Катерина Бабкіна в "П'ятничному чтиві"

"Нічого проти арабів" - оповідання молодої української поетеси
8 листопада 201320:34

INSIDER продовжує розкривати нові імена в жанрі сучасного короткого оповідання. Щоп'ятниці в рубриці "П'ятничне чтиво" ми публікуватимемо по одному твору. Сьогодні це "Нічого проти арабів" Катерини Бабкіної.

 

Олексій Бобровников, шеф-редактор проекту "Чтиво":
Є ілюзія, що журналістика має бути неупередженою. Катя Бабкіна - не репортер, але її оповідання до біса схожі на класну журналістику. Бабкіна пише вірші, які відомі вже багатьом. А от її короткі оповідання досі майже ніхто не бачив. Я давно просив її надіслати в редакцію щось у жанрі короткої прози, і, коли це сталося, пам'ятаю як читав і не міг зрозуміти, на чиєму ж вона боці? На перший погляд здається, що на "тому", а потім - на "протилежному"... Це дуже сильно. Просто Катя (що взагалі притаманно цій дівчині) перескочила цілий жанр, опинившись одразу на наступному прольоті сходів. А читач змушений гадати навіть не "як вона це зробила" і не "як це могло статися", а "як особисто мені з усім оцим тепер бути..." І от саме це, як на мене, - найкращій доказ, що перед нами справжній репортаж, хоча й вигаданий

 

"Нічого проти арабів"

- Не купуй води, – каже Менахем, роздратовано мене оглядаючи. – Це нічний експрес. Експрес, значить не зупиняється. Захочеш в туалет – не будеш знати, як попроситися.

На уроках французької, на яких так наполягав батько, це зазвичай вирішувала фраза "puis-je sortir?".

- Ну тобі і дадуть вийти, десь в горах між пустелею і океаном. Вийдеш і що?

Він, безумовно, правий. Коли ти не на уроці, треба, очевидно, вміти висловлюватися про свої потреби більш конкретно – думає, я не знаю цього.

Ми здаємо багаж. Перевезти мою валізу коштує дорожче, ніж мене.

- Що ти везеш там? – вкотре запитує Менахем. Валіза його нервує, замотана плівкою, здоровенна, голуба валіза з зображенням напівголої Мадонни. Мене верне від Мадонни.

- Снаряга, – кажу я. – Дошка, вітрило.

- Вітрило? – перепитує він так, ніби вірить.

- Менахем, ти дебіл? – кажу я. – Ти бачив дошку колись взагалі? Мені видадуть снарягу в школі.

Менахем матюкається по-арабськи. Не ясно, кого з нас він ненавидить більше. Мене? Валізу?

- Ти все-таки єврей чи ні? – питаю я в Менахема. Тепер точно мене. Щоби він остаточно взлостився і звалив нарешті, я купую все-таки воду. Навіть якщо не єврей, все одно хай би йшов. Але Менахем не йде. Може, в автобусі є ще місце. Менахем разом із батьком вивчав медицину в Парижі.

- Ти педик, старий? – питаю я його, посміхаюся і кліпаю довгими пухнастими віями. – Всі араби – пе..ки!

Менахем мовчить.

Давай, думаю я, йди вже.

"04:00?" – приходить смс від Хасана.

"Добре" – відповідаю я.

- Це мама, – кажу Менахему.

- Хвилюється? – питає він.

- Їй по..й, – відповідаю я. Це, між іншим, правда. Відпустила мене в те саме селище відндсерферів, в літню школу. Прямо в те саме селище.

Менахем мнеться й тоді все-таки каже: я тебе відвезу. Дарма я сказав про маму, тепер йому мене шкода.

Значить, так треба, думаю я. Але потім розумію: так зовсім не треба, він потім просто так не відчепиться. І я починаю кричати.

- Ненавиджу тебе, Менахем! Ненавиджу!

Але Менахем вже в черзі в касу – напевне, думає, що це в мене просто нерви після того, як все сталося.

- Мадам, – я кидаюся до втомленої касирки, закутаної з ніг до голови в шмату кольору гнилого м’яса, фірмовий колір автобусної компанії СТМ. – я не знаю цього чоловіка, хай він з нами не їде, будь ласка, мадам!

Мадам і вся черга, навіть ті, хто не розуміє, повертаються до Менахема, і він червоніє, яким би чорним не був.

- Імануїл! – не розуміє Менахем.

- Мадам, прошу! – репетую я. В очах у мене сльози. Всі дивляться на Менахема, а він – на мене. Я роблю вигляд, що хочу сховатися за спину якогось бедуїна. Менахем мовчки розвертається і виходить. Я посміхаюся розгубленій гнило-червоній мадам і йду до залу очікування.

