Культура війни

Зі всім, що твориться сьогодні, творилося вчора й буде завтра, доведеться навчитися залишатися людиною
12 лютого 201510:00

- Подойдите к зеркалу - посмотрите: что с нами сделалось. Мир держится практически ни на чем, - писав Сергій Соколов.

Рік тому ми творили "красиву революцію". Ми відстоювали свої права на Майдані, вірили в романтику протесту й натхненно співали "Україну" в обличчя скаженого "Беркута".

Потім злякані й невиспані вперше усвідомлювали цинічність влади й ціну свободи, театральність політики, легкість, з якою убивають. Нас жахали звістки про снайперів. Вони величезними кулями прострілювали майже іграшкові щити протестувальників, і ми плакали, бо тіла в кольорових покривалах іграшковими не були.

Тоді ми відчайдушно говорили, що буде війна, але це ще були слова.

Сьогодні романтичний порив вичерпав себе, віра у всесилля добра, присипана купою попелу, вмостилася на самому дні душі, загартованої й прагматичної. Сьогодні триває війна.

Для великої частини України вона ще не перетворилася на будні. Тут ще не доводилося прокидатися від "Градів", ховатися у бомбосховищах, переступати через мертвих. Тут ходять на пиво по п’ятницях, до церкви - по неділях.

Майже мирна Україна стала трохи чужою солдатам, які виконують свій обов’язок на передовій, але приваблює тих, кому вдається ховати свою маленьку реальність під старенькою ковдрою якнайдалі від страшних змін.

Країна знову розділена. Одна частина звинувачує іншу в початку війни, інша - зневажає у відповідь: ти не знаєш, як пахне поле бою.

Але всіх об’єднує страх.

Всюди бояться за друзів: "Вони на Донбасі".

Бояться бандитів: "Їх стільки приїхало".

Бояться повістки: "Я не готовий помирати".

Бояться, що їх звинуватять у байдужості.

Ще всіх нас об’єднує сміх.

Усі ми навчилися жартувати на теми, про які рік тому навіть язик не повертався говорити. На кшталт "учора Путін звільнив Маріуполь від 27 громадян" чи "загинули не всі жителі міста, причин для глибокого занепокоєння немає".

По обидва боки Дніпра вже вміють посміхатися, коли піднімають келих за страшну смерть ворога в день народження друга, коли згадують про неї в есемесках, вітаючи з Новим роком.

Смерть перестала зворушувати. Минулого року обличчя Сергія Нігояна бачили всі, сюжети про хлопця заставляли плакати кожного, хто не втратив людяності. Облич сьогоднішніх солдатів практично не знають.

- Скільки? Загинуло десять.

Соціальний стрес. Він знижує здатність співпереживати. Не хвилює біль сусіда, якщо сам у складній ситуації. Причини - біологічні, виділяється забагато кортизолу, запевняють науковці. І ми зі спокійною душею стаємо черствими, наголошуючи, що в стресовій ситуації живемо дуже довго.

Живемо, коли все нагадує про сенс помирати й убивати. Коли військовий сектор – пріоритет в усіх сферах: у світогляді, економіці, освіті. (У нас викликає повагу рішення Порошенка відновити в школах початкову військову підготовку, проте якось повз вуха проходить повідомлення, що філософія й історія України – більше не будуть обов’язковими до вивчення.)

Усвідомлення того, що війна руйнує не лише населені пункти й блокпости, а й те, ким ми були без неї, приходить не відразу. Тільки з часом помічаєш, що війна принесла свою культуру, яка повільно перетворює толерантних й чуттєвих українців на солдатів і добровольців.

Така культура створює ідею. Надає їй сенсу. Перетворити на короткі гасла ("свобода", "незалежність", "правда"), які лунають перед черговим залпом чи автомата, чи інформаційної зброї.

Лаконічна культура війни ділить світ на "друзів" і "ворогів", заставляє жити вірою, що мужність існує тільки на фронті. Це культура невисловленого: про головне пропаганда промовчить. Звичайно, через інтернет її буде організувати складніше, та більшість громадян України віддають перевагу телебаченню й радіо.

На сумніви й інші реальності не потрібно витрачати часу. Це буде потім. А зараз у нашій свідомості має панувати світ контрастів, де на зміну темній ночі приходить білий день, де романтичний герой перемагає брутального лиходія. (Рік тому вони не були ні героями, ні лиходіями. Ну, принаймні, більшість із них. Жили зовсім негероїчним життям, раділи маленьким подвигам. Цікаво, чи зараз навіть найбільші звитяги приносять їм хоч якусь радість...)

Культура війни - неінтелектуальна. Немає часу на вчені диспути, де лунатиме філософська критика влади (щось на зразок "за великою ідеєю ховається примітивна матеріальна корисність"), коли йде запеклий бій. Немає часу більше бути інтелектуалом.

Але ми приймаємо цю культуру, бо занадто багато поставили на кін, бо стільки людей загинуло, бо так треба.

"Це - розплата за подаровану незалежність", "така ціна байдужості й корупції", "стільки коштує Україна твоєї мрії".

У своєму "переродженні" ми більше обурюємося геополітикою, ніж буднями, більше гніваємося, ніж сумуємо, не забиваємо голову засобами, думаючи про мету.

А яке життя буде по її досягненню?

Мусить бути краще. Тільки зі всім, що твориться сьогодні, творилося вчора й буде завтра, доведеться навчитися залишатися людиною.

З екранів кажуть, що це майже кінець. Кажуть, що це тільки початок. Та, зрештою, чого тільки не кажуть. Втомлений. Мимоволі згадуєш слова Станіслава Єжи Лєца:

"Кінець завжди щасливий, тільки не всі до нього доживають" (посміхаєшся).

Розділи :

КОМЕНТАРІ

15.11.2018, 14:36
Додати

ГОЛОВНА ШПАЛЬТА

    • 26 червня 2019

    Суд відпустив під домашній арешт двох обвинувачених у вбивстві журналіста Сергієнка

    Запобіжний захід на домашній арешт з носінням електронного засобу контролю змінили Віктору Горбенку та Роману Недибалюку

     
    • 26 червня 2019

    Захисник Труханова у суді цитував одеських депутатів, яких "ніхто не вводив в оману"

    Дехто з депутатів навіть вважав вигідною завищену ціну за нежитлове приміщення

     
    • 26 червня 2019

    Огляд рішень уряду: ембарго російського автопрому, держзамовлення у ВНЗ, губернатори

    А ще - тарифи на тепло і пенсії

     
    • 25 червня 2019

    ЦВК завершила реєстрацію кандидатів у народні депутати

    Всього зареєстровано близько 3 тисяч кандидатів по одномандатних виборчих округах

     
Система Orphus