Воїн добра: пам'яті Віктора Гурняка

Спогади друзів про неймовірного хлопця, який у неділю загинув в АТО
22 жовтня 201414:15
  • 3
  • 1

Сьогодні у Львові поховали Віктора Гурняка – нашого друга, позаштатного фотографа і добровольця "Айдару".

19 жовтня він загинув у Луганській області, рятуючи поранених.

Намагатися щось написати про таку людину, як Вітя – невдячна справа. Як би ти не старався, все одно не зможеш підібрати правильні слова, бо всі чомусь здаються "порожніми", негідними його.

У ролі фотографа Вітя пройшов весь Майдан, "побувавши" в усіх найзапекліших боях. Але він легко міг відкласти свою камеру і допомогти тим, хто цього потребував – піднятися колегам, медикам, активістам…

У квітні Вітя їздив в окупований Крим, потім у зону АТО. Як волонтер займався забезпеченням "Айдару", а з літа офіційно пішов служити добровольцем у батальйон.

Віктор був членом Національної скаутської організації "Пласт". У нього залишилася маленька донечка і дружина.

INSIDER зібрав кілька розповідей друзів про неймовірного, прекрасного Гартіка. Так його називали близькі.

 

Олеся Єдинак

Ми познайомилися наприкінці 2007 року. Я приїхала вперше в Тернопіль на запрошення мого товариша відсвяткувати Новий рік із його побратимами та друзями в монастирі в Зарваниці. Ми заїхали по Віктора машиною. Я сиділа одна на задньому сидінні машини. Двері відкрилися і в салон залізла дошка для сноуборду, а за нею - Вітя. Ми зустрілися очима і привіталися. Дошка закривала його обличчя і я бачила тільки очі. Його теплі карі очі. Якщо буває кохання з першого погляду, то в нас була справжня тепла братерська дружба з першого погляду.

У той таки Новий Рік, коли ми познайомилися і який разом зустріли в Зарваниці, під час реколекцій Віктор питав священика, як діяти у ситуації, коли ворог прийшов у твій дім, адже є заповідь "не вбий". Священик сказав: "Не можна бути бездіяльним, треба захищатися". Мене тоді такі питання не хвилювали, не могла навіть подумати, що війна прийде в наш дім.

Вітя був віруючим по-справжньому, глибоко і без позірства. Він завжди йшов за покликом серця. Він любив людей, приймав усіх такими, як є. Для нього не було "простих" і "крутих", для нього всі були рівні.

Ввечері під час святкування того Нового року в Зарваниці ми всі разом дивилися фільм про отця Піо. Вперше тоді почула про цього святого. Вітя сів ліворуч від мене. Через 5 хвилин після того, як фільм стартував, він вже спав у мене на плечі. Взагалі Вітя міг заснути будь-коли і в будь-якій позі. Стоячи на екскалаторі в метро, їдучи в авто на світлофорі, коли чекали на зелене світло. З такою ж легкістю він прокидався.

Мені здалося, що він в останні місяці якось став ще теплішим. Він ніби почав дуже цінувати близьких і моменти. Почав більше ділитися моментами свого життя, намагався частіше поговорити, зустрітися. Коли вступив в "Айдар", ділився переживанням, що щось може з ним погане статися.

Страшенно любив свою дружину Іру і донечку. Розказував, що брав участь в Іриних пологах, і дуже пишався нею, як вона через то пройшла. Він узагалі дуже цінував сім'ю.

Він все робив легко, по-справжньому, без позірства, з любов'ю.

Коли мені потрібні були каски, ми домовилися про зустріч та передачу. Він прийшов хворий із заплившим кров'ю оком. Тієї ж ночі збирався з передачею в "Айдар". Він посміхався, казав, що все ок і все одно поїде

Коли я сказала, що мені соромно, що так мало роблю, і хочу більше - він просто усміхнувся і сказав, що я "парюся і що просто дуже занята роботою".

Він узагалі не думав про те, що він Герой. Він просто робив…

 

Тарас Волянюк

Пам'ятаю, як одного разу він урятував життя своїй сестрі Олі. Після фестивалю "Нівроку" ми поверталися додому пішки, було вже пізно, маршрутки не їздили. Ми переходили дорогу на зелене світло, але якийсь "мажор" вирішив об'їхати машину, яка нас пропускала. Вітьок це побачив, вхопив Олю і відштовхнув її назад, але сам таки потрапив під машину. Тоді йому зламали руку, яку лікарі потім ще довго вправляли і рівняли. Йому тоді було десь 19 років.

Він був абсолютний  вар'ят (сміється, – ред.). Колись був марафон на 100 кілометрів, так от Вітьок просто знаходив якісь кросівки, смішні пляжні шорти і біг. Біг і добігав до фінішу. Потім, щоправда, добу відсипався.

