Юрій Андрухович: Мінкульт - це орган, де збираються люди, які воліють зубами триматися за шаблони та кліше

Український письменник про війну, культурну прірву і доцільність існування Мінкульту
Фото Максима Кудимця\INSIDER
10 лютого 201513:30

Наприкінці минулого року вийшла книга вибраних колонок Юрія Андруховича "Тут похований Фантомас". Київська презентація відбудеться сьогодні у книгарні "Є".

Зі збірки чітко видно, як відбувся такий собі перехід письменника від загальнолюдських тем до актуальних політичних.

- Так вийшло, що писати про щось інше я просто не міг, - пояснює Андрухович.

Власне, письменника вже давно записали до лідерів політичної думки в Україні. Сам Андрухович воліє віджартовуватися на цю тему.

Попри все, INSIDER спробував поговорити з письменником про літературу, культурну прірву і дізнався, коли може вийти його майбутня книга. 

- Якими ми вийдемо з цієї війни?

- Щиро кажучи, цілісної картини в мене немає, бо я не думаю, що це тепер найактуальніше питання. Важливіше зрозуміти, як цю війну закінчити. Ще важливіше - зрозуміти, як її виграти.

Попри це, я бачу якісь фрагменти майбутньої дійсності, але хочу, щоб деякі з них були лиш моїми уявними страхами. Наприклад, мені здається, що в нас може виникнути дуже серйозний розкол між тими, хто воював, і більшістю, яка не була фронті й жила своїм звичним нормальним життям. Це будуть неминучі повсюдні конфлікти, коли буде своєрідна когорта, каста ветеранів бойових дій, і вони будуть проходити через усілякі свої психічні та психологічні випробування. Це дуже неприваблива перспектива для всього суспільства.

Із цим не можна нічого подіяти, так само як не можна всіх до одного мобілізувати в зону бойових дій, або ж помахом чарівної палички забезпечити повернення тих, хто був на війні, такими, як вони були в мирному житті. Це ті фатальні зміни, до яких потрібно готуватися.

Але, повторюю, головне - зрозуміти, як цю війну закінчити.

- Багато хто висловлює думку: якби в нас була нормальна культурна політика, то ні сепаратистів не було б, ні війни. Ви погоджуєтеся з цим?

- Мабуть, цей шанс потрібно було використати. Але з іншого боку - я не бачу особливо помилкових речей. На Донбасі ж не відбувалося ніякої українізації чи агресивної культурної політики. Можливо, проблема в тому, що її там узагалі не було. Але нічого такого, що змушувало би людей відмовлятися від своєї певної ідентичності, теж не було. 

Специфіка Донбасу в тому (можливо, я знову когось ображу), що якісь культурні інституції, культурні кроки чи культурний простір там загалом неважливі. Там усе базується на проблемі власності та ієрархії.

Не варто казати, що їм не додали культури. Їм потрібно було в першу чергу дати економічну свободу, дати можливість вилізти з тієї кабали, без якої вони, виявляється, існувати не можуть. І лиш потім говорити про якусь культурну програму їхнього зцілення.

Фото Максима Кудимця, INSIDER

- Але ж ви не будете заперечувати, що серед українців існує якась культурна прірва. Для одних культура - це щотижневі походи в театр, для інших - будь-який концерт по телебаченню. Чи є у вас думки щодо того, як цю культурну прірву знищити?

-  Я не думаю, що хтось має на це право. Це індивідуальна справа кожного, що він вважає культурою. Для когось культура - це відвідання пивного кіоску і розмови з друзями, для інших - це похід до театру опери і балету чи на симфонічний концерт. Але сказати, що ми повинні всіх вирівняти у своїх культурних потребах - неправильно і неможливо.

Думаю, така прірва в культурному плані притаманна будь-якій нації. Тут інша річ працює. Ті суспільства, які матеріально багатші, в силу традицій і виховання, весь час перебувають у культурі і таким чином її підтримують. Підтримують, оплачуючи свій похід на концерт, виставку чи фестиваль. Чи, наприклад, читаючи книжки.

