селі Миклашів за Львовом.
 |
- Спочатку я знайшов роботу викладача в одному львівському університеті, але він мені не підійшов ані фінансово, ні з погляду перспективи. Потім знайшов МАУП, паралельно продовжив займатися журналістикою. Донбас залишається однією з головних тем, якою я займаюсь. Адже окупована територія не може говорити від себе. От нещодавно в Маріуполі святкували річницю звільнення. І виявилося, що там багато проукраїнських людей. Якщо відкинути окупацію, то і в самому Донецьку знайдеться багато таких. Ми ж не заперечуємо, що Слов'янськ – це українське місто? - сміється Сергій.
Хлопець просить не відкидати ідею реінтеграції Донбасу, коли звідти піде Росія:
- Тут, у Львові, Росія керувала близько 50 років. І Радянський Союз був не менш потужним, аніж Росія. Звісно, довелось одному-двом поколінням пережити окупацію. Але будь-яка імперія з часом іде. Питання – коли. Якщо це трапиться, я приїжджатиму туди, але не впевнений, що жити.
У пошуках себе
Історик вважає, що після звільнення окупованих територій на Донбасі буде, з одного боку, українське піднесення, як зараз у Слов’янську, а з іншого – залишиться неприємний "душок".
Тому, коли Донбас знову стане українським, він мріє культурно інтегрувати регіон, робити щось на кшталт "Останньої барикади", яка нині привозить туди поетів. Однак своє місце і місто Сергій усе ще шукає:
- Я відчуваю себе переселенцем. Це важлива частина моєї ідентичності, яка не дозволяє мені забувати, звідки я.
Ірина Андрейців, Христина Головко
Читайте також інші матеріали серії "Успішні переселенці":
IT-бизнесмены, переехавшие поближе к Европе
Ученый из Луганска волонтёрит для армии во Львове
