Він художник, він так бачить: 8 маловідомих фільмів про митців

"Великі очі" Тіма Бертона і ще сім стрічок, які ви, певно, не помітили
Фото: FILMMAKING REVIEWS
13 лютого 201514:20

Хороші байопіки про митців загалом і про художників зокрема ми любимо давно і пристрасно – "Поллок", "Вінсент і Тео", "Фріда", "Модільяні", список можна розширювати довго.

Ці картини стали взірцем того, яким має бути еталонний фільм-біографія, де досягнуто ідеального балансу і між розважальністю й пізнавальністю, і між "правдою життя" і режисерським баченням й авторською інтерпретацією. Просвіщаєшся, ще й задоволення отримуєш – ну що може бути краще?

На екранах продовжують демонструватися "Величі очі" Тіма Бертона – остання за часом спроба режисера зіграти на добре вдобреній талановитим попередниками території.

Користуючись цим, INSIDER підготував для вас добірку "мистецьких" байопіків останніх років, які ви могли пропустити, але якраз пропускати їх категорично було не слід.

Надолужуймо!

"Містер Тернер" (реж. Майк Лі)

 

Фільм, що тільки-но добирається до українського прокату і який без застережень слід називати в числі найкращих минулорічних кінематографічних звершень. Британець Лі – режисер "Віри Дрейк" і прекрасного "Ще одного року" - давно дрейфує від соціальності в бік універсальності і загальнолюдського звучання, і в "Тернері" його, як видається, виносить на вершину.

Один із найважливіших художників Британії, Вільям Тернер у виконанні фантастичного Тімоті Сполла, який навіть для наймолодших тепер має бути  не лише Пітером Петтігрю з книг-про-того-хто-вижив,  тут  постає на порозі великої слави і скорої вічності. Він багато їсть, багато п’є, розмовляє хрюкаючи, ходить до повій і взагалі втілює собою достоту малосимпатичного міщанина.

Але він ще й пише картини, які спалахами розривають неспішно-побутову атмосферу стрічки і безпомильно свідчать – перед нами геній, один із хресних батьків мистецької революції зламу століть. Оте ахматівське "если б знали вы из какого сора" тут більш, ніж доречне: бог в тім’я поцілувати може будь кого, хоча це й не означає, що сам митець лише інструмент. В остаточному підсумку все залежить саме від нього.

Лі, насправді, зняв стрічку про себе: про пізню славу тихого генія, який непомітно став одним із найважливіших режисерів сьогодення, хай це й не всі розуміють. Що скажеш - прав, Британіє, морями.

"Камілла Клодель, 1915" (реж. Брюно Дюмон)

 

Фільм про видатну французьку скульпторку з майже ідентичною назвою вже був, там її грала Ізабель Аджані, і це було хороше кіно. Але Дюмон, що подарував нам "Фландрію" і прекрасного минулорічного "Малюка Кенкена", зняв кіно геть інше, яке непросто дивитись і неможливо забути.

По суті, перед нами декілька днів із життя Камілли у приватній психіатричній лікарні Монтедеверже – живописній і богом забутій місцині, до якої не долітає навіть гомін великої війни. Що було до цього (рання оглушлива слава, роман з Роденом, затворництво в майстерні, примусове лікування) і що буде після того (постійні спроби навіть лікарів її відпустити, спротив родини, ще тридцять років ізоляції в госпіталі) винесено в коментарі до і після "основної дії" – тим приголомшливіший ефект оцих декількох "звичайних" днів.

Камілла чекає на брата, ходить до лікаря, проклинає колишнього коханця, спостерігає за іншими пацієнтами – перед нами картина розплати генія за своє обдарування, але також - і образ своєї серед своїх.

Символізму Дюмон досягає майже біблійного, але він не штучний: брат підіймається зі священиком на гору і бачить перед собою церкву – Камілла видряпується на вершину з купкою божевільних і бачить перед собою небо. Грандіозне, якщо задуматись, кіно. Ну і Жюльєт Бінош – ми знали, що вона велика акторка, але що настільки..

