Володимир Кузнецов: Я не розмежовую мистецтво та політику

Художник - про справу знищеної роботи "Страшний суд" і його нові твори
Фото: Валентин Огіренко/ukrafoto.com
2 грудня 201515:20
  • 0
  • 1

В 2013 році очільниця Мистецького Арсеналу Наталя Заболотна знищила роботу українського художника Володимира Кузнецова "Страшний суд", яка мала виставлятися в рамках експозиції "Велике і Величне". За вчинені дії художник подав на "Мистецький Арсенал" до суду. 

Рішенням від 9 вересня 2015 року Печерський суд постановив частково задовольнити позов художника Володимира Кузнецова "про визнання дій дирекції "Мистецького Арсеналу" протиправними, відшкодувати моральну шкоду та виплатити компенсацію за порушення авторських прав". Власне, "частково" полягає в призначенні виплати за моральну шкоду в розмірі... однієї тисячі гривень.

Сам Кузнецов не згодний із цим рішенням, тому завтра, 3 грудня, в Апеляційному суді Києва відбудеться розгляд апеляції художника щодо рішення Печерського суду.

INSIDER зустрівся з Кузнєцовим і дізнався про подробиці справи та його нові роботи. 

- Подаючи позов до суду, ти шукав справедливості. Втім, з огляду на попереднє рішення Печерського суду, чи маєш якісь надії на Апеляційний суд? Що ти плануєш робити далі?

- Тут питання правових відносин, поваги чи радше зневаги до твоєї праці, до твоєї думки або позиції. У позові було чотири пункти вимог – половину з одного пункту задовольнили.

Щодо причин такого рішення, я бачу лише моменти відсутності незалежного суду. Очевидно, що рішення приймаються максимально політично лояльно до вигоди сторони-представника державної інституції. Думаю, тут питання не в некомпетентності в мистецтві, а в страху за своє положення, свою роботу, своє крісло. І це стосується не лише до суду, але й будь-якої структури з ієрархічною системою "начальник-підлеглий”, державної структури.  

Попри це, на часі апеляція і, залежно від її результатів, подальші розгляди позову в усіх інстанціях, пропонованих системою правосуддя в Україні, якою обхаяною людьми ця система не була би.

Зараз діяти в площині судового процесу мені важливо та цікаво. Зрозуміло, що опоненти хочуть завести справу в глухий кут, але їхні дії провокують дії з мого боку.

Щодо політичності справи – я не розмежовую мистецтво та політику, і те й інше є певною дією, реакцією на певну ситуацію. Політичне може бути присутнє як у твоїх роботах, так і в діях, коли ти захищаєш зроблене, робиш спроби побороти замовчування безкарності держінституції та їх керівників.

Робота "Страшний суд" до знищення

- Від липня 2013 року минуло чимало часу, упродовж якого багато сталося. "Справу Кузнєцова" потроху забули – засідання суду за твоїм позовом до "Мистецького Арсеналу" і навіть його специфічне рішення залишилися без особливої уваги з боку громадськості, хоча твоя справа також є лакмусовим папірцем і для судової системи “після Майдану”, і для нової влади в галузі культури.

- Чесно кажучи, я не зовсім розумію позицію художньої спільноти. Відразу після акта цензури був певний вибух із різних ініціатив: акції, проголошення бойкоту "Арсеналу", обговорення в медіа. Мене особисто цікавив процес пошуку спільного вирішення ситуації методом проведення асамблей. На жаль, деякі активісти культури, які нібито підтримували сторону протестувальників, публічно проголошували амбіційні критичні заяви до своїх союзників, що поступово руйнували можливість спільно узгоджених дій. Думаю, через персональну критику одне одного люди відмовлялися брати участь у спільному русі надалі.

Спочатку я довго шукав адвоката, який би погодився вести справу pro bono, потім почався Майдан – було багато нагальніших справ для юристів. Після Майдану ми з кількома юристами сформулювали позов.

Культурні активісти підтримували судовий процес переважно фейсбучними репостами з гнівними коментарями. На самі ж судові засідання приходило від сили троє-четверо людей, інші ж або чекали післясудових звітів, або вважали, що справа давня, не має медіа-приводу, навколо якого можна було б розвивати активність.

