Як дати всім дітям повноцінну освіту

Щоб подолати спротив старої системи, потрібно всім об’єднати свої зусилля
12 червня 201509:19

Модне слово "інклюзія" українці почули під час підписання Угоди про асоціацію з ЄС. Тоді під вимогою про інклюзивність конституційної реформи мали на увазі здатність політичної системи максимально враховувати інтереси всіх членів суспільства для запобігання деструктивним конфліктам.

Але зараз мова не про політику, а про соціалізацію найбільш незахищеної верстви населення - неповносправних громадян. У цьому контексті поняття інклюзія (від слова inclusion - включення) передбачає збільшення ступеня участі всіх громадян у соціумі, у першу чергу тих, хто має обмежені фізичні або інші можливості. Процес передбачає розробку та застосування конкретних рішень, які можуть дозволити кожній людині рівноправно брати участь у будь-якій суспільній діяльності.

Інклюзія кардинально відрізняється від інших систем соціальної адаптації неповносправних - інтеграції та сегрегації.

Сегрегація - примусове відокремлення однієї з груп населення.

Інтеграція - процес установлення оптимальних зв’язків між відносно самостійними, не пов’язаними між собою соціальними об’єктами (штучний процес, в якому людина з особливими потребами пристосовується до життя так, як може).

Інклюзія ж - це коли для такої людини в суспільстві створено умови, в яких вона почувається комфортно і має можливість реалізуватись як особистість.

Для чого вона потрібна?

В Україні інклюзія почала запроваджуватись насамперед у сфері освіти. Процес стартував у перші роки незалежності країни. У спадок від СРСР ми отримали розгалужену систему інтернатних закладів, в яких були заховані подалі від людських очей діти та дорослі з інвалідністю. Усе це було заради того, щоб не псувати картину благополуччя, якою хизувалася радянська система, особливо в освіті.  

Уже тоді в Україні зароджувався громадський рух: батьки, діти яких мали ті чи інші вади, почали ставити перед державою питання про право дітей на освіту та соціальний захист. І хоча в Конституції ці права були прописані, насправді ніхто не розумів, як їх реалізувати, адже суспільство було зовсім неготове до рівного сприйняття людей з інвалідністю щодо інших, "нормальних". Заважали і сформовані роками моделі, страхи та стереотипи.

Зазвичай батьки здорових дітей не замислюються над тим, яких труднощів зазнають родини, що виховують дитину з інвалідністю, влаштовуючи її до школи. В країні є кілька видів освіти: середня та спеціальна. І якщо із загальною середньою шкільною освітою усе більш-менш зрозуміло - є приватні школи, державні, гімназії, ліцеї, то зі спеціальною набагато складніше.

Візьмімо для прикладу столицю. У Києві діє мережа із 22 спецшкіл-інтернатів. Є заклади для слабочуючих, нечуючих, слабозорих, незрячих, з мовленнєвими порушеннями та порушеннями розвитку, спецшколи для дітей, які мають сколіоз, загальноосвітні інтернати. Приймають у ці заклади дітей не за територіальним принципом, а залежно від нозологій і за скеруванням психолого-медико-педагогічної консультації, яка оцінить можливості дитини та рекомендує їй навчальний заклад.

Що тут поганого?

По-перше, система спецінтернатів поступово призводить до деградації суспільства, у першу чергу дітей, які навчаються відокремлено, об’єднані однаковим фізичним недугом. У соціології такі групи називають маргінальними, в народі їх теж відокремлюють у групу "глухі, сліпі, розумово відсталі". Закладаючи в долю цих дітей певний сценарій, прийнято говорити не про особистість, а про фізично неспроможну людину.

По-друге, навчання у спецшколі унеможливлює проживання дитини в сім’ї, бо розташована вона, як правило, далеко від дому - в іншому місті чи селі. Щоб жити більш-менш повноцінним соціальним життям, батькам заробляти кошти, а дітям вчитися та бути доглянутими - доводиться їх віддавати в інтернат. А доля інтернатних дітей не шкодує.