А Роден, між іншим, таки крав ідеї у Клодель.

"Демони Да Вінчі" (Девід Гоєр)

 

Справжній скарб каналу Starz, який лише через затьмарення розуму можна вважати ще однією підлітковою історичною фантазією зі солодкавим Томом Райлі в головній ролі.

Насправді ж, перед нами блискучий в усіх розуміннях історичний пригодницький трилер, справжня історична драма, "злегка" альтернативна історія найвищої проби. Бо, з одного боку, тут молодий Макіавеллі і Америго Віспуччі, папа Сікст IV і весь цвіт дому Медичі, Флоренція і Рим, але з іншого – Сини Мітри і Книга Життя, Влад Цепеш і плем’я майя, ув’язнений близнюк понтифіка і зникла мати. І комбінації, в яких все це явлено, зачаровують з першої серії, бо, так – це ще один видатний серіал, який вже протривав два невеликі сезони і готовий от-от повернутися третім. Серіал, що натякає не на Дена Брауна, а таки на Умберто Еко і Лоуренса Норфолка.

"Демони Да Вінчі" - це настільки ж про молодого Леонардо (хай навіть такого, яким ми його бачити не звикли – ображений на світ бастард, що будь-якою ціною хоче ствердитись, але й найтвердіших переконань не полишений), наскільки й взагалі про роль митця в історії, що не лише наближає майбутнє, але й буквально витворює його.

А ще це про силу фантазії, руйнівної і рятівної, що притаманна не лише титанам Відродження, але й сценаристам американських каналів, які здатні з давно відомої історії зробити смертельно захоплюючий кіно-атракціон.  

"Мій Никифор" (реж. Кшиштоф Краузе)

 

Краузе, який помер наприкінці 2014-го, великим режисером не був, але й пересічним його не назвати. "Никифор" - дуже нетипова для нього робота. Відчувається, що тут багато особистого сентименту, але помітного рівня проникливості досягнути все одно не вдалося.

Історія Никифора-Епіфанія Дровняка, самородка-примітивіста, чи то польського українця, чи то українського поляка з Лемківщини, майже безграмотного, який пережив операцію "Вісла", але пішки повернувся додому і який у 60-их став фігурою культовою, а по собі лишив щось близько 40 тисяч робіт – так от, історія "Никифора з Криниці" урізана до останнього десятиліття життя, коли він перебував під опікою художника Мар’яна Влосінського і поволі помирав від задавненого туберкульозу.

Промахів тут багато: замість цільної оповіді – галерея сцен, замість демонстрації такого драматичного життя – зміщення фокусу на фігуру опікуна, який полишає своє малярство, втрачає сім’ю і віддає всього себе майже неспроможному на діалог Никифору. Щира любов, втеча від невдач, компенсація власної посередності? Відповідей немає.

Не матеріал – мрія: чи був Дровняк генієм, а чи просто співпав з певною кон’юнктурою доби? Наївне мистецтво – Примаченко, Піросмані – це таки мистецтво, а чи воно потребує інших мірил, як і люди, що його продукують? Ідентичність і митець – які тут залежності?

Краузе полишає все це осторонь, і мало що з його стрічки зрозуміло. Хоча ні, є дещо беззаперечне: геніальна акторська робота Кристини Фельдман, яка й зіграла наприкінці життя свою найкращу – чоловічу? Жіночу? - роль. І от це варто побачити обов’язково.        

 

"Вихід через сувенірну крамницю" (реж. Бенксі)

Француз Тьєррі Гетта шаліє за культурою граффіті, полишає батьківщину, оселяється в Лос-Анджелесі і починає фільмувати життя і будні "нічних митців" – заборону на паплюження міста ніхто ж не відміняв.