Я твердо сказати не можу, чому певна кількість культурних активістів сформулювали свої персональні судження та не вважають за потрібне збиратися разом і вирішувати ситуацію з "Арсеналом", адже ця інституція продовжує бути глухою та закритою. Ті художники, які продовжують співпрацювати з "Арсеналом", в судовому процесі переважно вбачають лише мій самопіар, не беручи до уваги політичної ситуації цензури, проблематики відносин між інституцією та митцем, залежності та покори працівника перед репресивним державним органом. Вони спокійно роблять "своє", "незалежне" та "вільне" мистецтво, ба деякі навіть скаржаться на те, що я затіяв суд, адже тепер вони будуть не такі "вільні художники", "тепер треба буде дотримуватися контрактів, і нащо було взагалі малювати таке на такій виставці, невже ти не бачив, чим все закінчиться..."

 

- Натомість ти почав працювати з проблематикою регуляції стосунків між інституцією та митцем, активно досліджуючи цю тему. В рамках твоєї персональної виставки "Ковчег", що відбулася в Києві в серпні, ти представив проект "Простір праці": серію відеоінтерв'ю про досвід співпраці між художниками та інституціями. Чи збираєшся ти його продовжувати?

- Хоча загалом проблематика зрозуміла, я маю намір продовжувати "Простір праці".  

Ситуація в Україні специфічна тим, що художники, які мають негативний досвід у співпраці з українськими інституціями та певними культурними ділками, чомусь не намагаються вирішувати ситуацію публічно. Натомість вони продовжують з ними співпрацювати, так би мовити, "обережніше", виробляючи свої персональні правила та способи самозахисту. А недосвідченим початківцям залишається багато пасток.

Від них могло б убезпечити, наприклад, створення та публікація он-лайн зразків контрактів і договорів, які можна було б виставляти сумнівним інституціям (до речі, це стосується не лише співпраці з інституціями, але й особистих правових відносин). Це ніби не надто складно зробити, але потрібен час, участь юристів – добровільна або фінансована.

У мене, як і, напевно, в кожного, також були травматичні досвіди співпраці на основі усних домовленостей. Наприклад, двоє відомих у мистецьких сферах менеджерів запропонували мені віддати їм роботи на зберігання – як наслідок три мої картини розмірами 2х3 метри вже більше року невідомо де, а ці ділки мовчать, пообіцявши їх "шукати". І все, що я можу з цим вдіяти, – це час від часу публічно нагадувати їм про цю обіцянку та мої загублені роботи. Можливо, і тут дійде до суду.

До речі, у західних галереях далеко не завжди художники та галереї укладають між собою контракти. Все базується на слові, на персональних домовленостях. Для галереї важлива публічна репутація. В наших же реаліях стикаєшся з неоднозначними ситуаціями. Один мій знайомий навідріз відмовився підтримувати контакт із цими ділками, інший же вважає пошук картин моєю персональною справою, моїм власним бізнесом, без жодних сумнівів з ними співпрацюючи, деколи перепитуючи мене, чи знайшлися роботи.   

- Окрім згаданої виставки, впродовж останнього часу ти здебільшого працюєш за кордоном. Водночас у Києві відбувалася масштабна і справді визначна для нашого контексту культурна та освітня подія – Київська бієнале The School of Kiev. І мені дивно, що тебе не було серед її учасників. Тебе не запросили чи ти відмовився від участі, оскільки від початку бієнале мала проходити як другий випуск Arsenale у "Мистецькому Арсеналі"?

- Куратори бієнале запропонували мені взяти участь і створити мурал уже в одній із локацій "Київської школи” – Національному центрі Олександра Довженка. Я задумав зробити там настінний розпис у соцреалістичному стилі, який зображав би корумповані вибори голови Держкіно, коли, проігнорувавши думку громадськості, уряд призначив зовсім іншого кандидата, ніж пропонувала експертна рада. Знаю, що керівники Довженко-центру були не в захваті від мого задуму, вважаючи це надто делікатною темою для проголошення її в стінах закладу, де голова Держкіно є начальником.

