Головний військовий клінічний госпіталь – здебільшого двоповерхові корпуси ще царської забудови, розкидані обабіч тінистої каштанової алеї. Зараз тут перебуває на лікуванні 60 поранених на сході.
Найбільше поранених бійців антитерористичної операції – у хірургічному корпусі. На сусідній клініці ушкоджень – напис: вхід обмежено, а гуманітарну допомогу бійцям АТО приймають у волонтерському пункті. Але це – слова: заходити й виходити можна вільно.
Якщо посидіти тут, можна побачити "ходячих" поранених, які на лавочках під деревами спілкуються з родичами.
У волонтерському пункті, розташованому зразу за церквою в диспетчерському пункті, серед коробок із ліками та медобладнанням випадає з контексту хіба що дитячий візок. На ньому скотчем напис "беженцам" і конкретне прізвище.
Двоє дорослих волонтерок і дівчина з кошеням. Чи то було цуценя в неї на плечі.
- Ви що, тут режимний об’єкт, – каже жінка-волонтер. – Ми не можемо казати, скільки тут поранених. Звертайтеся в Міноборони.
У Міноборони повідомили, що станом на 27 червня в Україні було 245 поранених солдат-бійців АТО з "вогнепальними, осколковими, міно-вибуховими" пораненнями – це лише ті, які перебували на стаціонарному лікуванні. Із них 57 поранених лікувалися на стаціонарі в Головному військовому клінічному госпіталі.
 |
| Хірургічний корпус |
Це станом на 27 червня, але того-таки вечора стало відомо про нових поранених і загиблих унаслідок нападу бойовиків на блокпост поблизу Слов’янська.
- Я лежу в палаті №2, – каже по телефону Тарас Ковалик із добровольчого батальйону "Айдар". – Четвертий поверх, ліворуч від сходів.
На війну всупереч астмі
24-літній Тарас Ковалик усміхається з-під крапельниці:
- Ну, дорога в "Айдар" була досить довга. Я маю білий білет.
Тарас родом із Тернополя, за професією – кухар. Працював офіціантом, але звільнився під час Майдану. Був одним із сотників 15-ї сотні Самооборони. Хотів вступити до 2-го батальйону Нацгвардії разом зі своїми, але не встиг: надто довго проходив медкомісію, щоб довести свою боєздатність.
- У Тернополі мене почали по лікарях тягати жостко. Я поїхав у лікарню, колись у мене був діагноз “бронхіальна астма”, але оскільки я на це вже давно не скаржуся, чотири чи п’ять років, то прийшов у лікарню, зробив проби, прийшов до воєнкома, він каже: то не є законно, словом, ми тебе в стаціонар положимо на п’ять днів.
Коли Тарас нарешті довів, що більше не астматик, – йому сказали, що однаково не може служити:
- Кажуть, у тебе родимки завеликі... Я плюнув на це все, сказав, окей, буде час – приїду займуся цим. Поїхав і почав шукати інші варіанти, як можна поїхати на Схід, тому що, ну, насправді всі твої хлопці воюють уже в якихось батальйонах, а сотник собі просто сидить.
І Тарас, дізнавшись про набір майданівців у батальйон "Айдар" – тоді він називався просто В/Ч 0624, – у середині травня поїхав на Луганщину, під Старобільськ, незважаючи на білий квиток. Пройшов місцеву медкомісію, а юридичні питання вирішив дооформити потім.
- Я так і не встиг вирішити всі ці питання, мене підстрелили, – сміється зараз Тарас.
 |
| Тарас Ковалик |
Після Щастя
Допомогу Тарасові, попри неясність із військовим квитком, надають без жодних проблем. Тарас наголошує, що лікарня забезпечує всім і повністю. А крім лікарні, є ще й волонтери, однак Тарасу від них нічого й не треба, бо в Київ приїхала його мама.
- Волонтери – здебільшого дівчата. Ну, хлопець якось по-іншому сприймається: "Чим я можу тобі допомогти?" - "Їдь на Схід, допоможи моїм хлопцям", – знизує плечима Тарас.
У Тараса прострелені м’які частини ноги, пошкоджені судини та сухожилля. Його підстрелили 14 червня після того, як "Айдар" зачистив від бойовиків ЛНР блокпости під містом Щастя та міст через Сіверський Донець:
- Удень, коли ми вже все зачистили, було спокійно. Я їхав тоді на БМП десантників зверху. Ми верталися з поля, бо хотіли знайти труп сепаратиста, щоб ідентифікувати чи віддати рідним – ну, виявити повагу. Але як бачите… Це дуже жорстко навчило всіх – після того ніхто нікуди не їздить.
Тарас засміявся, але його вкотре перебили.
- Що, стажерка втекла? – каже Тарас медсестрі.
- Она не знает, что дальше делать.
Із крапельниці давно перестав крапати розчин антибіотиків, і сусід по палаті, військовий пенсіонер, покликав медсестру. Спершу прийшла молоденька симпатична стажерка, але не з'ясувала. Тепер прийшла досвідченіша медсестра, перевстановлює крапельницю.
Тим часом дід – пенсіонер з Полтави – скаржиться на своїх дітей: його виписали, й до поїзда залишалося "лише дві з половиною години", а діти машиною все не їдуть - це ж на поїзд до Полтави можна запізнитися.
А час, поки ми розмовляємо, іде. Дід заходить у палату, виходить із неї, ходить по палаті. Тарас постійно заспокоює діда, водночас підтрунюючи над ним:
- Щось вам не сидиться, дідусю.
