Художник Андрій Єрмоленко: "Наша країна тоне в несмаку і безкультур’ї"

"Зверху сидять жлоби, які вирішують, що можна з музики ставити, а що ні, що можна малювати, а що заборонено. У нас відбувається культурна війна"
28 жовтня 201309:21

Андрій Єрмоленко - український художник, ілюстратор і дизайнер. Багатьом він відомий як автор низки яскравих графічних робіт – починаючи від "гопників" із серії "Жлоб-арт" і закінчуючи найсміливішими обкладинками "Українського тижня".

Саме з його легкої руки  "вистрибнули" на анімаційну арену Гопуня та Повійка - художник не погодився з офіційними символами бренда "Україна" Гарнюнею та Спритком і намалював свої.

Футболки з зображенням його робіт усе частіше можна зустріти на перехожих на вулицях. Його картинками рясніє весь український інтернет-простір. Сміливі зображення Шевченка, Нестора Махна і Мами Анархії – все це роботи прогресивного українського художника Андрія Єрмоленка.

Про українців, свою роботу вчителем хімії та обкладинки українських журналів в інтерв’ю INSIDER розповів 39-річний митець.  

- Це правда, що раніше ти був учителем хімії в школі?

- Так, три роки протримався. Вчителював в двохсотій школі Києва. Я закінчив університет, пішов на роботу за фахом. Мені було цікаво спробувати вийде в мене чи ні. До речі, мені дуже подобалось. Учитель – це одна з найцікавіших професій із-поміж усіх, які можуть бути в світі.

- А чому тоді покинув вчителювання?

- Це дуже цікава, але мало оплачувана робота. На той момент у мене був заробіток десь 100 доларів. Прожити на цю суму було практично нереально. Мені здається, що нині в школі працюють або справжні фанати, або дуже великі невдахи. Але фанатів, на жаль, дуже мало.

- А як ти тоді почав малювати?

-  Уперше почав малювати в п’ять років. Я  тоді намалював п’ятиногу собаку, за яку отримав м’яку іграшку на якомусь конкурсі. Далі, коли я писав дисертацію і ставив експерименти, я почав багато малювати, оскільки часу було чимало, я навіть брав певні "халтурки".

- Тобто вийшло так, що твоє хобі просто переросло в роботу?

- Так, я зрозумів, що моє хобі приносить мені більше грошей, аніж моя власна робота і навчання в аспірантурі. І до того всього я зрозумів, що в якийсь момент дуже сильно "присів" на алкоголь і зловив себе на думці, що поки я сиджу і "втикаю" на реактор, де розмножуються бактерії, життя проходить повз мене.

Тоді я і зрозумів, що з цим потрібно зав’язувати і йти малювати.

 

Андрій Єрмоленко. Фото з ФБ художника

- Зараз ти малюєшся в техніці, яка називається діджітал-арт. А з чого ти починав?

- Я спробував багато чого – і графіка була, і акварель, і масло, і туш.. Але мені більше подобалось експериментувати. Мабуть саме тому я і пішов в діджитал-арт. Наприклад, я колись купував великі пінопластові блоки, якими обшивають будинки, і на них малював аквареллю. Дуже стильненько виходило в інтер’єрі і не втрачався колір.

- А скільки років ти малюєш в діджитал-арт?

- Напевно вже років п’ять.

- А паралельно ще чим займався?

- Розписував церкви. Це був той час, коли був культурний підйом, священики приїздили в села, всі думали, що село може відродитися…  

- Окрім твоєї основної роботи, в тебе є авторські роботи, які ти, наприклад, викладаєш в Facebook. Для кого ці роботи? Для кого ти взагалі малюєш?

- Я малюю для людей. Малювати для себе – це маячня. Якби я хотів малювати для себе, я б поїхав в якесь село, закрився в хаті і там би малював. Мені важливо робити це для людей, бо в даний момент наша країна тоне в реальному несмаку і безкультур’ї.

 

- Нещодавно було презентовано "Жлобологію", в якій українські письменники, художники, зокрема і ти, розкривають феномен українського жлобства. Чи вважаєш ти, що всі вони пропагують "смачний і культурний" продукт?

- Так, усі вони – культурні та високоосвічені люди, які таким чином воюють із несмаком.

- А як ти реагуєш на критику, яка стосується того, що ти зображаєш "жлобів"?

- Нормально реагую. Якщо взагалі подивитися, наприклад, на картини Босха, то він теж малював далеко не ідеальних людей. Він фактично фіксував жлобів, але того часу. Можна сказати, що він робив такі-собі "фотознімки".