Так само пам'ятаю нашу участь у водних змаганнях у Тернополі. За день до того Вітька обдзвонив нашу компанію, каже, давайте прийдемо, катнемось. Він тоді був капітаном команди – і ми взяли перше місце. У нього було постійне нестримне бажання щось робити.

Є ще одна історія, яка в Тернополі стала просто легендою. Якось на пластовому таборі "Лісова школа" Вітька захотів чогось солодкого, але в той час у село вже не можна було виходити - було пізно і не дозволяли правила табору. Але Вітька це не зупиняло (сміється, - ред.). Його всі почали відмовляти, але тим часом давали йому гроші і робили "замовлення". Вітя таки побіг, але на зворотному шляху його зловили організатори табору. Ніяких солодощів у нього при собі не було. Ми підозрюємо, що він їх з'їв дорогою (сміється, – ред.). Потім казав організаторам, що він просто готується до осінніх змагань, тренується, тому і бігає. Йому, звичайно, не повірили.

Пригадую, як він став прес-секретарем тернопільської станиці скаутської організації "Пласт". Років йому 17, мабуть, було. І побачив він на вулиці журналістку 1+1 - вона була у їхній червоній безрукавці. І він такий впевнений підрулює до неї на вулиці і каже: "Я Віктор Гурняк - прес-секретар "Пласту" в Тернопілі. Тримайте мою візитку (яку він роздрукував якось перед тим у себе на принтері вдома). Питайте, якщо щось треба. Дзвоніть!". І просто вручив їй візитку. Посміхнувся, перекинувся ще кількома словами і ми пішли собі далі. Простий і щирий у спілкуванні..

 

Петро Задорожний

Про Вітька я казав завжди одну єдину фразу – "ніхто не знає, де він був, де є зараз і де він буде через 5 хвилин чи завтра". Його завжди десь носило (сміється, - ред.).  Він був "володарем часу і простору". 

Колись у 2008-му ми знімали Ющенка на Говерлі. Вітьок мав приїхати в Франківськ, звідки ми б його забрати, але він запізнився. Коли ж я приїхав на місце, подумав, що, напевно, він доїде сюди тільки ввечері, але озирнувся і побачив Вітю. Він приїхав лиш на 5 хвилин пізніше за нас. Автостоп – його улюблений спосіб пересування. 

Він був авантюристом з великої букви. В липні ми їздили в Італію по каски для бійців АТО. Нас було четверо – я, Вітьок, його тато і наш друг Маркіян. 

Із чоловіком, який продавав нам каски, ми зустрілися поблизу італійського кордону. Картина виглядала так: ми під'їхали, там стояв цей чоловік, трохи знервований, сказав нам швидко грузити каски, бо може приїхати поліція. Поряд із ним стояла кобіта феєричної зовнішності – короткі шорти, сигара в зубах.

На прощання чоловік вручив документ із печаткою і дав пораду: "Ви головне доїдьте до Угорщини з цими касками, а там, як вийде". Виявилося, що перевозити військове спорядження по Євросоюзу не дуже можна. Всі були страшенно злі на Вітю, всю дорогу молилися, щоб нас не зупинили. Але нам пощастило. Завдяки Віті ми привезли 550 касок, які багато кому врятували життя.

 

Сергій Гуменюк

Вітьок своєю енергетикою заряджав і запалював усіх навкруги. З ним я познайомився цієї зими на Майдані. Він завжди був попереду, фотографував із найвищих точок, завжди був там, де найгарячіше.

19 січня вулицю Грушевського пам’ятаю, як зараз. Вітя відштовхнув мене рукою, щоб я не отримав бруківкою в голову, але врешті-решт вона таки поцілила йому в лікоть.

Вітьок встигав мільйон справ робити одночасно, план його дій мінявся на ходу, до нього завжди додавалися нові пунктики. Це я на "власній шкурі" перевірив під час поїздки в окупований Крим у квітні (сміється, – ред.)

Ми з Вітьком їхали туди з таким настроєм, що там нас на кожному кроці будуть "підстерігати", а якщо врахувати, що російської ми практично не знали… (сміється, – ред.).

У перший день ми ночували на лавочках під базою Чорноморського флоту Російської Федерації. Щоправда, ми вже тільки зранку дізналися про це, бо спочатку просто шукали зручні лавки. Спали ми тоді по черзі, десь по 30 хвилин, щоб ніхто не вкрав техніку. Так почалися наші мандри по Криму.

Вітьок був дуже комунікабельний. Якось ми стояли на причалі і фотографували наші кораблі. На горизонті з'явилися ще декілька фотографів, а вже через 20 хвилин ми їхали з ними в машині в потрібну нам точку. Вітька просто підійшов і перекинувся декількома словами з ними. Вистачало лічених хвилин, щоб люди зрозуміли, ким він є – добрий, щирий, весь час посміхався. 