- Так час остався до поїзда.
- Йой-йой-йой.
Дідусь виходить, щоб не ходити туди-сюди по палаті.
- Так от, як мене поранили, – каже Тарас, коли медсестра пішла.
Трупа не знайшли, зате напоролися на машину бойовиків, і прямо на ходу обидві сторони почали стріляти. Бойовиків, каже Тарас, убили, але в перестрілці зачепило і його. Спершу відчув тільки оніміння й лише потім побачив кров.
- Почав давати знаки... ну як, по факту це були крики, що поранений. Уколіть мені знеболювальне, бо я не доїду. Якби я втратив свідомість, то ймовірність того, що мене б довезли, була б значно менша. Особливо на БМП, я би просто злетів. Водій БМП не скидає швидкості, бо він перебуває під вогнем. Заборонено зупинятися.
Тарасу на ходу вкололи знеболювальне, на блокпосту перев’язали, потім довезли з-під Щастя до Старобільська, де першу операцію зробив хірург "Айдару":
- Руслан. Йому самому кінчик носа відстрелили.
Ефка в руці
Під ліжком у Тараса – маленький скейтборд із намальованим Спайдерменом.
- А, це? Ноги розпрацьовую - я не можу рухати ступнею вверх-вниз, тільки в боки можу. Підволокую трошки ногу.
Від понеділка, 30 червня, його мали перевести на денний стаціонар, дозволивши ночувати вдома (він має де жити в Києві). Але про час повної реабілітації наразі не йдеться – мають просканувати провідність нервів і зрозуміти, чому обмежена рухливість.
Тарас каже, якщо він відновиться і ще триватиме АТО – повернеться в "Айдар".
На запитання, що з пережитого було найважче, – Тарас замислюється на секунду й починає говорити не про себе. Тарас починає збивчато говорити про цивільних:
- У цьому найгірша трагедія... Війна – дуже брудна штука... Вискакує якийсь, вибачте, довбо**б... А хто знає, хто він? Кажеш йому. А воно однаково лізе... Бог суддя, однак... Якось розказували, в одного і ніби цивільний номер машини, і машина без зброї – а Ефка [граната Ф-1] в руці... А ти стоїш на блокпосту і знаєш, що це не просто твоє життя – за тобою батальйон... Я вважаю, що там місцеве населення попереджено, вони мають змогу покинути ту територію, їм не перешкоджають... Їх можуть залякувати, але їм не перешкоджають. Досі з Луганська можна поїхати. Автобусом чи поїздом. Я вважаю, що потрібно сказати: два дні, і все, люди, ховайтеся в бомбосховищах, інакше ми не відповідаємо. І почати реально знищувати... Треба по-чесному ввести військовий стан... І тоді ти за замовчуванням ворог. Навіть якщо ти дитина. І тоді військові не несуть відповідальності ні моральної, ні юридичної... Хоча практично ми робимо все правильно. Ми робимо за законами військового часу... Ми діємо максимально лояльно. Нікого не чіпаємо, ніколи не стріляємо в бік житлових будинків, ми навпаки стараємося відтягнути вогонь на себе, відійти вбік...
Тараса перепиняє прихід знайомої. Це лікар. Вони познайомились тут, у лікарні. Тепер лікарка зайшла провідати пораненого. Занесла малини та смородини. Тарас кілька хвилин говорить із нею й повертає обличчя до мене, іронізуючи:
- А то люди вірять, що ми в Щасті стріляли в усіх чоловіків... Що ми якийсь елітний підрозділ... Люди вірять у це. Приходиш у Щастя, питаєш: що, реально відстрелювали? Вони: ну що ви, дурні зовсім? А питаєш: а ви вірите, що у Слов’янську спецснарядами стріляють і випалюють будинки? У-у-у, віримо. Отакі люди просто.
Фельдшер із району
На каталці привозять худого чоловіка, у якого в плече та передпліччя встромлено металеві прути. Рука зафіксована металевою конструкцією. Передпліччя перемотане.
Чоловік швидко встає з каталки й піднімає брови, апелюючи до всіх присутніх:
- Сказали б мені з утра, що ні пить, ні їсти.
Санітарки щось винувато бубонять і виходять.
Худий чоловік знизує плечима. У нього світлі очі.
Це Микола Боровин, 43-літній сільський фельдшер із Тростянецького району Вінниччини. Йому мали робити чергову операцію на роздробленому передпліччі, але не попередили, щоб не їв. Тепер треба чекати: поки що не можна робити наркоз.
 |
| Микола Боровин |
Миколу разом із кількома знайомими фельдшерами з району призвали на початку квітня. Він сержант запасу. Показує радянський військовий квиток: демобілізувався 91 року.
Із бази в Житомирі вінницьких фельдшерів спершу відправили до військових у Генічеськ на Херсонщину – тоді саме боялися вторгнення росіян із боку Криму.
- А вже потім звідти колонами стали відправляти на Донбас.
Микола щойно заїхав у Донецьку область – і колона, у якій він був, потрапила в засідку під селом Крива Лука Краснолиманського району. Це за 15 кілометрів від Слов’янська.
- Я одного замотати вспів. Замотав ногу, дивлюсь, треба мотати ще й руку. Ті тоді вже не стріляли. Вони довго не стріляють: нападуть, постріляли, наші почали відстрілюватись, ті й притихнуть. Я перев’язую пораненого, і тут одиночний – фах! І всьо, повисла.
Микола киває на поранену руку. Він обережно притримує поранене передпліччя кистю здорової руки.