По-третє, перспектива в тих, хто закінчив школи-інтернати, теж доволі сумнівна. Соціальне сирітство, як штамп, переслідує їх упродовж усього життя.  За сумною статистикою, лише 10% випускників інтернатів можуть соціалізуватися та адаптуватися до самостійного життя. Близько 40% схильні до правопорушень, вживають алкоголь, 40% дівчаток стають повіями і т.д. Тобто політика ущербного ставлення до таких дітей породжує додаткову соціальну загрозу для всього суспільства.

Міжнародні організації, які відстоюють права дітей і вразливих категорій населення, давно радять Україні перейти до інклюзивної моделі навчання, що передбачає включення дітей у загальноосвітні школи незалежно від захворювання, яке поставило дитину в статус інваліда.  

Та в Україні про це "думають" понад 20 років, практичне впровадження інклюзії зависло в повітрі. За цей час було реалізовано безліч проектів, спрямованих на впровадження інклюзії. Шалені гроші на проекти витратили такі серйозні міжнародні організації, як ПРООН, ВООЗ, ЮНІСЕФ, USAID.

Найуспішнішою та наймасштабнішою навчальною програмою став спільний канадсько-український проект "Інклюзивна освіта для дітей з особливими потребами в Україні" за участі Канадського центру вивчення питань інвалідності, Університету ім. Грента Мак Юена (Канада), ВФ "Крок за кроком",  Національної Асамблеї інвалідів України, Інституту спеціальної педагогіки, Відкритого міжнародного університету розвитку людини "Україна". Пілотний проект, що почав свою роботу в 2008 році у двох регіонах - Львівській області та АР Крим, мав справді великий успіх.

Після цього можна було б сподіватися, що інклюзія в Україні має запрацювати, але офіційна українська середня освіта досі стоїть на роздоріжжі. Зокрема, Академія педагогічних наук України та Інститут спеціальної педагогіки так і не визначилися щодо того, якою ж бути освіті в Україні: інклюзивною чи спеціальною?  

Про це свідчить, зокрема, нова редакція Закону "Про освіту", обговорення якої триває в Міністерстві освіти та науки. У документі знову не визначено пріоритети щодо інклюзії, а спеціальні школи, як і раніше, відокремлені як один з основних варіантів навчання. Це означає, що освіта знову завернула на проторену радянською системою стежку та відмовляється брати на себе відповідальність за розвиток і життя дітей з особливими потребами.

Давайте подивимось, як ця проблема вирішується в сусідів-білорусів, які отримали незалежність разом із нами і тоді ж почали впроваджувати інклюзивну освіту. Сьогодні в країні проведено облік усіх, хто є учасником освітнього процесу, незалежно від того, є інвалідність у дитини чи ні. Якщо в неї є спеціальні освітні потреби, вона йде в найближчу школу і їй пропонують два варіанти - навчатись у звичайному чи спеціальному класі. Білоруси не маскують цей процес під інклюзію і визнають, що це проміжний етап. У майбутньому планують переходити до інклюзії, поступово пристосовуючи навчальне середовище до універсальної моделі - для всіх дітей.

З іншого боку, якщо дитина має комплексні порушення і вимагає спеціальних умов перебування та догляду, для таких створено Центри корекційно-розвиваючого навчання та реабілітації. Такі установи організовані для денного перебування дітей та обов’язкового навчання із застосуванням різних методик, що допомагають бути максимально самостійними. У підсумку, оскільки ці діти забезпечені освітніми послугами, в останні роки в Білорусі самі собою поступово зникають інтернати.

Що нашій країні заважає по-людськи ставитися до дітей з особливими потребами? Адже навіть недосконалі закони дозволяють планово та поступово рухатись у напрямку інклюзії.

Великим бар’єром для впровадження інклюзії є сама українська школа. У тому вигляді, як вона зараз працює, школа категорично не сприймає впровадження інклюзії. Армія вчителів налаштована проти такого нововведення, саботує впровадження проекту, закидаючи як аргумент "нам ще тільки інклюзії тут бракувало!". Звичайно, є кращі приклади шкіл, які роблять перші кроки до інклюзивної освіти всупереч усім обставинам, але переважна більшість шкіл досі живе радянськими стереотипами.

