Цього року бабуся почала передавати консервацію нам значно раніше, ніж завжди. Ну, тобто як почала… вона не припиняла з зими, фактично.
Дуже люблю сільські консервовані продукти. Якось так сталося, що те, що консервує бабуся, воно трішки інше. Тут термін "смачне" не пасує. Овочі закатані у селі Малі Щербаки завжди, здається, несли мені тепло якесь, настрій прекрасний, енергетику.
Я не раз над цим думав. От дивишся на просту трилітрову банку консервованих зелених помідорів і особливо нічого не відчуваєш. Але якщо їх робила бабуся я це бачу, це саме собою відчувається.
Таку банку варто тільки відкрити - все стає по-іншому. Без перебільшень. Просто останнім часом ми розучилися радіти простим маленьким речам. Хоча б і таким, як консервовані бабусею помідори.
Завжди, коли ми приїжджаємо в село, бабуся питає чого передати ще.
- Помідори? Кабачки? Варення? Може, яблук заквашених чи компоту?
Якщо ж батько приїздить без мене (як буває частіше) то ці питання задаються телефоном.
Нещодавно мої стосунки з консервацією трішки змінилися. Її стало в моєму житті більше.
Війна на сході вже йшла. Про більшу частину моїх поїздок у батальйони бабуся навіть не знає. В селі почався сезон консервування. Самий ходовий товар з міста в цей час - закаточні кришки і невеликі банки. Закривати варення, джеми і повидло в трилітрові нерозумно. Прохання привезти свіжого хліба, оселедця і цукерок змінюється на прохання:
- А можна ще кришечок. Небагато. Пару десятків…
Одного разу дзвонить бабуся і не питає чого нам передати, а просто каже, що передала з батьком трішки того-цього. Небагато. Крапельку. І трішки консервації.
Через три години батько просить вийти до машини і допомогти йому занести в квартиру "трішки того-сього". Трішки консервації - це 16 баночок. Невеликих, по півтора літри. І починається квест по квартирі: ходиш і думаєш, куди ж розмістити ці 16 "ніштяків".
- Алло, бабуся? Все отримав. Дякуємо. На вечерю вже відкриємо зелені помідори. Бо ставити нікуди…
- Ага. Наступного разу більше передам, - каже бабуся, тим самим викликаючи посмішку.
Бабусин погріб треба бачити. Це феноменальна місце. І я впевнений, що воно феноменальне у всіх селах. В більшості хат. Бо це спасіння від голоду.
Про голод і те, як з ним боролися прабабуся і її мама, я знаю небагато. З бабусею ми на ці теми говоримо рідко. Але певні деталі я знаю.
Знаю, як представники совєтів лопатою порубали в сараї сховані кавуни і гарбузи.
Знаю, як конструювали подвійну стіну під грубою. Стін було дві. Проміжок між ними - кілька сантиметрів. В самому низу біля підлоги був маленький отвір, який закривали шматком ганчірки. В цей резервуар недоторканного запасу влазило небагато. Трішки більше мішка кукурудзи. Налузаної з качанів. Збереженої для каші. Не меленої…
Детальніше розпитати про той час у моїй родині я вже не можу. Немає у кого.
Після тих подій минуть роки. Небагато. Люди будуть налякані. В підвалі хати, де на той час жила рідня по батьковій лінії, з’являться великі бочки. В них "житимуть" квашені яблука.
Мине 80 років. Вони так само будуть в підвалі, але вже іншої хати. Вже не в дерев’яних бочках,а в трилітрових банках.
Не так давно я приїхав до бабусі. І вперше побачив, що в селі бояться. Бояться війни. Тому готують запаси.
І відбулося це ненавмисно. Це був сигнал із підсвідомості. Не було такого, щоб бабуся спеціально собі думала, що от йде війна, а тому консервації, про всяк випадок, треба зробити в три рази більше. Ні.
Пояснень я бачу два.
Перше - роботою дуже гарно заспокоювати собі нерви. Це прекрасно відволікає.
Друге - вилазять страхи. Підсвідомість не координує те, що роблять руки. Коли запас зелених помідорів став дуже великим, треба було щось робити.
- Багато цього року законсервували? - питаюся у бабусі. Розмова відбувається біля підвалу.
- Як завжди. Хіба може трішки більше. От нове варення. З кабачків. Та ше там якесь. Теж нове. Трішки більше. Не пам’ятаю скільки торік закривала, але цього шось вийшло 150 банок всього. А, ще потім привозили кришечки… не знаю, не рахувала. Все, як, завжди.
А я бачу, що все не як завжди, просто старі люди мають гарну звичку перестраховуватися. І це відбувається не сплановано, це інстинкти набуті роками.
Бабуся розпитує про війну. Каже, що не проти, якщо в Запоріжжі завалять Леніна, аби тільки людей заспокоїти…
- А сусіди? - питаю.
- Ну, як завжди. Правда, всі кажуть, що трішки більше. Не на багато. Хтось повидла більше зробив, хтось огірків.
Опитав сусідів. Виявляється, законсервували понад 300 банок. Ще одні - 250. І все це більше ніж минулого року.
Як вони знають про кількість "закатки"? Все записано. Біля підвалів (якщо вони в хаті чи сарайчику) є стіл. На ньому скатертинка, чи то плівка. Під нею часто є такий засалений листок. На ньому є звіт. А зараз ще простіше стало рахувати - по куплених блоках кришечок для консервації. Три пачки по 50 штук. Все як завжди. Хіба про якусь півсотню забули. Весна покаже.
Але факт є факт. Консервації в Малих Щербаках саме цього року стало більше. Значно. Хочеться вірити, що це не пов’язано з війною і страхом. З опасінням того, що доведеться ховатися і не буде чого їсти.
Мабуть, просто нове варення. Нові спеції до огірків. Новий сорт яблук вродив, то ж треба було накатати багато соку.
- Все, як завжди, - каже мені бабуся. - Хлопців там дуже жалко. Візьмеш їм помідорів?