-  Твої роботи і роботи твоїх колег зі "Союзу вольних художників" можна вважати актуальним мистецтвом. Але чи можеш ти сказати, що воно вважатиметься "вічними"?

 

- Звичайно! Я впевнений в цьому. Справа в тому, що коли я почав працювати над серією "бандитів з 90-х", я згадував чоловіків, які носили тоді оспівані малинові піджаки, шкіряні танкера (довге шкіряне пальто – ред.). Вони вже ніколи не викладуть в себе у Facebook або деінде ці фотографії. А я повернувся і намалював те, як воно виглядало, увічнив скажемо так.

- А ти бачив реакцію на свої картини?

- Бачив. Дуже хороша.

- А чи не було якихось непорозумінь з тими, кого ти називаєш "жлобами", чи, наприклад, інтелігенцією?

- Були… Але я не хочу зараз говорити про інтелігенцію, бо в нас наразі вона взагалі відсутня. Не може бути інтелігенція, яка перебуває в підпіллі. Якщо з письменниками і поетами ще більш-менш – вони публічні люди, - то з науковцями взагалі проблема.

Держава дожилася до того, що в нас хіміки, мовознавці чи історики не є шанованими людьми.

Зате ми знаємо "жлобів", які сидять у Верховній Раді й ухвалюють якісь недолугі закони. Або знаємо людей, які тарабанять вінки до пам’ятника на день народження Шевченка, при цьому не знаючи жодного його вірша. Хіба ці люди повинні називатися інтелігенцією?


 

- Якщо зайшла мова про Шевченка, то в тебе є ціла серія, присвячена поетові. Його там зображено в дуже різних образах – як працівника ДАІ, як шиву-творця чи звичайного тракториста.  Чому саме так ти вирішив його зобразити?

- Бо він саме таким і був. Я не розумію цього "хохло-срачу", що начебто мої картини  ображають поета. Я впевнений, що незнання його віршів більше його ображає чи принижує.

Переконаний, що якби Шевченко жив зараз, то він виглядав би саме так. Він не ходив би у вишиванці й не займався би "покладанням квітів". Він би сидів у Купідоні та розмовляв би з "нормальними чуваками".

Якщо почитати його щоденники, то відразу стає зрозуміло, що він був живою людиною, а не пам’ятником.  Так, він був генієм, але він так про себе не думав – він брав і писав, створював шедеври, але не зациклювався на факті свого існування.

- Так ти за "пам’ятник Шевченкові"? За перетворення його на ікону чи ні?

- Так, я за ікону Шевченка. Але проблема в тому, що його ніхто не хоче знати як людину.

Знаєш за рахунок чого виліз Бузина? За рахунок того, що "жлоб" заліз в білизну і вивісив її. Хоча вона й не була брудна. Він подав багато правдивих фактів, але зі знаком "мінус".

Зараз існує проблема, що ніхто не хоче адекватно (!) розповідати про Шевченка зі знаком "плюс".

Колись у музеї Шевченка була виставка про сучасний образ поета, де був намальований голий Шевченко в позі лотоса серед маків. Прибіг якийсь дід і почав галасувати, що це начебто якась неповага до поета.

Хоча в той самий момент є автопортрет Шевченка, де він іде голий берегом. І цей дід почав кричати, що цього не можна було ставити, бо це паплюжить пам’ять поета. То виходить, що він сам себе паплюжить? Це ж маячня!

 

 

- Гаразд, повернімося до твоєї творчості. Скажи, а чи були в тебе колись якісь інциденти щодо цензури твоїх картин?

- Так, мене взагалі бентежить таке питання, як нацкомісія з моралі. Два роки тому був випадок, коли на виставці "Жлобарту" в музеї нас змусили заклеїти скотчем "причинні місця" на картинах. Це ж повна маячня, чи не так?

А от якби зараз був Рембрандт, Ботічеллі, Босх чи Далі, то виходить, що вони нічого не змогли б намалювати?

Якщо і справді вважати на ці норми нацкомісії, тоді потрібно заборонити  половину кінематографа, який давно вже став класичним. "Тіні забутих предків", наприклад. Заборонити половину всіх культурних надбань і залишити тільки Шишкіна і Катерину Білокур.

У нас недосвідчені люди. Мені соромно за те, що шведи випускають альбом Поліни Райко, а в нас її ніхто не знає.

- Чому так ? Хто в цьому винен?

- Я, ти, всі! Річ у тім, що, наприклад, француз, поляк чи швед розповідає про свою культуру, а українець – ні.

- То, може, річ у тому, що Україні мало що є дати світові?

- Це неправда. Та сама Поліна Райко, ВВ, всесвітньо відомі Gogol Bordello, які, на жаль, роблять свій продукт за кордоном.