Там тільки двоє жінок. Шкода. Жінки – інкубатор, розплідник, кожна жінка – це потенційно скільки завгодно смердючих арабів, в них же зовсім нема контролю народжуваності. Жінки дрімають, чоловіки мене розглядають. Всі араби – педики, педики і педофіли.

- Ти сам? – питає мене старий чоловік поруч в автобусі. Надворі вже зовсім ніч.

Треба ж, сорок вісім смердючих арабів, з них напевне один говорить англійською і той мені попався. Я не відповідаю.

- Скільки тобі років? – питає він. – Десять? Дванадцять? Тобі не страшно?

Я мовчу.

- Хочеш сісти коло вікна? Хочеш горіхів? – старий простягає мені грудку якогось гівна в темній зморшкуватій долоні.

- Я єврей, – кажу я, хоча це неправда. Просто так кажу, щоби він відчепився.

-  Це не має значення, – посміхається старий і все ще тягне мені свої горішки. Звісно, це не має значення. Всі ці релігійні за..би, територіальні претензії, класові розбіжності й відмінності в культурних кодах – повна х..ня. А що має значення? Любов і смерть. Коли той, кого любиш, лежить в пустелі коло перевернутої тачки, ребра в нього застрягли в легенях, з рота вилізла кривава піна і жопа розірвана. 

 

Тьолка, яка поверталася з татом тоді з Ес-Сауери на літак в Касабланку, вижила. Сказала, вони всі їх гвалтували. Їх обох. А мій батько не парився взагалі, хто араб, хто не араб, хто єврей, хто бідний, хто багатий. Він навіть Парижі в 68 не взяв в руки жодного каменю бруківки, йому не треба було того пляжу, що під бруківкою, йому вистачало й інших пляжів. Він просто катався на дошці, любив життя і тьолок. І мене.

Я знімаю з шиї пісочного кольору шарф і розгортаю його – вистачає, щоби накритися по підборіддя. Накриваюся і заплющую очі. Так я даю старому др…ру зрозуміти, що не хочу його горішків. В автобусі вимикають світло, він виїжджає з Касабланки на Ес-Сауеру. Над дорогою фіолетовий дим, його приносить аж сюди з океану. Старий засинає. Сорок вісім смердючих арабів засинають. Врешті я засинаю також.

О третій я прокидаюся. Недовго перед тим була зупинка, старий др…р хотів вийти, але не став мене будити. Я підхожу до водія.

- Рuis-je sortir?

Він щось відповідає, я не розумію.

- Рuis-je sortir? – знову наполегливо кажу я і тримаюся для переконливості двома руками за пах. Повторюю, поки він врешті не зупиняє автобус.

- Faire ca vite!

Я виходжу з автобуса і понуро бреду до лінії, за якою обривається світло фар і починається густа, суха і тріскуча темрява кам’янистих гір. Зробивши кілька кроків у темряві, я починаю бігти – вперед по руху автобуса, але і вглиб, вгору по схилу. Я біжу дуже швидко, так швидко, як тільки можу. Навколо так тихо, що чути як пісок і стебла сухої трави повертаються на місце після моїх легких кроків. Спиною я відчуваю повний арабів автобус. Я біжу і біжу, дорога вже зовсім далеко. Коли перший арабський х..й виходить з автобусу і щось гортанно кричить, я падаю за якимось скелястим виступом. Стягаю з шиї шалик, розгортаю його і накриваюся з головою. Гострі камені і стебла сухої трави колять в живіт через футболку, неприємний пісок прилипає до підборіддя. Я виглядаю з-під своєї накривачки. Автобус зовсім маленький, внизу він як коробочка з мініатюрками людей для архітектурних макетів.

Смердючі араби виходять всі по одному, всі сорок вісім. Вони дістають ліхтарі та ліхарики. Хтось з них підсвічує мобільним телефоном. Вони гукають мене своїми гортанними голосами як захриплі пустельні віслюки, їхні ліхтарі прорізають темряву, але навіть близько не сягають місця, де я лежу. Водій розвертає автобус і тепер він світить дальніми фарами в напрямку, куди я вийшов зі світла. Ідіот. Всі араби ідіоти. Мені здається, я чую старого др…ра, який говорить англійською – він кричить найголосніше, найвідчайдушніше. Потім вони про щось домовляються і вишиковуються в шеренгу, прочісують кількасот метрів схилу. Нічого. Європейський хлопчик зник. Я накриваюся з головою, тицяюся носом в пісок. Він пахне неосяжною ніччю і горищем в нашому домі на Которі, де батько тримав вітрила і дошки.