- І вже кістки стирчать. Кричу: Женька! Йди мотай уже мені!
Микола легко усміхається.
- Видно, снайпер. Бо одиночним... І так здалеку, щоб обидві кістки перебити, з автомата... – він із сумнівом хитає головою.
Микола, перев’язуючи пораненого, був із лікарською сумкою з намальованим на ній хрестом. І Микола, і Тарас вважають, що снайперам бойовиків окремо доплачуюють за виведення зі строю медиків і офіцерів. Тарас каже, що в "Айдарі" через це медики й офіцери ходять у бій без розпізнавальних знаків.
Найгірші пацієнти - лікарі
- Солдатам дають по одному буторфанолу, – Микола хитає головою. – Це наркотик слабенький, ефект не дуже. Мені два зразу вкололи, я кричу: давайте ще третій.
Микола втікав сам, пригинаючись і ховаючись за БТР. Усередині БТРів везли тяжкопоранених, а зверху – вбитого, якого Микола послідовно називає інакше:
- Двохсотий.
І "трьохсотих" (поранених), і "двохсотого", відступивши з-під обстрілу, відправили вертольотом у тил, а звідти Миколу іншим вертольотом повезли в Харків, де зробили першу операцію.
- В операційну я пішки йшов. Ще годинка – і я б без руки лишився. Або якби на сантиметр вище, ліктьовий суглоб зачепило б.
Микола розповідає про все, окрім "двохсотого", з легкою усмішкою. Якщо в Тараса Ковалика відчувається гнів на супротивника, у Миколи Боровина складно помітити бодай роздратування чи на тих, хто стріляв у нього, чи на будь-кого іншого:
- Слава Богу, що вернувся, – тільки й каже він.
Через годину приходить жінка-терапевт. Слухає дихання:
- Так, товарищ сержант, вы сколько курите?
- Пачки півтори на день, – усміхається Микола.
Терапевт хитає головою з осудом. Виходить. Микола лягає на здорову руку і пробує читати детектив Гарднера "Таинственная блондинка". Заходить санітарка. Дає Миколі й Тарасові по персику. Потім приносить компот.
- Мені ж не можна пить і їсти, – каже Микола. – А то знов чотири часа чекать. А то утром тільки перев’язку робили.
- Як? Без наркозу?
- Так мені ж дали промедол. В вену. Середньої дії. Мені щас можна в руку лізти, – киває він на роздроблене передпліччя. – Я нічого не відчую.
Це для перев’язки. Для операції потрібен повний наркоз. Треба чекати ще трохи.
- Брат обіцяв приїхати, – розповідає, чекаючи, Микола. – Може, син. Але син ніколи в Києві не був, а тут попробуй розберись. А ще вроді завтра приїдуть провідати круті родичі, – Микола знижує голос і розповідає про чоловіка двоюрідної, здається, сестри. Це чиновник, який переходить з одного міністерства в інше.
- А жінка до вас приїжджала?
- Як вона приїде? – з легкою усмішкою хитає головою Микола. – Хазяйство. Дві корови, свині...
 |
Його перебиває молодий невисокий хірург, який заходить у палату:
- Ну что, пойдем потихоньку?
- Простинь взяти?
Хірург не встигає відповісти, бо фельдшер Микола вирішує сам:
- Ну, назад же на каталці буду. То краще взяти.
Ми залишаємо палату і спускаємося з Тарасом Коваликом униз. До нього прийшов друг-однокласник. Тарас знову говорить про Миколу:
- Дивний чоловік. Мучиться вночі, не дає себе знеболювальним уколоти. Стогне. Самі лікарі кажуть: лікарі – найгірші пацієнти.
Головний військовий клінічний госпіталь – переважно двоповерхові корпуси ще царської забудови, розкидані обабіч тінистої каштанової алеї. Зараз тут лікуються 60 поранених на сході.
Найбільше поранених бійців антитерористичної операції – в хірургічному корпусі. На сусідній клініці ушкоджень – напис, що вхід обмежено, а гуманітарну допомогу бійцям АТО приймають у волонтерському пункті. Але це – слова: заходити й виходити можна вільно.
Якщо посидіти тут, побачиш "ходячих" поранених, які на лавочках під деревами спілкуються з родичами.
У волонтерському пункті, розташованому зразу за церквою в диспетчерському пункті, серед коробок із ліками та медобладнанням випадає з контексту хіба що дитячий візок. На ньому скотчем напис "беженцам" і конкретне прізвище.
Двоє дорослих волонтерок і дівчина з кошеням. Чи то було цуценя у неї на плечі.
- Ви що, тут режимний об’єкт, – каже жінка-волонтер. – Ми не можемо казати, скільки тут поранених. Звертайтесь у Міноборони.
У Міноборони повідомили, що станом на день п’ятниці, 27 червня в Україні було 245 поранених солдат-бійців АТО із "вогнепальними, осколковими, міно-вибуховими" пораненнями – це лише ті, що перебували на стаціонарному лікуванні. Із них 57 поранених лікувались на стаціонарі в Головному військовому клінічному госпіталі.
Це було станом на день п’ятниці 27 червня, але того-таки вечора стало відомо про нових поранених і загиблих внаслідок нападу бойовиків на блокпост під Слов’янськом.
- Я лежу в палаті №2, – каже по телефону Тарас Ковалик з добровольчого батальйону "Айдар". – Четвертий поверх, як заходите, від сходів ліворуч.