Щоб більше було зрозуміло абсурдність того, як система реагує на інклюзію, наведемо життєвий приклад. У звичайний клас молодшої школи прийшла навчатися дівчинка, яка має проблеми зі слухом. Та замість того, щоб порадитися з фахівцями та допомогти дитині адаптуватися до навчання, учителька попросила всіх дітей кричати, щоб ця нечуюча дівчинка почувалася комфортно. Після такого дня усі діти повернулися додому перевтомлені, в усіх боліла голова. А батьки написали колективне звернення, щоб дівчинку з проблемами слуху перевели у школу-інтернат.

Насправді ж треба було надати дівчинці асистента-сурдопедагога, який би допоміг дитині освоювати навчання та мати можливість бути серед звичайних дітей. Діти поступово теж навчилися би жестовій мові. В українських реаліях неповносправна дитина опиняється за бортом, єдина альтернатива інтернату - індивідуальне або надомне навчання, яке також не дозволяє адаптуватися до життя.       

Освіта без бар’єрів

Щоб подолати спротив старої системи, потрібно всім об’єднати свої зусилля. Впровадження інклюзії передбачає чіткі кроки.

По-перше, провести просвітницьку кампанію серед учителів, учнів, батьків і суспільства, щоб допомогти перебороти стереотипи минулого.

По-друге, треба сформувати єдине бачення освіти в Україні як інклюзивної. Це має бути відображено в новому законі "Про освіту", який має стати повністю безбар’єрним.

По-третє, планувати освітній процес, зважаючи винятково на потреби учнів, а не на нозологію. У цьому може допомогти новий формат роботи медико-психо-педагогічної комісії, яка має визначити, який тип допомоги потрібен учневі.

По-четверте, створити в школах спеціальні класи, які стануть проміжним етапом для впровадження інклюзії та навчальні центри денного перебування для дітей із тяжкими порушеннями розвитку, які наближені до місця проживання дитини. І не шкодувати гроші на транспортування цих дітей до закладу.

По-п’яте, провести інвентаризацію всіх існуючих науково-дослідних інститутів академії педагогічних наук, зменшити їх кількість та дати право формувати освітні програми ВНЗ, які після цього будуть розуміти, які нові освітні професії необхідні в інклюзивних школах. Запровадити професію асистента учня та розробити нові стандарти її застосування в школах.

У процесі впровадження інклюзії важливо знати, що можуть з’являтися нові питання, труднощі, але не варто їх боятися, бо якщо є питання, то тоді на них шукають відповіді. Слід використовувати потужний досвід громадських та інших об’єднань, які досягли хороших результатів у цьому процесі, співпрацювати з ними.

Після запровадження цих кроків інклюзія стане тією платформою, яка допоможе поступово переорієнтувати навчальний процес на доступний для кожного. Тоді в українських школах народиться середовище, в якому не буде ні фізичних, ані психологічних бар’єрів, кожна людина зможе реалізувати себе  відповідно до своїх можливостей.

Виграє від цього і суспільство загалом. Коли всі діти ростуть разом, вчаться і почуваються рівними, коли сильніші допомагають слабшим, усе суспільство стає здоровішим і людянішим.

Розділи :

КОМЕНТАРІ

13.11.2018, 15:26
Додати

ГОЛОВНА ШПАЛЬТА

    • 22 лютого 2019

    Суд продовжив строк розслідування щодо вбивства Катерини Гандзюк до 3 липня

    Серед підозрюваних у цій справі голова Херсонської облради Владислав Мангер

     
    • 22 лютого 2019

    Суддя, підозрюваний у хабарництві, повернувся до роботи і отримав з бюджету 160 тис грн

     
    • 21 лютого 2019

    Палії проти активістів: як залякують захисників зелених зон

     
    • 21 лютого 2019

    Поліцейському, підозрюваному у побитті активіста, не змогли оскаржити запобіжний захід

    Працівника поліції підозрюють у побитті активістів під час затримання

     
Система Orphus