- А от чому так відбувається?

- Бо зверху сидять жлоби, які вирішують, що можна з музики ставити, а що ні, що можна малювати, а що заборонено. У нас відбувається культурна війна.

- Тобто я так розумію, що питати тебе про якусь державну підтримку взагалі немає сенсу?

- У нас хіба за держпідтримки відбувається руйнація старих будинків і загалом історичної частини Києва. Влада доводить будівлі до того, що вони починають розвалюватися, щоб потім мати право "забабахати" там якийсь здоровенний офісний центр.

- Але ж тут неоднозначне питання… Хто винен – держава чи люди?

- Люди, але не без "участі" можновладців.

Ми зараз фактично єдина країна, де люди розуміють, що ті, хто зараз стоять "над нами", повинні сидіти в тюрмах. Причому за кримінал, а не за політику.

 

 

- Пропоную все ж знову повернутися до теми мистецтва. В тебе є серія "Мама Анархія". Як ти її створив? Можливо, банальне питання – але що саме було твоїм джерелом натхнення?

- Першим джерелом натхнення були гроші. Мені тоді зателефонував Мухарський і попросив намалювати серію про анархію. Хоча я і сам давно хотів зробити це, бо щоб там не казали, але Махно є для мене справжнім героєм.

А другим джерелом натхнення була моя бабця, яка бачила вживу Махна і розповідала мені про нього цікаві факти.

Якщо гарно подумати, то в нас у державі зараз анархія. Щоправда, трохи зі звірячим обличчям, та все ж анархія. Але не як державний лад, а як життя кожного індивіда.

Кожному з нас абсолютно байдуже на державу. Взагалі українець за своєю природою анархіст – "ви не чіпайте мене і мою приватну власність, бо інакше я буду братися за вила чи гвинтівку і стріляти". Але, на жаль, нам не вистачає об’єднання.

- Після скандальних подій на акції опозиції 18 травня в Києві, де "спортивні хлопці" побили журналістів, ти намалював картину "Тітушко". Чому ти вирішив його увінчати?

- Я просто хочу, щоб вони всі знали, що за ними спостерігають (сміється, – ред.). Щоб вони хоч трошечки переживали. Я не кажу, що він погана людина, але я хочу, щоб такі, як він, знали: якщо хтось зробить щось неправильне, то він залишиться в цій історії як негативний персонаж.

 

 

- А вже були охочі придбати картину "Тітушко"?

- Знищити хотіли, а от придбати поки що ні. Це довга історія, коли на одному з українських телеканалів робили програму про "гопників", куди запросили мене і попросили взяти картину Тітушко. Я тоді поїхати не зміг, замість мене був делегований мій колега по цеху Іван Семесюк.  

Потім виявилося, що шановні товариші з українського телеканалу просто хотіли зіткнути носами мене і самих "тітушків", які тоді теж були там на програмі. А вийшло, що зіткнули "тітушків" із Семесюком.

"Спортивні хлопці" намагалися ту картину в Семесюка відібрати, порвати, знищити. Проте Семесюк успішно "втік" з нею. 

А взагалі я не знаю, хто і для чого купує мої картини (сміється, – ред.).

 

Розмальовка

- А хто, до речі, переважно є покупцем твоїх робіт?

- Та там дуже "різношерста" публіка. Є і бізнесмени, і колекціонери, які просто як явище хочуть мати мої картини. Є прості чуваки, які купують не авторські плакати, а саме ілюстрації.

Хоча з іншого боку - це смішно. Для чого зараз людям картини? Для чого їх малювати я знаю, але для чого їх мати вдома? Чому б не купити собі плазму, поставити її в золоту рамку і закачати туди 20-30 зображень, які можна міняти кожного дня.

- Дивно чути від художника питання, для чого купувати картини...

- Для багатьох картини – це просто збірник пилу. Більшість наразі купує не саме зображення, а ім’я. Принаймні, 80% так робить. Хоча є і маніяки, які купують зображення.

- До речі, раніше був скандал, коли одна з теперішніх парламентських сил вкрала в тебе зображення для своїх листівок. Як ця історія закінчилась?

- Вони вибачилися і навіть доволі швидко. Я не люблю, коли крадуть. Мої роботи гуляють по інтернету, я знаю, що їх беруть, і, наприклад, друкують зображення на футболках. Але я проти того, щоб мої роботи використовували партії.

Найцікавіше в тій ситуації було те, що мені почали кричати представники тієї партії, мовляв, "щеня, що ти зробив для України?" А я вважаю, що я вже багато чого зробив для України.

