З книгою в рюкзаку: 8 блискучих (майже)путівників містами

Прекрасна альтернатива сухим і нудним виданням про мандри і туристичні маршрути
24 липня 201513:00
  • 1
  • 1

Мандрівки далекими краями – мрія, яка переслідує усіх нас ще з дитинства. Книги Жуля Верна і різномасті романи-тревелоги, фільми про далекі країни і розглядання атласів і глобусів. Тепер ми виросли і можемо побачити це все на власні очі. Але куди рушити і на які путівники в цих мандрах зіпертися, аби побачити не просто головне – а побачити найкраще?

INSIDER вирішив зібрати для вас книги, які не є традиційними і суто інформаційними путівниками, в яких найважливіше - зазначення середньої суми чека в кафе і перелік доступних готелів "в історичному центрі".  Ми пішли іншим шляхом: відібрали ті видання, які й самі по собі становлять неабияку художню – читацьку, літературну – цінність, але які також можуть цілком прислужитися і в продумуванні маршрутів і траєкторій блукання світовими столицями і просто прекрасними місцями. Книги, які хочеться читати, а після того стрімголов бігти по квитки і вирушати в подорожі. Аби продовжувати читати їх і там.

Мандрівного вам літа!

________________________________________

 

 Пьотр Вайль, "Геній місця" (Corpus, 2015)

Книга видатної і цілком художньої есеїстики від одного з головних російських емігрантів третьої хвилі, друга Довлатова і багатолітнього співавтора не менш талановитого публіциста Гєніса.

"Геній місця" - це той латинський "genius loci": щось, що максимально сконденсовано передає сутність окремо взятого міста-місцевості-географічної точки. Принцип побудови: з одної країни чи регіону беруться два міста і розказується про них крізь призму якоїсь культової для всієї світової культури фігури. Як правило, це письменники, хоча не тільки і не без здивувань: за Дублін тут відповідає Джойс, а за Лондон – Конан-Дойл; за Буенос-Айрес - Борхес, а за Мехіко - Дієго Рівера; Токіо Вайль блукає разом з Кобо Абе, а вулицями старого Кіото з Юкіо Місімою. Але про Стамбул, наприклад, автор розповідає через двох достоту несподіваних персоналій: Байрона і Бродського.

Одним словом, красиве і корисне: з одного боку, про великих несподіване дізнаєтеся (один Малер чого вартує), з іншого – можете скласти абсолютно прагматичний – з кафе, музеями і головними "фішками" міста - туристичний маршрут. Та й просто, поза цим усим – фантастично захопливе читання. Ідеальна "путівникова" есеїстика як вона є.

________________________________________

 

Пітер Акройд, "Лондон. Біографія" (Издательство Ольги Морозовой, 2009, пер. В. Бабкова, Л. Мотильова)

Очевидно, головний британський культуртрегер і "агент впливу" у світі, англійський аналог невтомного Дмітрія Бикова і просто блискучий прозаїк ("Хоксмур", "Процес Елізабет Крі", "Повість про Платона"), автор численних літературних біографій написав ще одну і про Лондон – і як же написав: майже дев’ятсот cторінок "зарядженого" тексту, ілюстрації і фірмовий стиль, та головне – об’єкти оповіді.

А тут вам театри і в’язниці, торгівля і магічні практики, сироти і аристократи, темні вулички і підземелля метро, їжа і тютюн, лондонський день і лондонська ніч. Забудьте про нудотні хронології – Акройд пропонує осягнути місто крізь анфіладу найбуденніших і найдивніших феноменів  і явищ. Він не так навіть зізнається у коханні великому і давньому місту (хоча й це теж), як намагається точно унаочнити його віковий пульс і багатогранне – святкове, але й бридотно-моторошне - життя, дати відчути, чим він дихав і дихає насправді. Британець також написав окрему – хто б сумнівався - книгу і про головну річку Лондона: "Темза. Священна ріка" (плюс - "Підземний Лондон"). Їх варто розглядати як цілком необхідне доповнення до цього видання - не менш зухвале і захоплююче. 

________________________________________

 

Анджело Марія Ріпелліно, "Магічна Прага" (Издательство Ольги Морозовой, пер. І. Волкової, Ю. Галатенко)

В чомусь дуже схожа на "Лондон" Акройда, але зі своїм, абсолютно впізнаваним – тобто унікальним – і чарівливим духом книжка. Знову: не класичний путівник, а спроба відчути місто як живий організм, зі своєю – далеко не лише топографічною – логікою, але й мало чим зумовленими дивовижами. Провінція імперії, але й одна з головних її окрас, місто, де тільки й міг алхіміками бути створений зловісний Голем і де тільки й міг писати свою прозу Кафка; де був народжений "Швейк" і де концентрація художників-митців-письменників (з Чапеком і Майрінком включно) у свій час била усі рекорди. Єврейське гетто і лабіринти вузеньких – але не лише цим прикметних - вуличок, студенти і пишний двір Рудольфа ІІ, таверни і мости, мандрівники і шаленці усіх мастей, Тридцятилітня війна і Друга світова – Ріпелліно добирається сам і занурює нас у саме нутро Праги, її підсвідоме і її особливу, ні з чим незрівнянну центральноєвропейську атмосферу. І те, що цю книгу написав італієць, дивувати якраз геть не має: таке фантасмагоричне місто схильне ще й до не таких вибриків. У "град на Влтаві" закохатися може кожен. 