Натомість, якщо суспільство бідне, і людям не те що на концерт симфонічного оркестру, а і на футбол немає як сходити, - це зовсім інша ситуація. В зв’язку з цим ми впираємося в ту саму базову проблему, яка супроводжує всю дискусію про культуру, - це проблема свободи. В тому числі й економічної свободи, можливості людини самій змінити рівень свого достатку. Я, здається, непомітно навіть для самого себе, вдарився в якийсь стихійний марксизм (сміється).

- Яка культурна політика повинна бути на рівні держави?

- Напевно, в першу чергу сучасною, гнучкою, повинна враховувати, що ми все ж таки вже в 21 столітті і що відбулися певні глобальні зміни в культурних процесах, які стали вже незворотними.

Головне - в жодному разі не намагатися застосовувати певні прийоми і методи минулого століття, а тим паче тоталітарної епохи: коли одні й ті самі чиновники повинні своєю діяльністю охопити все - починаючи від сільських клубів і бібліотек, і закінчуючи тими ж симфонічними оркестрами.

Культурну політику мали б створювати люди дуже сучасні, а це означає дуже молоді і талановиті, які мають, попри свою молодість, великий досвід спілкування з іншими культурами і які готові до будь-яких контактів, змін, революційних, кардинальних кроків. Десь так я це бачу.

Одне з головних питань тут пов’язане з Міністерством культури. Я зовсім не впевнений, чи потрібно воно взагалі. Тому що міністерство в нашому розумінні - це такий от орган, де збираються люди чиновницького бюрократичного штибу, вони воліють зубами триматися за шаблони, за кліше і свої звички.

- До вас як до митця зверталися колись із Мінкульту з пропозиціями співпраці?

- Ні, не зверталися. Можливо, якби там залишався Нищук зі своєю командою, то, не відкидаю, до цього колись дійшло би. Тому що для мене було дуже добрим знаком, що його заступницею стала Олеся Островська-Люта. Власне, я був приємно здивований, що цей факт переконав навіть деяких моїх знайомих журналістів у Німеччині. Вони, захищаючи попередній наш уряд від дуже поширених звинувачень у фашизмі і т.п., завжди апелювали до призначення Островської, воно дуже переконливо заперечувало ті звинувачення.

- Гаразд, припустімо, що міністерство таки розформують. Що може стати альтернативою його?

- Я бачив би це як певну сукупність різнопланових інституцій, передусім фондів. Вони могли би бути і державні, і приватні, і громадські. В цьому випадку різноманітність тільки сприяє.

Одні могли би зосередитися на явищах "високої" культури, і, скажімо, плекати нову музику чи вокалістів для майбутніх оперних театрів, інші - зосередились би на кіно, літературі і т.д.

Як на мене, то поняття децентралізації саме у випадку культури повинно працювати. Тобто замість однієї такої фіктивної інституції могла б існувати мережа фондів, які, з одного боку, акумулювали би в собі кошти та ідеї, а з іншого - втілювали їх у життя через розподіл тих же коштів.

Коли впродовж минулих років ми з друзями починали згадувати, до кого би звернутися по підтримку якогось культурного проекту, то перебирали в пам’яті Фонд Ахметова і з великою натяжкою Фонд Пінчука. І все. До Міністерства культури ми не писали і не зверталися після того, як 2010 року вони відібрали в нас уже виділені кошти. Нам було виділено допомогу на тур з "Карбідо", але відбулася зміна президента, прийшов Янукович, і навіть ті невеличкі гроші в нас відібрали.

У кожному разі, якби цих фондів було хоча б декілька десятків на всю Україну, то ми побачили би, що маємо страшенно багато талановитих людей, яким є що показати і що сказати, але їм потрібно допомогти.