Родимки завеликі
24-літній Тарас Ковалик усміхається з-під крапельниці:
- Ну, дорога в "Айдар" була досить довга. Я маю білий білет.
Тарас, родом з Тернополя, за професією – кухар. Працював офіціантом, але звільнився під час Майдану. Був одним із сотників 15-ї сотні Самооборони. Хотів вступити до 2-го батальйону Нацгвардії разом зі своїми – але не встиг: надто довго проходив медкомісію, щоб довести свою боєздатність.
- В Тернополі мене почали по лікарях тягати жостко. Я поїхав у лікарню, колись у мене був діагноз “бронхіальна астма”, але оскільки я на то вже давно не маю скарг, чотири чи п’ять років, то прийшов у лікарню, зробив проби, прийшов до воєнкома, він каже – то не є законним, коротше, давай ми тебе в стаціонар в лікарню положимо на п’ять днів.
Коли Тарас нарешті довів, що більше не астматик – йому заперечили, що він усе одно не може служити:
- Кажуть, от у тебе родимки завеликі... Я плюнув на це все, сказав, окей, буде час – приїду займуся цим. Поїхав і почав шукати інші варіанти, яким чином можна поїхати на Схід, тому що, ну, насправді, всі твої хлопці воюють, уже в якихось батальйонах – а сотник собі просто сидить.
І Тарас, дізнавшись про набір майданівців у батальйон "Айдар" – тоді він називався просто В/Ч 0624 – у середині травня поїхав на Луганщину під Старобільськ, незважаючи на білий квиток. Пройшов місцеву медкомісію, а юридичні питання вирішив дооформити потім.
- Я так і не встиг вирішити всі ці питання, мене підстрелили, – сміється зараз Тарас.
По факту це були крики
Допомогу Тарасові, попри неясність із військовим квитком, надають без жодних проблем. Тарас підкреслює, що лікарня забезпечує всім і повністю. А крім лікарні, є ще й волонтери – втім, Тарасу від них нічого й не треба, бо в Київ приїхала його мама.
- Волонтерки – переважно дівчата. Ну, хлопець якось по-інакшому сприймається: "Чим я можу тобі допомогти?" - "Їдь на Схід, допоможи моїм хлопцям", – знизує плечима Тарас.
У Тараса прострелені м’які частини ноги, пошкоджені судини та сухожилля. Його підстрелили 14 червня після того, як "Айдар" зачистив від бойовиків ЛНР блокпости під містом Щастя та міст через Сіверський Донець:
- Вдень, коли ми вже все зачистили повністю, було спокійно. Я їхав тоді на БМП десантників зверху. Ми верталися з поля, бо хотіли знайти труп сепаратиста, щоб ідентифікувати чи віддати рідним – ну, виявити повагу. Ну, але як бачите… Це дуже жорстко навчило всіх – після того ніхто нікуди не їздить.
Тарас засміявся, але його вкотре перебили.
- Що, стажерка втекла? – каже Тарас медсестрі.
- Она не знает, что дальше делать.
З крапельниці давно перестав крапати розчин антибіотиків, і сусід по палаті, військовий пенсіонер, викликав медсестру. Спершу прийшла молоденька симпатична стажерка, але не розібралась. Тепер прийшла досвідченіша медсестра, перевстановлює крапельницю.
Тим часом дід – пенсіонер з Полтави – скаржиться на своїх дітей: його виписали, й до поїзда лишалося "всього дві з половиною години". А діти на машині все не їдуть, це ж на поїзд до Полтави можна запізнитись.
А час, поки ми розмовляємо, іде. Дід заходить в палату, виходить з неї, ходить по палаті. Тарас постійно заспокоює діда, водночас підтрунюючи над ним:
- Щось вам не сидиться, дідусю.
- Так час остався до поїзда.
- Йой-йой-йой.
Дідусь виходить, аби не ходити туди-сюди по палаті.
- Так от, як мене поранили, – каже Тарас, коли медсестра пішла.
Труп не знайшли, зате напоролись на машину бойовиків, і прямо на ходу обидві сторони почали стріляти. Бойовиків, каже Тарас, убили, але в перестрілці зачепило і його. Спершу відчув тільки оніміння, й лише потім побачив кров.
- Почав давати знаки... ну як, по факту це були крики, що поранений. Вколіть мені знеболююче, бо я не доїду. Якби я втратив свідомість, то ймовірність того, що мене б довезли, була б набагато менша. Особливо на БМП, я би просто злетів. Водій БМП не скидає швидкості, бо він знаходиться під вогнем. Заборонено зупинятись.
Тарасу на ходу вкололи знеболювальне, на блокпосту перев’язали, потім довезли з-під Щастя до Старобільська, де першу операцію провів хірург "Айдару":
- Руслан. Йому самому кінчик носа відстрелили.
Ефка в руці
Під ліжком у Тараса – маленький скейтборд з намальованим Спайдерменом.
- А, це? Ноги розрпрацьовую - я не можу рухати ступнею вверх-вниз рухати, тільки в боки можу. Підволокую трошки ногу.
З понеділка, 30 червня, його мали перевести на денний стаціонар, дозволивши ночувати вдома (він має де жити в Києві). Але про час повної реабілітації поки не йдеться – мають просканувати провідність нервів і зрозуміти, чому обмежена рухливість.
Тарас каже, що якщо відновиться й на той час триватиме АТО – повернеться в "Айдар".