Зрештою, куратори бієнале висловили мені свої сумніви щодо доречності розпису, а згодом відмовили в участі, агрументуючи це тим, що запропонована мною робота забиратиме на себе багато уваги і не буде видно інших художників. Іще одну мою пропозицію, а саме – включити суд з "Арсеналом" у програму подій бієнале - організаторами та кураторами "Київської школи" було проігноровано.  

- Твоя остання робота в Києві - мурал "Ковчег" – це свого роду драматичний коментар до ситуації постмайдану, в якій ми нині перебуваємо. Водночас, як мені здалося, змістовним недоліком бієнале була її недостатня рефлективність щодо цієї ситуації – ситуації, в якій вона, власне, відбувалася. І як загалом ти оцінюєш "Київську школу" як реципієнт, чи відвідував ти події в рамках бієнале?

- Я вважаю, що ця бієнале була важливою в сенсі певного обміну новітніми віяннями, теоріями. Проте, якщо не брати до уваги практики теоретизувань, ведення розмов, лекцій і дискусій, практична функція бієнале відсутня. Бієнале здебільшого варилася у своєму культурно-теоретичному соку, спогляданнях і судженнях, пристосовуванні до незручних подій – і це мало чим пов'язане з діями в напрямку змін ситуації в країні, обговоренням нагальних проблем і живим пошуком їх вирішення. 

Я не зовсім розумію, що саме куратори та їхні партнери вкладають у поняття "школа", але домінуюча позиція художника як спостерігача та репортера, голі теоретизування без особливих практичних дій задля вирішення нагальних проблематик, політкоректність і відсутність бажання провокувати реальну ситуацію загалом не надто надихали мене на відвідування подій цієї бієнале. Можливо, я не був на потрібних лекціях, але, наприклад, на лекціях про мігрантів самих мігрантів видно не було.

Мурал "Ковчег", 2015. Галерея 32Vozdvizhenka ARTS HOUSE, Київ

- Наскільки мені відомо, саме на тему міграції ти щойно зробив розпис Cold Wall у Будапешті?

- COLD WALL є колективним візуальним твором на тему зведення парканів, міграції та міжнародних геополітичних інтересів, що лежать за цими парканами, призводять до їх перебудови, постійного переформатування територій війни та миру.

Ференц Гроф, учасник групи Société Réaliste, разом із кураторкою Роною Копецкі запросили мене, а також художника Владана Єреміча, співредактора Art Leaks, до співпраці. Ми зробили спільний твір у просторі FKSE Studio Galeria, галереї асоціації молодих художників.

Мурал Cold Wall, 2015, галерея Fiatal Kepzőművészek Stúdiója Egyesület, Будапешт

Перебуваючи в Європі ти також провів дві лекції "Хвилі Майдану" – в Угорському університеті мистецтв і Паризькій вищій школі соціальних наук EHESS. Про що саме ти говорив?

- Я доповідав про свій досвід роботи з різними ініціативами, активістами та групами, про спроби самоорганізації людей із наметів, про студентську Асамблею, Асамблею діячів культури, про пасивність лівих, про положення художника на Майдані: малювати і спостерігати, чи брати участь у загальному русі, використовуючи різні знання, практику та взаємодопомогу.

- Нещодавно ти створив мурал у Румунії, в рамках бієналє Art Encounters. Якій темі присвячений цей розпис, адже ти завжди працюєш із локальним контекстом та актуальною для нього проблематикою?

- На запрошення куратора бієнале Райналда Шумахера я зробив розпис у місті Арад, а саме в галереї на території закинутої текстильної фабрики TEBA. Цю фабрику в 1990-х за непрозорих обставин було продано інвестору з Італії – cитуація доволі знайома як в Україні, так і на всьому пострадянському просторі, коли місцева номенклатура, діючи разом зі спецслужбами, продавала за безцінь державні "збиткові" підприємства, кладучи тіньові прибутки до своїх кишень.