Фото Максима Кудимця, INSIDER

- Багато людей вважають культуру непотрібною і неважливою. Що потрібно зробити, щоб культуру сприймали на іншому рівні?

- Поки суспільство аж таке голодне, як у нас, дуже складно знаходити аргументи на користь культури. В міру того, як воно стане багатшим, буде напрацьовуватись якийсь матеріальний добробут, буде і зростати розуміння того, що культура теж потрібна.

Але варто зауважити, що на ігнорування культури, в тому числі і в медійній сфері, скаржаться всі, навіть благополучніші країни. Колись на зустрічі Європейського парламенту культури мені довелося вислухати на виступах західноєвропейських колег абсолютно ті самі речі, які я чую і в нас.

- Ви ще призовного віку. Тож якби вам прийшла повістка, ви пішли б?

- Хитре запитання. Якщо я відповім ні, то вийде, що дезертирую (сміється).

Якби мені прийшла повістка, я би з’явився у військовий комісаріат і виконував би все, що від мене там буде вимагатися. Але я вважаю, для того, щоб бути ефективним у цій війні, я міг би брати участь у ній якимось особливим чином. Тобто не командиром взводу, яким я закінчив службу в радянській армії в 1984-му році. У цій ролі я був би неефективний. Натомість я міг би подумати і запропонувати щось від себе.

- У вашій книзі "Тут похований Фантомас" чітко видно, що в якийсь момент у вас відбувся перехід від загальнолюдських тем до політичних. Ви самі для себе помітили, коли саме це відбулося?

- Це сталося десь у жовтні 2013 року, коли вже наближався цей момент Х - "підписання-непідписання" угоди про асоціацію. Так вийшло, що писати про щось інше я просто не міг.

Я жив тим, що відбувається на Майдані. Я подумав, що буде штучно і нічим невиправдано шукати якісь інші неполітичні теми.

- В якій ролі ви почуваєтеся комфортніше - письменник, перекладач, колумніст?

- У всіх цих речах ідеться про одне і те саме - роботу з текстом. Але найкомфортніше, звичайно, перекладачеві, бо він відповідальний тільки за якість свого перекладу - не за думки, ідеї чи образи. Узагалі ж комфортність у творчості – не надто зрозумілий критерій. Чому митцеві має бути комфортно? Хай буде складно (сміється).

А з колонками… думаю, що до якогось моменту я ще їх писатиму, але потім зроблю перерву на декілька років. Тому що не можна постійно перебувати в цьому жанрі. Так чи інакше настане той момент, коли я знову візьмуся за написання своїх нових книжок.

- Коли цей момент може бути? Ви, напевно, вже відчуваєте це, якщо про це говорите.

- Половина однієї з наступних книжок у мене є. Щоб закінчити, я повинен мати більш-менш тривалішу перспективу без роз’їздів. Хоча б місяць-другий побути в одному і тому ж місці. Я просто маю дочекатися цього моменту.

- Що це буде за книга?

- Я поки не хочу про це говорити, бо її ще немає.

- Якщо говорити про книги, які були написані про Майдан, ви можете виділити для себе щось якісне? Мені здається, що ще рано для рефлексій.

- Я теж так вважаю. На мій погляд, для такого повноцінного художнього твору потрібна відповідна дистанція, тому що Майдан дуже складне явище. Про нього що не скажеш - усього буде недостатньо. Тому зараз усе гаразд. Я думаю, що найближчими роками в нас буде багато не стільки майданної, скільки воєнної літератури. А швидше за все у великих романах ці теми зійдуться.

З тих книжок, що вже вийшли досі, можна виділити "щоденникову" публіцистику, писану наживо, як, наприклад, "Євромайдан: Хроніка відчуттів", або ж проект Антіна Мухарського "Майдан. (R)еволюція духу".

А якийсь "блокбастер" ще повинен прийти.

Фото Максима Кудимця, INSIDER

- Ми провели минулий рік. Чи можете назвати емоцію, яка була головною в минулому році?