На запитання, що з пережитого було найважче – Тарас замислюється на секунду й починає говорити не про себе. Тарас починає збивчато говорити про цивільних:
- У цьому найгірша трагедія... Війна – дуже брудна штука... Вискакує якийсь, вибачте, довбо**б... А хто знає, хто він? Кажеш йому. А воно все одно лізе... Бог суддя, і все одно... Якось розказували, в одного, і вроді цивільні номера машини, і машина без зброї – а Ефка [граната Ф-1] в руці... А ти стоїш на блокпосту і знаєш, що це не просто твої життя – за тобою батальйон... Я вважаю, що там місцеве населення все попереджено, й вони мають змогу покинути ту територію, їм не перешкоджають... Їх можуть залякувати, але їм не перешкоджають. Досі з Луганська можна поїхати. На автобусі чи поїзді. Я вважаю, що потрібно сказати: два дні, і всьо, люди, ховайтеся в бомбосховищах, інакше ми не відповідаємо. І почати реально знищувати... Треба по-чесному ввести військовий стан... І тоді – ти за замовчанням ворог. Навіть якщо ти дитина. І тоді знімається відповідальність повністю моральна і юридична з військових... Хоча практично ми робимо все правильно. Ми робимо за законами військового часу... Ми діємо максимально лояльно. Ми нікого не чіпаємо, ми ніколи не стріляємо в сторону житлових будинків, ми навпаки стараємося відтягнути вогонь на себе, відійти вбік...
Тараса перепиняє прихід знайомої. Це лікарка. Вони познайомились тут, у лікарні. Тепер лікарка зайшла провідати пораненого. Занесла малини та смородини. Тарас кілька хвилин говорить із нею й повертає обличчя до мене, іронізуючи:
- А то люди вірять, що ми у Щасті стріляли в усіх чоловіків... Що ми якийсь елітний підрозділ... Люди вірять в це. Приходиш у Щастя, питаєш – що, реально відстрелювали? Вони такі: Ну що ви, дурні зовсім? А питаєш: А ви вірите, що у Слов’янську спецснарядами стріляють і випалюють будинки? У-у-у, віримо. Отакі люди, просто.
І всьо, повисла
На каталці привозять худого чоловіка, у якого в плече та передпліччя встромлені металеві прути. Рука зафіксована металевою конструкцією. Передпліччя перемотане.
Чоловік швидко встає з каталки й піднімає брови, апелюючи до всіх присутніх:
- Сказали б мені з утра, що ні пить, ні їсти.
Санітарки щось винувато бубонять і виходять.
Худий чоловік знизує плечима. У нього світлі очі.
Це Микола Боровин, 43-літній сільський фельдшер з Тростянецького району Вінніччини. Йому мали робити чергову операцію на роздробленому передпліччі, але не попередили, щоб не їв. Тепер треба чекати: поки що не можна робити наркоз.
Миколу разом із кількома знайомими фельдшерами з району призвали на початку квітня. Він сержант запасу. Показує радянський військовий квиток: демобілізувався в 91 році.
З бази в Житомирі вінницьких фельдшерів спершу відправили до військових у Генічеськ на Херсонщину – тоді саме боялися вторгнення росіян з боку Криму.
- А вже потім звідти, колонами, стали відправляти на Донбас.
Микола щойно заїхав у Донецьку область – і колона, в якій він був, потрапила в засідку під селом Крива Лука Краснолиманського району. Це за 15 кілометрів від Слов’янська.
- Я одного замотати вспів. Замотав ногу, дивлюсь, треба мотати ще й руку. Ті тоді вже не стріляли. Вони довго не стріляють: нападуть, постріляли, наші почали відстрілюватись, ті й притихнуть. Я перев’язую пораненого, і тут одиночний – фах! І всьо, повисла.
Микола киває на поранену руку. Він обережно притримує поранене передпліччя кистю здорової руки.
- І вже кістки стирчать. Кричу: Женька! Йди мотай уже мені!
Микола легко усміхається.
- Видно, снайпер. Бо одиночним... І так здалеку, щоб обидві кістки перебити, з автомата... – він з сумнівом хитає головою.
Микола, перев’язуючи пораненого, був із лікарською сумкою, з намальованим на ній хрестом. І Микола, і Тарас вважають, що снайперам бойовиків окремо доплачуюють за виведення зі строю медиків і офіцерів. Тарас каже, що в "Айдарі" через це медики й офіцери ходять у бій без розпізнавальних знаків.
Дві корови, свині
- Солдатам дають по одному буторфанолу, – Микола хитає головою. – Це наркотик слабенький, ефект не дуже. Мені два зразу вкололи, я кричу: давайте ще третій.
Микола втікав сам, пригинаючись і ховаючись за БТР. Всередині БТРів везли більш тяжко поранених, а зверху – вбитого, якого Микола послідовно називає інакше:
- Двохсотий.
І "трьохсотих" (поранених), і "двохсотого", відступивши з-під обстрілу, відправили вертольотом у тил, а звідти Миколу іншим вертольотом повезли в Харків, де зробили першу операцію.
- В операційну я пішки йшов. Ще б годинка, і я би без руки лишився. Або якби на сантиметр вище, щоб локтьовий сустав зачепило.
Микола розповідає про все, крім "двохсотого", з легкою усмішкою. Якщо у Тараса Ковалика відчувається гнів на супротивника, у Миколи Боровина важко помітити бодай роздратування чи на тих, хто стріляв у нього, чи на будь-кого іншого:
- Слава Богу, що вернувся, – тільки й каже він.
Через годину приходить жінка-терапевт. Слухає дихання:
- Так, товарищ сержант, вы сколько курите?