 

Андрій Гуменецький

З Вітьком ми дуже любили подорожувати. Особливо автостопом. Він був дуже комунікабельний, завжди сідав попереду і в кінці ми виходили з машини, ставши хорошими знайомими з будь-яким водієм.

Йому завжди вдавалося з усіма знайти спільну тему, в нього був підхід до кожного. Більшість водіїв із нас уже й гроші не хотіли брати за дорогу, і навіть просили контакти, щоб спілкуватися далі.

Якось ми з ним їхали до Любліна. Злотих не було, ми спеціально їх не міняли, щоб не було спокуси простішим шляхом добратися до точки призначення. Вітьок цінував пригоди. Коли нам залишалося десь двадцять кілометрів до міста, ніяк не могли зловити машину.

Надворі був кінець листопада, дикий холод. І якийсь чоловік узяв нас до себе додому переночувати, нагодував, а вранці завіз у Люблін і навіть почекав, щоб нас там зустріли наші друзі. А все тому, що Вітька умів з усіма знайти спільну мову.

Спогадів про нього так багато, що не вмістяться ні в який текст.

Олексій Федько: А ще хай би хто згадав ту історію, як вони їхали на горбатому "Запорожці" вп’ятьох із Тернополя до Львова. В машини не було фар і відмовили гальма, але за кермом був Вітя. Звісно, доїхали.

Олександр Демченко: ... Ми стояли на сходах комендатури в м. Щастя, підійшла місцева жителька і запитала: "Навіщо ви сюди приїхали? Хто вас кликав?". Віктор відповів: "Мене не потрібно кликати захищати свою країну. Я в себе вдома". Жінка махнула рукою і пішла, тягнучи за собою шлейф ненависті. А він залишився - щирий, відкритий, люблячий. 

Соломія Бобровська: Він так втомлювався, що засинав на дорозі та світлофорах, але все одно не зізнавався, що валиться з ніг. Він так посміхався, що пробачали відразу. Він горів боротьбою і якоюсь дивною вірою. Вогонь, який запалював навколо друзів. 

Все, що нам залишилося, світлий спомин.

Світла пам'ять, спи спокійно, Друже!

Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
1
ПЕРЕГЛЯДІВ
3
КОМЕНТАРІВ

КОМЕНТАРІ

  • Віктор був моїм братом, другом і просто хорошою людиною.. Згадуючи про нього нічого поганого сказати не можу.. Сльози, біль, туга, печаль і так не поверне мого братика.. Новина про його смерть сколихнула не тільки нашу родину, близьких, друзів, а й весь світ.. Його усмішка завжди житиме в моєму серці.. Цей вірш я присвятила Віктору Гурняку - герою України!!! На бійцівській могилі квіти майорять, Про брата - героя вони гомонять.. Хвилини радості прожиті В кохання чашу перелиті.. Віддав життя за Україну, Покинув доньку і дружину.. Уста холодні і чоло, У землю тіло полягло.. Стікають сльози по щоці, І сум, й печаль той на лиці. Ти не відкриєш оченята, Не поцілує донька тата!.. Ховають в почестях і славі, Але змінити ми не вправі. А ти герой! Пластун почесний! В житті завжди був дуже чесний! Біля труни матуся упадає, Не верне сина - добре знає. Глибока туга, серце крає Єдиний Господь біль той знає.. Але душа існує вічно, А пам’ять й так згадає пересічно.. Вернися братику, благаю, Над тілом твоїм упадаю. Але не зміню я нічого У нашому житті все строго.. Ти не вернешся, я це знаю Та жаль великий серце крає.. Бо всі, хто любить Україну За неї б’ється до загину

  • Слов нет чтобы выразить скорбь....будьте прокляты русские уроды.

  • Прочитала спогади друзів про Віктора. І зрозуміла, яка це була за людина! Чому гинуть найкращі?!!! Душа болить... Вічна йому пам'ять. Низько схиляю голову перед родиною Героя.

14.08.2015, 02:14
Додати

ГОЛОВНА ШПАЛЬТА

    • 1 лютого 2016

    INSIDER: Лучшие материалы

    Здесь мы оставляем тексты, которые нам показались самыми знаковыми

    • 0
    • 31
     
    • 31 січня 2016

    Роман Безсмертний: "Росія зацікавлена, щоб ця війна тривала без кінця"

    "З появою Гризлова мало що змінилося. Ви дискусію навколо Сталіна уявляєте?"

    • 3
    • 19
     
    • 29 січня 2016

    Как проститься с прошлым

    Как прощаться и открываться новым возможностям, рассказывает психолог

    • 1
    • 21
     
    • 29 січня 2016

    Крымские ультрас: «Предателей мы не забудем»

    Что означало быть проукраинским ультрасом в Крыму в начале оккупации, и как они живут сейчас

    • 1
    • 25
     
Система Orphus