-  Ти арт-директор одного з українських тижневиків. Що ти можеш загалом сказати про обкладинки журналів, які є на українському ринку?

-  Зараз у нас немає жодного журналу, де обкладинка була би повністю мальована. А це - моя мрія, щоб у нас були графічні, класні обкладинки.

Завдання кожного видання, зокрема й обкладинки, – бути унікальним. Щоб коли ти закриваєш логотип, ти все одно розумів, який журнал перед тобою.

 

У нас іще багато чого залежить від "продажників", які вирішують, чи журнал із такою обкладинкою продасться чи ні. А від того страждає покупець. Я переконаний, що потрібно не думати, що я зараз "впихну", а виховувати споживача.

- А чому саме тобі так подобається "плакатистика", афіші?  Як ти почав працювати в естетиці плакату?

- Мене просто задовбали афіші, які я бачу на вулиці по Києву. Окові взагалі складно на чомусь зосередитись і побачити щось нове. Все жахливо примітивно – в Photoshop вирізають персонажа і під нього роблять підписи. От і все. Це ж не цікаво! Ніякої творчості немає!

- З іншого боку, можна сказати, що ми зараз живемо в час інформаційних технологій, і просто немає часу, а інколи і потреби робити щось виняткове…

- Можливо, ти і маєш рацію, але я хочу робити якісь барокові речі, більш естетичні. Коли почав малювати в цій техніці, то помітив, що мої плакати просто почали знімати і забирати додому. Отже, в когось удома він таки є і комусь потрібний.

Мені хочеться виховувати естетику. От що залишиться після нас на даний момент? Є бажання залишити після себе щось цікаве.

 

- Серед сучасних художників, окрім "жлобістів", хто, на твою думку, зможе залишити після себе щось цікаве?

Серед сучасних? Не знаю. Я цим не цікавлюся. Вважаю себе таким, хто випадково потрапив у тусовку художників.  Мене ніколи не цікавили ці "пристрасті": хто хороший, а хто поганий.

Мені от подобається Чебикін, він малює справді цікаві та якісні комікси, і точно залишиться в історії. Думаю, що ще себе не відкрив, але "крутонеться" дуже гарно, бо має потенціал, художник Ігор Бежук.  

Із дизайнерів, думаю, "вискочить" Стронговський.

- А як ти ставишся до вуличних художників і до їхньої анонімності?

Прекрасно ставлюсь. Узагалі стріт-арт спрямований на певну анонімність, хоча я знаю і не підпільні проекти, які дуже потужні.

Якщо згадувати про Шаріка, то його підпільність до певної міри можна пов’язати з тим, що він "косить" під Бенксі.

- "Косить"?

- Будемо говорити чесно – "косить". Але все ж він дуже самобутній, і мені подобається те, що він робить.

Я коли інколи малюю трафарети, то теж не підписуюсь, а роблю це анонімно. Ми з моїм товаришем хочемо зробити невеличкий фестиваль соціального плаката. Хочемо, щоб у ньому взяли участь як і митці, так і пересічні громадяни. Тобто треба намалювати соціальні плакати, журі відбирає приблизно десять плакатів, а громадяни, щоби проголосувати, мають роздрукувати зображення, яке їм сподобалося, вийти на вулицю і наклеїти його.

Потім сфотографуватися біля нього. Можна затерти обличчя, головне - щоб не було голосування кліками.

Цікаво подивитися, що з цього вийде, і чи захочуть люди вийти. Бо вже дістали ці вічні Like в Facebook. Хочеш щось робити - роби, а не сиди в інтернеті.

Розділи :
Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

КОМЕНТАРІ

13.11.2018, 19:55
Додати

ГОЛОВНА ШПАЛЬТА

    • 20 серпня 2019

    Черняхівський з небуття. Хто озвучує меседжі Портнова на квазі-мітингах у Києві

    Дивні акції, суголосні з заявами Портнова та Богдана, охороняють тітушки

     
    • 19 серпня 2019

    ВРП відкрила дисциплінарні справи щодо чотирьох столичних суддів. Серед них суддя Майдану

    Національне агентство з питань запобігання корупції та Генпрокуратура подали скарги до Вищої Ради правосуддя на трьох суддів Голосіївського та одного суддю Печерського суду Києва

     
    • 19 серпня 2019

    Змішані бої у Києві: поразка іноземців

    У Києві пройшов восьмий щорічний турнір з ММА

     
    • 17 серпня 2019

    Face-to-face. Бійці ММА помірялись поглядами перед боями

    Зусиллями ринг-анонсера процедура "Face-to-face" перетворилась на гумористичне шоу

     
Система Orphus