- Пачки півтори в день, – усміхається Микола.
Терапевт хитає головою з осудом. Виходить. Микола лягає на здорову руку і пробує читати детектив Гарднера "Таинственная блондинка". Заходить санітарка. Дає Миколі й Тарасові по персику. Потім приносить компот.
- Мені ж не можна пить і їсти, – каже Микола. – А то знов чотири часа чекать. А то утром тільки перев’язку робили.
- Як? Без наркозу?
- Так мені ж дали промедол. В вену. Середньої дії. Мені щас можна в руку лізти, – киває він на роздроблене передпліччя. – Я нічого не відчую.
Це для перев’язки. Для операції потрібен повний наркоз. Треба чекати ще трохи.
- Брат обіцяв приїхати, – розповідає, чекаючи, Микола. – Може, син. Але син ніколи в Києві не був, а тут попробуй розберись. А ще вроді завтра приїдуть провідати круті родичі, – Микола знижує голос і розповідає про чоловіка двоюрідної, здається, сестри. Це чиновник, який переходить з одного міністерства в інше.
- А жінка до вас приїжджала?
- Як вона приїде? – з легкою усмішкою хитає головою Микола. – Хазяйство. Дві корови, свині...
Його перебиває молодий невисокий хірург, що заходить в палату:
- Ну что, пойдем потихоньку?
- Простинь взяти?
Хірург не встигає відповісти, бо фельдшер Микола вирішує сам:
- Ну назад же на каталці буду. То краще взяти.
Ми залишаємо палату і спускаємося з Тарасом Коваликом униз. До нього прийшов провідати друг-однокласник. Тарас знову говорить про Миколу:
- Дивний чоловік. Мучиться вночі, не дає себе обезболюючим вколоти. Стогне. Самі лікарі всі кажуть: лікарі – найгірші пацієнти.
Головний військовий клінічний госпіталь – переважно двоповерхові корпуси ще царської забудови, розкидані обабіч тінистої каштанової алеї. Зараз тут лікуються 60 поранених на сході.Найбільше поранених бійців антитерористичної операції – в хірургічному корпусі. На сусідній клініці ушкоджень – напис, що вхід обмежено, а гуманітарну допомогу бійцям АТО приймають у волонтерському пункті. Але це – слова: заходити й виходити можна вільно.
Якщо посидіти тут, побачиш "ходячих" поранених, які на лавочках під деревами спілкуються з родичами.
У волонтерському пункті, розташованому зразу за церквою в диспетчерському пункті, серед коробок із ліками та медобладнанням випадає з контексту хіба що дитячий візок. На ньому скотчем напис "беженцам" і конкретне прізвище.
Двоє дорослих волонтерок і дівчина з кошеням. Чи то було цуценя у неї на плечі.
- Ви що, тут режимний об’єкт, – каже жінка-волонтер. – Ми не можемо казати, скільки тут поранених. Звертайтесь у Міноборони.
У Міноборони повідомили, що станом на день п’ятниці, 27 червня в Україні було 245 поранених солдат-бійців АТО із "вогнепальними, осколковими, міно-вибуховими" пораненнями – це лише ті, що перебували на стаціонарному лікуванні. Із них 57 поранених лікувались на стаціонарі в Головному військовому клінічному госпіталі.
Це було станом на день п’ятниці 27 червня, але того-таки вечора стало відомо про нових поранених і загиблих внаслідок нападу бойовиків на блокпост під Слов’янськом.
- Я лежу в палаті №2, – каже по телефону Тарас Ковалик з добровольчого батальйону "Айдар". – Четвертий поверх, як заходите, від сходів ліворуч.
Родимки завеликі
24-літній Тарас Ковалик усміхається з-під крапельниці:
- Ну, дорога в "Айдар" була досить довга. Я маю білий білет.
Тарас, родом з Тернополя, за професією – кухар. Працював офіціантом, але звільнився під час Майдану. Був одним із сотників 15-ї сотні Самооборони. Хотів вступити до 2-го батальйону Нацгвардії разом зі своїми – але не встиг: надто довго проходив медкомісію, щоб довести свою боєздатність.
- В Тернополі мене почали по лікарях тягати жостко. Я поїхав у лікарню, колись у мене був діагноз “бронхіальна астма”, але оскільки я на то вже давно не маю скарг, чотири чи п’ять років, то прийшов у лікарню, зробив проби, прийшов до воєнкома, він каже – то не є законним, коротше, давай ми тебе в стаціонар в лікарню положимо на п’ять днів.
Коли Тарас нарешті довів, що більше не астматик – йому заперечили, що він усе одно не може служити:
- Кажуть, от у тебе родимки завеликі... Я плюнув на це все, сказав, окей, буде час – приїду займуся цим. Поїхав і почав шукати інші варіанти, яким чином можна поїхати на Схід, тому що, ну, насправді, всі твої хлопці воюють, уже в якихось батальйонах – а сотник собі просто сидить.
І Тарас, дізнавшись про набір майданівців у батальйон "Айдар" – тоді він називався просто В/Ч 0624 – у середині травня поїхав на Луганщину під Старобільськ, незважаючи на білий квиток. Пройшов місцеву медкомісію, а юридичні питання вирішив дооформити потім.
- Я так і не встиг вирішити всі ці питання, мене підстрелили, – сміється зараз Тарас.
По факту це були крики
Допомогу Тарасові, попри неясність із військовим квитком, надають без жодних проблем. Тарас підкреслює, що лікарня забезпечує всім і повністю. А крім лікарні, є ще й волонтери – втім, Тарасу від них нічого й не треба, бо в Київ приїхала його мама.
