Видавець Юлія Олійник: Україна як читач працює на Росію

Директор видавництва "Темпора" - про книжковий ринок, російськомовну літературу та нон-фікшн
Фото Максима Кудимця/INSIDER
13 серпня 201511:00

Юлія Олійник – людина не публічна, але від того її заслуги не стають анітрохи меншими. Вона - директор українського видавництва "Темпора", яке вже понад десять років спеціалізується на виданні мемуарно-архівної та історичної літератури. 

"Темпору" можна сміливо назвати видавництвом, яке першим почало прищеплювати українцям інтерес до репортажистики як жанру літератури. 

INSIDER поговорив із видавцем про українську російськомовну літературу, видавничий ринок із його корупцією та про книжкові новинки, які "Темпора" готує до Форуму видавців у Львові.  

- Юліє Володимирівно, з одного боку, побутує думка, що попит на українську книгу сьогодні зріс, з іншого – є тиражі, що свідчать принаймні про той самий рівень зацікавленості. Ви, як видавець, як можете це прокоментувати?

- Якщо статки в населення зменшуються, то попит зростати не може. Тим більше на книги.

Хоча зацікавленість та увага до української книги і взагалі до українського культурного продукту значно зросла. Наша країна зараз намагається завершити проблему вирішення своєї ідентичності, країна намагається стати звичайною національною державою, позбутися колоніального статусу і малоросійства, такого-собі "сірого" статусу. І, звичайно, чим більше напруження в суспільстві - тим більший запит і пошук, що у свою чергу породжує увагу до власне українського продукту.

- Все ж, доволі дивною видається ситуація, коли на 45-мільйонну країну книжкові тиражі становлять 3-5 тисяч примірників. Чи можна це пов'язати з тим, що в нас не сформована культура читання як така?

- Знаєте, якщо добре подивитись на відкриту статистику, то можна зробити висновок, що середній наклад в Росії – країні із 146 мільйонами населення – сягає близько п'яти тисяч примірників. Але ж не можна порівнювати культурний простір Росії і України. Російськомовного читача значно більше. Водночас треба мати на увазі, що наймасовіший культурний сегмент російськомовного читача знаходить не в Росії, а в Україні і Білорусі.

Отож, Україна як читач працює на Росію, на російськомовну літературу, і, відповідно, україномовна література залишається не панівною, а вторинною. Власне, це лише питання бізнесу. Як і питання російськомовних українських письменників. Деякі наші українські російськомовні письменники просто нікому не потрібні в Росії, тому вони намагаються закріпитися в Україні. 

Що ж стосується накладів, то тепер – у час соціальних мереж і зовсім іншої комунікації – ми повинні розуміти, що сам принцип подачі культурного профільного продукту змінюється. І немає нічого поганого в тому, що паперові наклади зменшуються. І середній наклад у 4-5 тисяч – це не погано.

- Ви говорите, що російськомовні українські письменники просто не потрібні в Росії. Але є приклади Андрія Куркова та Володимира Рафєєнка, у яких доволі пристойні тиражі в Росії.

- Які тиражі? Подивіться у звіті російської книжкової палати, якими є їхні наклади. Не створюймо для самих себе якихось міфів.

Російськомовна література – це російська література. І крапка. А намагання розмістити її в українській літературі нагадує спроби розмістити ДНР і ЛНР в Україні.

-  Сьогодні  великою проблемою для видавців, не тільки книжкових, є піратство. Чи в межах вашого видавництва ви вимірювали розмір збитків, нанесений ним?

- Електронний обіг літератури в нас неконтрольований. На ньому не заробляють. Здебільшого це просто крадений продукт.  Але підрахувати потенційні і приховані втрати практично неможливо. Інша річ, що вони, звичайно, є. Певні збитки у видавничій справі створює чимало аспектів, і піратство лише один із них.

Власне, проблема піратства – це не тільки проблема книговидання. Це питання фінансової дисципліни та порядку. Держава чомусь не вважає за потрібне якось реагувати на порушення законодавства у фінансовій галузі, у нас це чомусь вважають припустимим.

