Юрій Іздрик: Покоління тридцятилітніх – це одне з "втрачених" поколінь

Український поет і прозаїк про молодь, інтимну поезію, соціальні мережі та Каньє Веста
2 липня 201414:00

Прізвище Юрія Іздрика можна почути і в колі обізнаних музикантів, і в колі його читачів. Хоча сам він вважає себе передусім автором текстів для вдалих вечірок – пише так, щоб можна було "відірватися на повну".

Ззовні Іздрик більше нагадує рок-музиканта, ніж поета, але він однозначно є втіленням постмодерну: уривчастого, різкого, "рельєфного", так би мовити, з гострими кутами та складними підтекстами.

Український прозаїк, поет, один із засновників Станіславського феномену розповів INSIDER про інтимну поезію, соціальні мережі та Каньє Веста.

Молодь, як інопланетяни

Рахуймо за емоційним та психологічним, а не паспортним віком. Покоління тридцятилітніх – це одне з "втрачених" поколінь. Вони ж всюди трапляються час до часу.

А от двадцятилітні викликають довіру. Це такі-собі інопланетяни з власною фрагментарною мережевою свідомістю. Може, я на них дивлюся трохи, як на екзотику, але вірю, що це – конструктивне покоління, яке насправді залишить щось після себе. Будь-які старт-апи мають шанси на успіх.

Література як інтимна справа

До останнього часу я був, так би мовити, статусним українським письменником. Є Іздрик, який час до часу щось пише. Іздрик є в рейтингах, критиці, видавничих планах, тиражних цифрах. Це накладає на тебе ідіотське обмеження – ти раптом перетворюєшся з людини, яка займається просто своєю справою, на фігуру, яка виконує соціальні функції. Ти підсвідомо починаєш думати інакше, звертаєш увагу на те, що про тебе пише критика, ти дивишся рейтинги – і неважливо, як саме ти ставишся до цього, бо це треба знати, де ти на рівні громадської думки.

Але кілька останніх років – років п’ять, скажімо – питання писання є для мене суто приватною справою. Це один зі способів отримувати задоволення від життя.

Мені цікаво публікувати тексти такими, якими я хочу їх бачити, і є видавництва, які дають мені карт-бланш. Річ у тому, що письменницька діяльність не приносить мені прибутку – якісь роялті, це смішно. Завдяки цьому я не маю жодної прив’язки, ніяких "мушу" чи "треба". Я ж не заробляю цим на життя. Тому це дуже інтимна справа.

 

Лайки (не про собак)

Із появою соціальних мереж поняття інформації змінилося. У мене є кілька аудиторій. Одна – та, яка приходить у книгарні й купує книжки. Інша – це Facebоok, що сформувалося доволі спонтанно. Колись популярним був LiveJournal, я публікував там невеличкі прозові тексти – із них потім вийшла книга "Таке". Я сам робив ілюстрації до них.

А короткий вірш за обсягом і акцентами такий самий, як і статус будь-кого іншого. "Спрацює-не спрацює". Моментальне поширення. Це в певному сенсі навіть антропологічна практика: я ніколи не знаю, який вірш набере більше "лайків". Мені комфортно існувати в цьому. Це ж ідеальна ситуація – моментальна реакція публіки.

Поезія як клубний формат

У принципі, я веду дуже замкнутий спосіб життя. Я днями можу не виходити з дому, мені із собою дуже добре. Але як людина, не позбавлена демонстративних комплексів, я потребую публіки, зустрічі із живими людьми, це енергетичний обмін.

Тут уже й концерти драмтеатру – найбільший ефект. Ми пишемо електронну музику. Це не просто репрезентація поезії – ми абсолютно свідомо наголошуємо на тому, що ми – комерційний проект, у нас клубний формат. Мені цікаво бачити аудиторію, яка може відриватися під нетупу музику і нетупі тексти. Коли я пишу вірші, я думаю, що це тексти здебільшого для сценічного виконання.

Станіславський феномен як сплеск та фон

Для мене Станіславський феномен – це зовсім не те, що прийнято називати цим терміном у літературній критиці. Для мене це не суто літературне явище. Це був дійсно сплеск художньої активності на початку дев’яностих, що стався одночасно в різних галузях.

Журнальні та арт-проекти, музичні гурти – трешові, хардові, гаражні, але характерні. Воно все існувало разом. Я, Тарас Прохасько, Володимир Єшкілєв – ми просто з’явилися на фоні тих подій. Це не було суто поколіневе явище, просто так сталося.