Очевидно, він хоче зустрітись з богом і легендою, самим Бенксі, але в той момент, коли він таки починає його інтерв’ювати, стає очевидним і те, що це все  значно складніше за просто спробу зсередини подивитись на одну з найважливіших західних субкультур останнього двадцятиліття. Гетта з подачі Бенксі починає потроху малювати і ставати відомим граффітчиком ("Mr. Brainwash"), а сам Бенксі перехоплює роль режисера і все більше коментує стрімку кар’єру француза.

Певно, що перед нами майстерна підробка, ще одна високопрофесійна авантюра гуру стріт-арту, і як ти це не назви – mockumentary, а чи й prankumentary – суть не зміниться: це псевдо-документальне, але, врешті, дослідження реальності, оголення дії того механізму, який давно відпрацьований і американською культурою, але й будь-якою розумною системою взагалі: спротив в середині себе треба не ліквідувати, не задавлювати, а інкорпорувати у власне "тіло", приручати.

Так сталося з бітниками, так було з поп-артом і "злими молодими людьми", так сталося і з граффіті – за нього нині готові платити шалені гроші, з протесаного жесту це перетворюється і конвертується у коштовні об’єкти мистецтва. Повчально і захопливо, просто не відірватись.     

"Серафіна з Санліса" (реж. Мартен Прово)

 

Якщо задуматись, то перед нами мікс із "Никифора" і "Камілли Клодель": від першого – мистецька наївність і примітивізм, відточений до ідеалу і майже канонічного методу, від другої – буквально повторений найтрагічніший період життя, з війною (і не одною), безумством і десятиліттям, проведеним  в психлікарні включно.

Як і водиться у представників "святої простоти", Серафіна Луї – самоук, яка працює  хатньою робітницею, миє підлоги і пере білизну, аж поки випадково не зустрічає авторитетного критика Вільгельма Уде, чи то янгола-охоронця, а чи й біса-спокусника, який зробить її відомою і багатою, але який і зламає остаточно вкрай крихкий світ блаженної Серафіни, світ, де вона розмовляє з деревами, надихається церковними вітражами і врочистими співами. Талант і безумство, сумісні посудини, рух між якими годі відслідкувати – колізія, відома задовго до Ломброзо і так вдало втілена Прово.

Французу взагалі багато з чим пощастило: з актрисою, неймовірною Іоландою Моро, яка так легко переходить від майже-ідіотизму до містичних осяянь, які все частіше відвідують художницю; з оператором Брюне, який створює кадри-картини, вилизані довгі плани, які є цінністю самі по собі, навіть поза режисерськими задачами; обраною історією, де пафос не тисне, а прокляті питання не потребують остаточних відповідей. Ну-бо чому Серафіна божеволіє? Бо й завжди такою була; просто надходить час назавжди оселитись у своєму світі, втекти з пекла тут-життя до власними руками облаштованого раю. Майстерний фільм – сім "Сезарів" там присутні не випадково.

"Нічний дозор" (реж. Пітер Грінуей)

 

Один з головних режисерів-постмодерністів, який заразом є і письменником, і художником, і просто – діячем широкого профілю на культурній ниві, Пітер Гріневей зафільмував лише на позір традиційний байопік, присвячений життю Рембрандта і написанню ним чи не найславетнішої своєї картини. Насправді ж, все значно вигадливіше і цікавіше: Грінуей перед наші очі розв’язує розслідування, що стосується смерті попереднього капітана змальованої роти, яка, вочевидь, була спланованим вбивством.