- Волонтерки – переважно дівчата. Ну, хлопець якось по-інакшому сприймається: "Чим я можу тобі допомогти?" - "Їдь на Схід, допоможи моїм хлопцям", – знизує плечима Тарас.
У Тараса прострелені м’які частини ноги, пошкоджені судини та сухожилля. Його підстрелили 14 червня після того, як "Айдар" зачистив від бойовиків ЛНР блокпости під містом Щастя та міст через Сіверський Донець:
- Вдень, коли ми вже все зачистили повністю, було спокійно. Я їхав тоді на БМП десантників зверху. Ми верталися з поля, бо хотіли знайти труп сепаратиста, щоб ідентифікувати чи віддати рідним – ну, виявити повагу. Ну, але як бачите… Це дуже жорстко навчило всіх – після того ніхто нікуди не їздить.
Тарас засміявся, але його вкотре перебили.
- Що, стажерка втекла? – каже Тарас медсестрі.
- Она не знает, что дальше делать.
З крапельниці давно перестав крапати розчин антибіотиків, і сусід по палаті, військовий пенсіонер, викликав медсестру. Спершу прийшла молоденька симпатична стажерка, але не розібралась. Тепер прийшла досвідченіша медсестра, перевстановлює крапельницю.
Тим часом дід – пенсіонер з Полтави – скаржиться на своїх дітей: його виписали, й до поїзда лишалося "всього дві з половиною години". А діти на машині все не їдуть, це ж на поїзд до Полтави можна запізнитись.
А час, поки ми розмовляємо, іде. Дід заходить в палату, виходить з неї, ходить по палаті. Тарас постійно заспокоює діда, водночас підтрунюючи над ним:
- Щось вам не сидиться, дідусю.
- Так час остався до поїзда.
- Йой-йой-йой.
Дідусь виходить, аби не ходити туди-сюди по палаті.
- Так от, як мене поранили, – каже Тарас, коли медсестра пішла.
Труп не знайшли, зате напоролись на машину бойовиків, і прямо на ходу обидві сторони почали стріляти. Бойовиків, каже Тарас, убили, але в перестрілці зачепило і його. Спершу відчув тільки оніміння, й лише потім побачив кров.
- Почав давати знаки... ну як, по факту це були крики, що поранений. Вколіть мені знеболююче, бо я не доїду. Якби я втратив свідомість, то ймовірність того, що мене б довезли, була б набагато менша. Особливо на БМП, я би просто злетів. Водій БМП не скидає швидкості, бо він знаходиться під вогнем. Заборонено зупинятись.
Тарасу на ходу вкололи знеболювальне, на блокпосту перев’язали, потім довезли з-під Щастя до Старобільська, де першу операцію провів хірург "Айдару":
- Руслан. Йому самому кінчик носа відстрелили.
Ефка в руці
Під ліжком у Тараса – маленький скейтборд з намальованим Спайдерменом.
- А, це? Ноги розрпрацьовую - я не можу рухати ступнею вверх-вниз рухати, тільки в боки можу. Підволокую трошки ногу.
З понеділка, 30 червня, його мали перевести на денний стаціонар, дозволивши ночувати вдома (він має де жити в Києві). Але про час повної реабілітації поки не йдеться – мають просканувати провідність нервів і зрозуміти, чому обмежена рухливість.
Тарас каже, що якщо відновиться й на той час триватиме АТО – повернеться в "Айдар".
На запитання, що з пережитого було найважче – Тарас замислюється на секунду й починає говорити не про себе. Тарас починає збивчато говорити про цивільних:
- У цьому найгірша трагедія... Війна – дуже брудна штука... Вискакує якийсь, вибачте, довбо**б... А хто знає, хто він? Кажеш йому. А воно все одно лізе... Бог суддя, і все одно... Якось розказували, в одного, і вроді цивільні номера машини, і машина без зброї – а Ефка [граната Ф-1] в руці... А ти стоїш на блокпосту і знаєш, що це не просто твої життя – за тобою батальйон... Я вважаю, що там місцеве населення все попереджено, й вони мають змогу покинути ту територію, їм не перешкоджають... Їх можуть залякувати, але їм не перешкоджають. Досі з Луганська можна поїхати. На автобусі чи поїзді. Я вважаю, що потрібно сказати: два дні, і всьо, люди, ховайтеся в бомбосховищах, інакше ми не відповідаємо. І почати реально знищувати... Треба по-чесному ввести військовий стан... І тоді – ти за замовчанням ворог. Навіть якщо ти дитина. І тоді знімається відповідальність повністю моральна і юридична з військових... Хоча практично ми робимо все правильно. Ми робимо за законами військового часу... Ми діємо максимально лояльно. Ми нікого не чіпаємо, ми ніколи не стріляємо в сторону житлових будинків, ми навпаки стараємося відтягнути вогонь на себе, відійти вбік...
Тараса перепиняє прихід знайомої. Це лікарка. Вони познайомились тут, у лікарні. Тепер лікарка зайшла провідати пораненого. Занесла малини та смородини. Тарас кілька хвилин говорить із нею й повертає обличчя до мене, іронізуючи:
- А то люди вірять, що ми у Щасті стріляли в усіх чоловіків... Що ми якийсь елітний підрозділ... Люди вірять в це. Приходиш у Щастя, питаєш – що, реально відстрелювали? Вони такі: Ну що ви, дурні зовсім? А питаєш: А ви вірите, що у Слов’янську спецснарядами стріляють і випалюють будинки? У-у-у, віримо. Отакі люди, просто.