Власник фабрики, своєю чергою, утримуючи простір до кращих часів, надав його частину художникам у користування, безкоштовно. Але після реалізованих ними художніх проектів почав поступово вводити та підвищувати вартість оренди. Місто зараз ніби й хоче викупити цей простір назад, але ціна росте пропорційно до нових виставок і подій у ньому. Самі ж діячі культури мають кілька варіантів: чи жорстко відмовлятися, чи брати участь, "лягаючи" під замовника, виправдовуючись, що ніби робиш своє, "красиве та цікаве" мистецтво, чи намагатися боротися за цей простір, використовуючи художні, соціальні, активістські практики, залучаючи різні соціальні групи та ініціативи до співучасті, роблячи цей простір доступним для всіх прошарків суспільства.

З огляду на це, я вирішив зобразити монумент номенклатурній системі, яка нікуди поки що не поділася, але яку поступово руйнують люди, спільноти, спільними зусиллями, без лідера-керівника, самоорганізовано та самоусвідомлено.

Розпис було доповнено цитатами з книги "Прийдешнє повстання" від Невидимого Комітету, на зразок "Факт, що люди здатні на більше, ніж вони думають. Дайте владу людям. Пострадянські активісти та інтелектуали зневажають людей. Рішення не у виборі лідера чи в бюрократії, але в співтоваристві рівних, де люди спілкуються один з одним і вирішують своє життя".

Також я використав деяких персонажів із моїх попередніх розписів, зокрема, з Італії 2013 року, які доволі виразно підходили до загального стану, як і загальна проблематика пострадянської бюрократії, яка, звісно, під час роботи постійно перегукувалася в мене з теперішньою українською ситуацією.

Володимир Кузнєцов

- Хочеться сподіватися, що розгляд твоєї апеляції приверне більшу увагу громадськості, адже це виходить за межі окремої суперечки між тобою та "Мистецьким Арсеналом", де в кожного своя правда. Незахищеність авторського права та зневага до інтелектуального майна в Україні – це проблема усього суспільства.

- У книгах описується, що ще багато століть тому в Софії Київській замальовували фрески Страшного суду із зображенням у сюжеті вельмож. Наведу цитату з книги Павла Жолтовського "Художнє життя на Україні в XVI-XVIII ст.": "Іноді в справу іконописання втручалася мі­сцева єпархіальна влада. Так, у 1774 р. ки­ївський митрополит наказав у сцені пекла зі "Страшного суду" на хорах Софійського со­бору "разньїе непристойнне вещи и людей в коронах и разном одеянии... позатирать, а сделать только тьму и огнь и в оном оставить лю­дей нагих". Розпорядження митрополита бу­ло скеровано проти характерної для тих часів соціальної конкретності в "страшносудних" сюжетах. Малося на меті перетворити такі зображення з загостреною соціальною темою на абстрактно-догматичну композицію".

Зрозуміло, що розмита "абстрактно-догматична композиція" в Україні в усі часи доволі вигідна тим, хто утримує владу. Чи змінюється щось з Майданом, з Майданами наступними? Я вважаю, що процес позитивно й активно розвивається. І не варто скептикам дивуватися тому, що люди, яких раніше було нечутно, починають виражати протест, конструктивно формулювати вимоги. Нові післямайданні громадські рухи та ініціативи це стверджують. 

Розділи :
Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
1
ПЕРЕГЛЯДІВ
0
КОМЕНТАРІВ

КОМЕНТАРІ

7.12.2015, 13:48
Додати

ГОЛОВНА ШПАЛЬТА

    • 1 лютого 2016

    INSIDER: Лучшие материалы

    Здесь мы оставляем тексты, которые нам показались самыми знаковыми

    • 0
    • 5
     
    • 31 січня 2016

    Роман Безсмертний: "Росія зацікавлена, щоб ця війна тривала без кінця"

    "З появою Гризлова мало що змінилося. Ви дискусію навколо Сталіна уявляєте?"

    • 3
    • 4
     
    • 29 січня 2016

    Как проститься с прошлым

    Как прощаться и открываться новым возможностям, рассказывает психолог

    • 1
    • 6
     
    • 29 січня 2016

    Крымские ультрас: «Предателей мы не забудем»

    Что означало быть проукраинским ультрасом в Крыму в начале оккупации, и как они живут сейчас

    • 1
    • 8
     
Система Orphus