Зовсім перед четвертою х…ві араби сідають назад в автобус і він рушає. Так і знав, вирішили залишити мене тут, суки. Я відкидаю ковдру і підпираю підборіддя кулаками, вмощуюся, бовтаю ногами в повітрі. Тепер вихід Мадонни, не дарма стара б..дь знана за свої масштабні шоу. Шкода, що Хасан теж не в цьому автобусі – ідіотові двадцять, фундаменталіст тра…ий, не зміг навіть зробити так, щоби валіза важила менше за мене. Я написав йому, що це буде автобус з ізраїльськими туристами. Довелося вигадати для дебіла цілу ісламістську організацію і прийняти його туди по е-мейлу. Я до кінця не був певен, що він встигне прилаштувати Мадонну на конвеєр з багажем ще до того, як мене зустріне Менахем. Навіщо взагалі мати йому написала? Менахем не пам'ятає про батька нічого, нічого нового не зміг мені розказати, не додав ані монети до моєї щемкої скарбнички спогадів про любов. А подбати про себе я можу і сам, мені точно не зарадить один смердючий араб.

 

Автобус повзе до обрію, тягнучи за собою пляму кволого світла, дорога котиться донизу – блимають червоні вогники стовпів. Зараз. Мадонна розквітає яскравою пустельною орхідеєю, стара б…дь, все як ти любиш. Автобус вибухає, освітлює навколишні пагорби, випускає в небо вогняні пелюстки, пестики і тичинки. Звук зовсім не такий гучний, як я думав. Пісок його проковтнув, луна заледве котиться між сухими горами.

Там, в автобусі, точно були родичі тих самих арабів, можливо старий х..й поруч зі мною був батьком одного з них, любив його. Вони їб…ся тут направо і наліво, з братами, сестрами, двоюрідними, і взагалі. Всі вони родичі, як білі миші. Тьолка, яка була з татом, казала, їх було дев`ятеро. Вони навіть нічого не взяли. Потім все замнули, списали це на бандитів з Західної Сахари, але я не ідіот, я знаю – і тут, і в Західній Сахарі – це все одні і ті самі смердючі араби, кончені пе…ки. Взагалі, я не маю нічого проти арабів. Якби це зробили поляки, італійці, негри, китайці, діти з гір Тибету – я діяв би так само. Не має значення, що там в тебе з кольором шкіри, формою черепа, розвинутістю будови колінної чашечки. Любов і смерть. От що має значення.

Я підводжуся і йду спустошеним схилом, тут не можна залишатися, водій міг викликати поліцію, повідомити, що загубив пасажира. Небо наді мною високе, а зірки незнайомі. Але мені не потрібно орієнтуватися по зірках – океан десь зовсім поруч. Я іду на запах.

текст: Катерина Бабкіна

фото: clashot.com

Розділи :
Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

КОМЕНТАРІ

  • От не бачу тут ні краплі любві і смерті. Хіба що вбивства і ненависті. І причому тут "47 вонючих арабов" до інших арабів, які щось скоїли? то що підірвати автобус з німецькими дітьми чи "з дітьми з гір Тібету" за вчинки їх пращурів?? Цея твір як експозиція Пінчук-арт центр - більше жахів і шоку для приманювання глядачів . а потім всі казатимуть: "Її зрозуміють тільки генії, там всредеині глибоко глибоко всередині точно щось є, щось талановите"

  • Взагалі, я не маю нічого проти арабів. Якби це зробили поляки, італійці, негри, китайці, діти з гір Тибету – я діяв би так само. Не має значення, що там в тебе з кольором шкіри, формою черепа, розвинутістю будови колінної чашечки. Любов і смерть. От що має значення.

  • Ну от тепер зможу розказати онукам, що я таки знайшов найгірший твір. Чомусь завжди думав що письменники мають бути гуманістами і нести добро, а не ненависть, брудні лайки через слово і образу до окремого народу. Нічого проти Бабкіної

15.11.2018, 15:34
Додати

ГОЛОВНА ШПАЛЬТА

    • 31 березня 2020

    Land Rover, Lexus та елітні годинники: що задекларував новий глава МОЗ

    За минулий рік Степанов заробив 87 807 грн як очільник Одеської ОДА і отримав проценти в Ощадбанку на суму 2,83 млн грн

     
    • 31 березня 2020

    Авто за мільйон гривень та готівка: що задекларував новий заступник Венедіктової

     
    • 30 березня 2020

    Рада підтримала “антиколомойський” законопроект

     
    • 30 березня 2020

    Рада з другої спроби обрала очільників МОЗ та Мінстерства фінансів

    Верховна Рада України у понеділок, 30 березня, з другої спроби проголосувала за призначення очільників МОЗ та Мінстерства фінансів

     
Система Orphus