І всьо, повисла
На каталці привозять худого чоловіка, у якого в плече та передпліччя встромлені металеві прути. Рука зафіксована металевою конструкцією. Передпліччя перемотане.
Чоловік швидко встає з каталки й піднімає брови, апелюючи до всіх присутніх:
- Сказали б мені з утра, що ні пить, ні їсти.
Санітарки щось винувато бубонять і виходять.
Худий чоловік знизує плечима. У нього світлі очі.
Це Микола Боровин, 43-літній сільський фельдшер з Тростянецького району Вінніччини. Йому мали робити чергову операцію на роздробленому передпліччі, але не попередили, щоб не їв. Тепер треба чекати: поки що не можна робити наркоз.
Миколу разом із кількома знайомими фельдшерами з району призвали на початку квітня. Він сержант запасу. Показує радянський військовий квиток: демобілізувався в 91 році.
З бази в Житомирі вінницьких фельдшерів спершу відправили до військових у Генічеськ на Херсонщину – тоді саме боялися вторгнення росіян з боку Криму.
- А вже потім звідти, колонами, стали відправляти на Донбас.
Микола щойно заїхав у Донецьку область – і колона, в якій він був, потрапила в засідку під селом Крива Лука Краснолиманського району. Це за 15 кілометрів від Слов’янська.
- Я одного замотати вспів. Замотав ногу, дивлюсь, треба мотати ще й руку. Ті тоді вже не стріляли. Вони довго не стріляють: нападуть, постріляли, наші почали відстрілюватись, ті й притихнуть. Я перев’язую пораненого, і тут одиночний – фах! І всьо, повисла.
Микола киває на поранену руку. Він обережно притримує поранене передпліччя кистю здорової руки.
- І вже кістки стирчать. Кричу: Женька! Йди мотай уже мені!
Микола легко усміхається.
- Видно, снайпер. Бо одиночним... І так здалеку, щоб обидві кістки перебити, з автомата... – він з сумнівом хитає головою.
Микола, перев’язуючи пораненого, був із лікарською сумкою, з намальованим на ній хрестом. І Микола, і Тарас вважають, що снайперам бойовиків окремо доплачуюють за виведення зі строю медиків і офіцерів. Тарас каже, що в "Айдарі" через це медики й офіцери ходять у бій без розпізнавальних знаків.
Дві корови, свині
- Солдатам дають по одному буторфанолу, – Микола хитає головою. – Це наркотик слабенький, ефект не дуже. Мені два зразу вкололи, я кричу: давайте ще третій.
Микола втікав сам, пригинаючись і ховаючись за БТР. Всередині БТРів везли більш тяжко поранених, а зверху – вбитого, якого Микола послідовно називає інакше:
- Двохсотий.
І "трьохсотих" (поранених), і "двохсотого", відступивши з-під обстрілу, відправили вертольотом у тил, а звідти Миколу іншим вертольотом повезли в Харків, де зробили першу операцію.
- В операційну я пішки йшов. Ще б годинка, і я би без руки лишився. Або якби на сантиметр вище, щоб локтьовий сустав зачепило.
Микола розповідає про все, крім "двохсотого", з легкою усмішкою. Якщо у Тараса Ковалика відчувається гнів на супротивника, у Миколи Боровина важко помітити бодай роздратування чи на тих, хто стріляв у нього, чи на будь-кого іншого:
- Слава Богу, що вернувся, – тільки й каже він.
Через годину приходить жінка-терапевт. Слухає дихання:
- Так, товарищ сержант, вы сколько курите?
- Пачки півтори в день, – усміхається Микола.
Терапевт хитає головою з осудом. Виходить. Микола лягає на здорову руку і пробує читати детектив Гарднера "Таинственная блондинка". Заходить санітарка. Дає Миколі й Тарасові по персику. Потім приносить компот.
- Мені ж не можна пить і їсти, – каже Микола. – А то знов чотири часа чекать. А то утром тільки перев’язку робили.
- Як? Без наркозу?
- Так мені ж дали промедол. В вену. Середньої дії. Мені щас можна в руку лізти, – киває він на роздроблене передпліччя. – Я нічого не відчую.
Це для перев’язки. Для операції потрібен повний наркоз. Треба чекати ще трохи.
- Брат обіцяв приїхати, – розповідає, чекаючи, Микола. – Може, син. Але син ніколи в Києві не був, а тут попробуй розберись. А ще вроді завтра приїдуть провідати круті родичі, – Микола знижує голос і розповідає про чоловіка двоюрідної, здається, сестри. Це чиновник, який переходить з одного міністерства в інше.
- А жінка до вас приїжджала?
- Як вона приїде? – з легкою усмішкою хитає головою Микола. – Хазяйство. Дві корови, свині...
Його перебиває молодий невисокий хірург, що заходить в палату:
- Ну что, пойдем потихоньку?
- Простинь взяти?
Хірург не встигає відповісти, бо фельдшер Микола вирішує сам:
- Ну назад же на каталці буду. То краще взяти.
Ми залишаємо палату і спускаємося з Тарасом Коваликом униз. До нього прийшов провідати друг-однокласник. Тарас знову говорить про Миколу:
- Дивний чоловік. Мучиться вночі, не дає себе обезболюючим вколоти. Стогне. Самі лікарі всі кажуть: лікарі – найгірші пацієнти.