- Мабуть, це була особлива форма любові. Спочатку я хотів сказати "зворушення", але цього слова я не люблю. В мені особисто я зафіксував таку зміну, що мені хотілося знову говорити про пафосні речі. А пафос для кожного письменника згубний, нищівний. Я перечитую свої колонки того часу, там справді багато пафосу.

І був ще такий природний ренесанс в якихось релігійних почуттях. Тобто та заяложена побутова релігійність, яка оволоділа нашим суспільством, мене дратувала вже давно. Я всюди намагався підкреслити своє критичне ставлення до церкви, до церковнослужителів. Але вони так повелися під час Майдану, як справді повинні поводитися християнські пастирі. Вони були безстрашні, вони своїми молитвами творили дивні речі, коли, наприклад, зупинявся штурм. Коли сам подумки молишся, і воно відбувається, - це дуже серйозна емоційна зміна.

Але маю надію, що так чи інакше здоровий скептицизм і веселий цинізм повернеться до мене і я не буду більше таким пафосним, як був тоді (сміється).

- Для багатьох ви – беззаперечний авторитет. Чи відчуваєте через це певну відповідальність? Чи важко її нести?

- Я волію не говорити на цю тему серйозно і зазвичай просто віджартовуюсь. Це не означає, що я до цього несерйозно ставлюся. Але з гучними фразами і дуже впевненими заявами я намагаюся бути обережним. Напевно, це такий мій психологічний захист.

Але якщо говорити серйозно, я дуже стримано ставлюся до того, що для когось я можу бути авторитетом. Якщо такі люди є, то я би їх назвав "найнормальнішими". Такими, перед якими легко нести відповідальність, тому що вони достатньо мудрі, щоб бути поблажливішими навіть до своїх авторитетів.

- А чи не стомилися від того, що від вас постійно чогось очікують? Чекають на реакцію Андруховича щодо того чи іншого, чекають на новий роман тощо.

- Я кокетувати не буду (сміється). Як перманентний стан – це нормально. Це дозволяє мені підтримувати себе в тонусі.

Проте це має якісь свої конкретні спонтанні прояви, які можуть бути мені неприємними. Наприклад, коли виходить той-таки мій новий роман, а ніхто не хоче визнавати його романом. Коли всі кажуть: "Хіба ми цього чекали?" А я ж, у принципі, не брав зобов'язань виконати саме те, чого від мене чекають.

Очікування можуть бути в кожної людини свої і, відповідно, з’являється багато розчарованих. Але я намагаюся жити з цим вже доволі давно і кожного разу знаходжу в собі все більше розуміння.

- Скажіть, більшість своїх думок ви розкриваєте публічно чи все-таки щось залишаєте собі?

- Тут варто враховувати фактор мови. Між думкою, яка в мене є, і аудиторією, до якої я хочу щось донести, є посередник - мова. Вона не завжди дозволяє до кінця і абсолютно точно висловитись. І річ не в тому, що я хочу щось приховати, а в тому, що в мови теж є певні обмеження. Залишається шліфувати – і мову, й себе.

Розділи :
Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

КОМЕНТАРІ

16.11.2018, 06:00
Додати

ГОЛОВНА ШПАЛЬТА

    • 14 листопада 2019

    На Банковій запалили свічки: активісти питають, що буде зі справами Майдану

     
    • 14 листопада 2019

    Обвинуваченого у вбивстві журналіста Сергієнка суд повернув під варту. Він чекає на ухвалу

    З поліцією його охороняє десяток небайдужих громадян

     
    • 13 листопада 2019

    Адвокат переконував суд, що Онищенко купив коня на ті €500 тис., які обвинувачення просило арештувати

     
    • 7 листопада 2019

    Загибель свідка у справі Шеремета: близькі вказують на ознаки інсценування

    У свідка могли проходити слідчі дії у справі вбитого журналіста Павла Шеремета

     
Система Orphus