________________________________________

 

Орхан Памук, "Стамбул. Місто спогадів" (Издательство Ольги Морозовой, 2006, пер. М. Шарова, Т. Мелікова)

Один із наймолодших і найпопулярніших у нас лауреатів Нобелівської премії пише про своє місто: не те, в якому він лишень виріс, а те, в якому прожив 50 років і продовжує, попри все, жити і сьогодні. Там він сформувався як письменник, там були написані головні книги: і неймовірний роман "Мене звати Червоний", і важливий "Сніг", і "Музей невинності" - багато локацій і схожих атмосферних замальовок ви знайдете і в "Стамбулі", ну а як інакше.

Неймовірно тужлива проза – а це саме художній текст, стовідсотково документальний, але й без сумніву літературний: про дитинство і сім’ю, перші письменницькі спроби і перші професійні перемоги, про юність і зрілість -  і все це на тлі величного Стамбулу, міста, з існуванням якого життя письменника, здається, переплелося намертво. Розсипи історичних, "архітектурознавчих" і просто побутових деталей, але й невідступний смуток через зникнення того старого, ще великою мірою дерев’яного Стамбулу, що сприймається автором як остаточний занепад "османської величі" - і постання Стамбулу нового, який ідеально втілює образ символічного – хоча й географічного також - мосту між Сходом і Заходом. Додайте сюди неймовірні в своїй екзотичності фотографії – засніжений Босфор, наприклад – і ви отримаєте одну з найкращих "персональних" біографій Міста, без якого просто не було б такого письменника, як Орхан Памук. 

Між іншим, чудовим доповненням до спогадів Памука може слугувати нещодавно видана українською книга репортажів Вітольда Шабловського "Убивця з міста абрикосів" - про Турцію сьогоднішню, жорстоку і справжню.

________________________________________

 

Іван Крип’якевич, Історичні проходи по Львові (Апріорі, 2007)

Видатний український історик, спеціаліст з періоду козаччини і просто блискучий стиліст дещо на маргінесі своєї основної роботи ще на початку 30-х років ХХ століття написав цю книгу – і нічого кращого до сьогодні, здається, про основну українську туристичну локацію не видано. Є симпатичні "кавові" і "легендарні" майже-путівники Винничука, є сила силенна різного ступеня милості і "ванільності" видань – але до Крип’якевича якось нікому не вдається вивищитися, а хто таки робить добрі речі на цій ниві – той точно знає цю блискучу роботу історика, а заразом і першосортного "львівського патріота".

Давнє (а тут таких багато, соковито-колоритних, тепер вже суто діалектичних) слово "проходи" - це, по суті, прогулянки, опис чи не конкретних – від одної історичної пам’ятки до іншої – маршрутів маленьких подорожей містом Лева "із задоволенням і не без моралі". Чимало суто історичної, ексклюзивної інформації з перших рук, але головне – розкриття суті таких локацій і місцевостей, саме називання яких є окремим задоволенням: "Личаків", "Галицьке передмістя", "Церкви княжого Львова", "Замарстинів, Клепарів, Голоско, Брюховичі". І якщо ви думаєте, що принаймні історичний центр знаєте добре, спішу сказати: розділи "Середмістя" і "Довкола середмістя" вас сильно здивують. Змусивши ще раз – і вже по-іншому – пройтися містом, у якому Крип’якевич знає буквально кожну бруківку.

________________________________________

 

Віктор Сонькін, "Тут був Рим" (Сorpus, 2015)

Книга присвячена пам’яті чи не головного радянського знавця античності, Міхаїлу Гаспарову, а сам Сонькін, окрім того, що славіст і лауреат премії "Просвітитель", ще й перекладач Барнза і Талеба – вихідні дані промовисто говорять про клас тої речі, яку нам випало щастя читати. Сонькін оповідає про Рим, якого наче вже і нема, але варто вгледітись – і ось він, підзаголовок "Сучасні прогулянки по древньому місту" набуває абсолютної легітимності: автостради, магазини, фаст-фуди і сучасні будинки – але поруч Форум і Остія, і не так опис і захват руїнами (такого на книжкових полицях, хоч греблю гати), як історії, що за ними стоять: живі, дражливі, зрозумілі і неймовірно захоплюючі. Тут Сонькін, дійсно, постає вірним послідовником автора "Занимательной Греции", коли глибина і ерудованість ідуть поруч із легкістю викладу і так "чіпляють", як не кожен скандинавський детектив: 10 глав і 600 сторінок бозна де й діваються. Рим оживає: киплять пристрасті, сексуальна розкутість доповнюється жагою подвигу, а столицю древнього світу можна побачити ще й крізь призму тих великих, хто був закоханий у Рим і до російського дослідника: очима Гоголя і Твена, Байрона і вже згадуваного Петра Вайля. І це все дійсно можна побачити!