Рембрандт – наполегливо твердить режисер -  шифрує мотиви  і перебіг злочину безпосередньо в "Нічному дозорі", але будучи викритим бюргерами-змовниками, змушений серйозно поплатись за свою ініціативу – бідність, втрата репутації і статусу, відхід учнів. Звинувачення через картину, зображення як можливість реконструювати злочин – привіт "Фотозбільшенню"   Антоніоні – давно хвилює Грінуея, цей мотив він розкручує пристрасно і з маніакальним завзяттям, не шкодуючи ані конспірологічних, ані нумерологічних засобів. 4 фундаментальні і 18 побіжних – саме стільки питань, на думку (переконливу, слід зазначити, думку) режисера, ставить перед нами "Нічний дозор".

Нині широко відомий Мартін Фрімен у головній ролі; поза усім іншим, дуже реалістична історія малосимпатичного, але принципового митця; зображення, що наслідує кольоровій гаммі полотен самого художника; мистецтвознавчий трилер-драма, що його і по Viasat History можна крутити, і на Санденс не соромно повезти; ідея шедевру, який стає найточнішим виявом генія митця, але який, врешті, його і губить – у Грінуея вийшов  вкрай вдалий фільм (а потім ще й трапилось продовження, "Рембрандт. Я звинувачую!"), який з усією очевидністю вказує, куди саме слід було магістрально рухатись режисеру замість того, аби загрузати у громіздкому, хай і романтично-грандіозному проекті "Валізи Тульса Люпера". Та й взагалі, картини про картини – що може бути прекраснішого?

"Великі очі" (реж. Тім Бертон)

 

Бертону,  як і його шанувальникам, очевидно, дещо набрид нестримний гротеск і вже авто-пародійне кривляння Деппа, і він вирішив ще раз спробувати кардинально змінити жанр – зняти стриманий драматичний  байопік, що вони завжди в такій ціні.

Загалом, у нього радше вийшло: історія про Маргарет Кін, що малювала все життя самих дітей з очами, наче у кота зі "Шрека", а її чоловік видавав їх за свої, режисеру скоріше вдалася, ніж навпаки. Та занадто багато тут "але": але це прісно і без одкровень; але дуже рівно і місцями вкрай просто; але витиснути з цього можна було значно більше; але замість Деппа тепер кривляється блискучий Крістоф Вальц, та що з того?

До речі, про останнього: чим більше дивишся на хорошу, але з однією незмінною міною остраху і вселенського горя Еммі Адамс, тим більше розумієш, що на перший план треба було виводити саме Вальца – історія про чоловіка, який не лише хотів розбагатіти за рахунок дружини, але й допоміг їй піднятися на ноги, створив усі мови для творчості (хай її плоди і привласнював символічно собі), могла б вийти куди хітовішою і значно драматичнішою. 

Хай вже якусь чорну комедію зніме той Бертон чи що – навмисно наступати на горло власній пісні і намагатися стати "серйозним" режисером до добра його не доведе. Чекаємо ще однієї різдвяно-зловісної анімації - от в тому він, дійсно, беззаперечний майстер.

Читайте також: 

Фільми, які допоможуть запам'ятати 2014-й рік

Література в обіймах кінематографа

Да что ты обо мне знаешь: 20 выдающихся байопиков всех времен

"Закрой глаза, закрой уши": 20 запрещенных фильмов

Розділи :
Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

КОМЕНТАРІ

13.11.2018, 11:42
Додати

ГОЛОВНА ШПАЛЬТА

    • 21 листопада 2019

    Адвокат у справах Майдану Закревська оголосила голодування через зупинку слідства

    Вона вимагає негайного голосування у ВР поправки, яка дозволить слідчим продовжити роботу

     
    • 21 листопада 2019

    Віче "Ні - капітуляції": про що говорили на Майдані

    "Рух опору капітуляції" провів віче на Майдані Незалежності. Ввечері 21 листопада там зібрались кілька тисяч людей

     
    • 21 листопада 2019

    Free Hong Kong: у Києві активісти вийшли на акцію підтримки

     
    • 21 листопада 2019

    Викрадення Луценка та Вербицького: адвокати переконували Волкова не йти на угоду зі слідством і не давати правдиві свідчення

     
Система Orphus