Музика, як секс

Коли ти шукаєш своє "я", доводиться відокремлювати свої, умовно кажучи, таланти. За п’ятдесят два роки я зрозумів, що відчуття слова – це моя девіація. Малювання, музика – із цим мені складніше. До того ж, як я розумію, мені завжди заважала музична освіта. Музичне мислення йшло не від слуху. Більшість із того, що я сам робив у музиці, – це залізобетон.

Але коли ми познайомилися з Григорієм Семенчуком – він молодший за мого сина, але є моїм найкращим другом, – я зрозумів, що відбувся резонанс. Ми і по текстах, і по музиці мислимо в унісон. На голому ентузіазмі ми зробили проект. У нас багато разів змінювався склад, ми грали з різними музикантами та й продовжуємо грати з усіма, хто згоден.

Ми, мабуть, єдина у світі група, яка повністю відмовилася від репетицій – ми граємо лише вживу. Барабанщик живе в Києві, Грицько – у Львові, я – в Калуші, ми збираємося тільки на концертах, це завжди перформанси. Я зрозумів, що спільне перебування на сцені, спільне творення звукової атмосфери – це щось особливе. Ти не показуєш, що ти вмієш, – ти слухаєш, що роблять твої партнери.

Коли концерт іде на драйві, вважаю, що музика хороша, але насправді судити публіці, бо я не знаю. Із віршами завжди знаю, який кращий, а який гірший, незважаючи на кількість "лайків", бо спрацьовує внутрішнє відчуття. А з музикою – ти виходиш на сцену, і або є секс, або його немає. Це величезна насолода, суто сенсорна річ.

Андрухович, як консульство

Настав момент, коли я перестав їздити та приймати запрошення за кордон. Навіщо? Щоб мене прийшло двадцять чоловік послухати? Тут до мене прийде сто, вони мене знають, я їх часто теж, і всім буде добре.

У нас є чудові представники культури, наприклад, Юрій Андрухович – він же сам, як консульство – або Катя Бабкіна. Я ненавиджу подорожувати – для мене це стрес. Не тому, що Одеса, а тому, що їхати.

Альбом "Yeezus" як гідна річ

Мені цікаво дізнаватися про тренди в музиці, скажімо, але відкривати для себе будь-що вже не так цікаво. Мабуть, це приходить із віком. Є стільки нового, проте навіщо воно мені?

Наприклад, останній альбом Каньє Веста – мені сподобалося, чесно, але це не зовсім та музика, яку я слухаю. У моїй фонотеці – Red Hot Chili Peppers, Nirvana, Sting, Земфіра, там навіть є Ваєнга, уявіть собі.

Щодо книжок: перечитую Пелєвіна. Нещодавно дивився лекції Бикова з класичної літератури по декілька разів. 

Кіно дивлюся частіше під час перегляду телевізора, бо затримуєшся. Часто "чіпляє" кадр: Кіра Муратова, Герман, Тарковський. Олександр Сокуров – чорний, як ніч, але геніальний, як живопис Бекона або творчість Bjork. Мені подобається, коли кадр "бере".

Розділи :
Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

КОМЕНТАРІ

13.11.2018, 20:49
Додати

ГОЛОВНА ШПАЛЬТА

    • 28 вересня 2019

    "Хто наступна Гандзюк?": активісти прийшли до Офісу президента

    У п'ятницю, 27 вересня, під Адміністрацією президента відбулася друга “Ніч на Банковій”. Активісти лишили напис на асфальті із запитанням: "Хто наступна Гандзюк?"

     
    • 26 вересня 2019

    “Пожаліли його, живий лишився, а він тепер в суді свідчить”, - в суді з розстрілу групи спецпризначення оприлюднили “прослушку” фігуранта

    Запорізький апеляційний суд на фінішній прямій розгляду справи розстріляних спецпризначенців

     
    • 21 вересня 2019

    Члени "Демократичної сокири" звернулись до міграційної служби щодо потрійного громадянства Коломойського

    Про це стало відомо під час акції "Імпічмент Коломойському", яка відбулась біля Офісу президента у Києві, 20 вересня

     
    • 18 вересня 2019

    У Києві відбулась церемонія подяки ексдиректору Українського інституту національної пам'яті В'ятровичу

     
Система Orphus