Кому буде замало – а буде реально замало – книги Сонькіна, тому можна порадити книжку Альберто Анджели "Один день у Древньому Римі": менш фундаментальну і стилістично викінчену, але цілком придатну для читання тими, хто все ж таки хоче знати, "як все було насправді". 

________________________________________

 

Сергій Іванов, "В пошуках Константинополя" (Вокруг света, 2011)

"Путівник по візантійському Стамбулу і околицям" - дуже точний підзаголовок, адже йдеться таки про те, аби відшукати в, здавалося б, тотально турецькому Стамбулі сліди того міста, яке було столицею величної імперії і на яке взорувався чи не весь слов’янський – православний - світ. Місто-палімпсест, сучасний мегаполіс, крізь який – якщо знати, куди дивитись – можна побачити давній і середньовічний Константинополь, те місто, яке руйнують і забирають собі турки на перших сторінках роману Еко "Баудоліно". Іванов знає ці сліди до останньої руїни і щедро ділиться знахідками, віднайденими на територіях приватних володінь і військових баз, в автомеханічних майстернях (церква) і магазинах (палацові підземелля), на островах і буквально посеред моря. Не книга – мрія "путівникового" мистецтва, з детальними картами і фотографіями, оповідною майстерністю і доступністю викладу. Бери і йди.

У Памука була "османська туга" - у Іванова ж відчувається "візантійська": туга за Містом, яке ще є, але щоб побачити його, вже треба докладати чималих зусиль. Нам страшенно необхідна саме така книга про древній – княжий, давній-давній – Київ, з його там і тут незаконсервованими і мало ким поміченими руїнами і слідами, навіть слідами руїн. Зрозуміло, що левина доля справи у компетентному і віртуозному – під стать Іванову - оповідачі-авторі, але у нас такий точно є. Головне, аби колись у нього таки стало часу і натхнення  - бо сил точно стане – написати таку книгу. А до того моменту – "У пошуках Константинополя": навіть якщо ви нікуди не збираєтесь, просто почитайте цю книгу. От просто почитайте.

________________________________________

 

Кирило Бабаєв, Олександра Архангельська, "Що таке Африка" (Рипол Классик, 2015)

Так, не стільки щось на кшталт хоч якогось путівника, скільки взірцевий – от просто блискучий – наук-поп про цілий окремий світ, але такий, що після нього хочеться їхати хоч куди, аби тільки в Африку: хоч в Алжир і Камерун, а хоч в Лесото чи Мозамбік. З іншого ж боку, які там путівники по "чорному континенту" взагалі можуть бути? Тут потрібно дати розуміння того, що воно є в своїй суті, "звідки пішло бути" і чим вони там такі особливі – тобто таки дійсно розказати, що ж таке є Африка. Автори – фахівці найвищого ґатунку: філолог-етнограф і історик з інституту Африки, яка безпосередньо мешкала в ЮАР щось близько п’яти років.

Охоплений матеріал – поза межами розуміння: десятки країн і територій, історична протяжність – від бальзамування кішок до сьогодення, герої – від цариці Савської до диктаторів усіх мастей і етнічних груп найрізноманітніших конфігурацій. Плюс – дослідження ідей і десятки курйозів, які дають кращу можливість вхопити саму фактуру тамтешнього життя: домовини у формі пивних пляшок, химерна місцева кіно-індустрія, мови, які незрозуміло звідки й виникають, давні звичаї, які заломлюються під дією часу і трансформуються у щось геть незбагненне. Але ой яке цікаве. Вочевидь, маємо справу з фактом саме російської африканістики, тому тут відомості і про прадіда Пушкіна Абрама Ганнібала, й історії мутацій місцевих слів у російській мові. Ну що поробиш, буде українська африканістика, будуть українські контексти. А поки читаємо – і збираємось у довгу подорож. Бо ж хіба всидиш тут вдома з такими книгами.

________________________________________

Розділи :
Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
1
ПЕРЕГЛЯДІВ
1
КОМЕНТАРІВ

КОМЕНТАРІ

4.02.2016, 04:00
Додати

ГОЛОВНА ШПАЛЬТА

    • 1 лютого 2016

    INSIDER: Лучшие материалы

    Здесь мы оставляем тексты, которые нам показались самыми знаковыми

    • 0
    • 61
     
    • 31 січня 2016

    Роман Безсмертний: "Росія зацікавлена, щоб ця війна тривала без кінця"

    "З появою Гризлова мало що змінилося. Ви дискусію навколо Сталіна уявляєте?"

    • 3
    • 19
     
    • 29 січня 2016

    Как проститься с прошлым

    Как прощаться и открываться новым возможностям, рассказывает психолог

    • 1
    • 30
     
    • 29 січня 2016

    Крымские ультрас: «Предателей мы не забудем»

    Что означало быть проукраинским ультрасом в Крыму в начале оккупации, и как они живут сейчас

    • 1
    • 32
     
Система Orphus