Не думаю, що європейці чи американці, де електронний ринок розвинений значно більше, ніж у нас, були би більш совісними, якби вони могли взяти книгу почитати за безплатно. Просто там ніхто не дозволяє цього робити, сама культура підприємництва і самі домовленості про правила гри не дозволяють красти. У нас ця проблема ширша. У нас у принципі в тому типі бізнесу, що сформувався в Україні 20 років тому, не красти - це означає бути поганим бізнесменом.  Відповідно, це поширюється геть на все.

Фото Максима Кудимця/INSIDER

- А чи не думали Ви продавати електронні книги?

- Якщо ви видаєте паперовий наклад, його однаково "добрі люди" відсканують і викладуть у відкритий доступ. Той потенційний читач, який не хоче платити, все одно не заплатить, а візьме цю безкоштовну копію. У такій ситуації в наявності електронних книг на ринку просто немає сенсу. Та й можливості електронного продажу книжок у нас дуже не відрегульовані.

- Якщо повертатися до теми культури читання. На вашу думку – в українців вона розвинена?

- Я би не була такою песимістичною. Українці читають так, як дозволяє їм це робити життя.

Звичайно, у Німеччині чи в Британії книжок читають більше, але не можна порівнювати стан суспільства в Україні і в європейських країнах. Якби в Німеччині був такий рівень бідності, як в Україні, якби в Німеччині була така проблема корупції й олігархів, я не впевнена, що німці показали би високу культуру і читали би багато книжок.

В України є великий потенціал культурного розвитку, але поки що вона є таким-собі "гидким каченям Європи".

Усі кривляться, снобістські морщать носика на неї, але країна зростає, формує свої підходи, знаходить якісь зовсім інші відповіді на виклики, що стоять перед нею. Мені здається, що мине не так багато часу, коли стане зрозуміло, що майбутнє Європи і майбутнє всього цивілізованого світу визначатиметься саме в Україні. Тому що, зрештою, на кого ще сподіватися пересічному європейцю? 

- Як пільги для видавців, які продовжено рішенням Верховної Ради, вплинули на книжковий ринок?

- На видавничий бізнес у вузькому розумінні наявність чи відсутність пільг у принципі впливає мало. Єдине, що це означає – більше роботи для бухгалтера.

- А фінансування видавництв за рахунок всіляких державних програм?

- Якщо у видавничій галузі частка небізнесового фінансування є доволі вагома, то ринок як такий відсутній, він гине. Залишається конкуренція за здобуття того чи іншого гранту, за включення в ту чи іншу програму. Це не є конкуренція на ринку, це не є конкуренція в продажах, у накладах і в іншому. Це іншої природи конкуренція. Чим більше державного фінансування (це стосується будь-якого ринку), тим більше зростає рівень корупції. Там, де є цілеспрямоване фінансування з бюджету, корупція неминуча.

Цього року держава виділила 9 мільйонів на фінансування тих чи інших видань. Але дивно те, що ані віце-прем’єр, ані міністр культури в одній особі ніколи не задумувались над простою річчю – чому державна програма фінансування формується за пропозицією видавництв, а не за потребами держави?

За логікою це мало би бути навпаки – держава повинна бачити, що є запит на літературу певного жанру, і повинна виділяти гроші саме на це. Натомість у нас у цьому фінансуванні все перевернуто з ніг на голову, і виглядає це так: хай видавництва запропонують, а ми потім подивимось, що ми профінансуємо, а що – ні. Виходить, що наповнення державного інтересу і сам цей державний інтерес формують видавництва.

- Тобто ви ведете до того, що зараз на ринку забагато державного фінансування?

-  Я веду до того, що в нас видавничі проекти здебільшого фінансують не з оборотних бізнесових коштів, а з грантів і з маси державних програм.

- Але ж "Темпора" також співпрацює, наприклад, із Чеським центром і Польським інститутом. Тобто живе не лише за рахунок оборотних бізнесових коштів?

- Ми не отримуємо грантів. Ми з іноземними центрами співпрацюємо паритетно. Наприклад, той самий Чеський центр чи Польський інститут беруть на себе витрати за переклад і купівлю авторських прав. За нами ж залишається мала частка витрат – редагування, макет, верстка і друк. У такому зменшеному форматі ми можемо працювати.

Якщо ж говорити про повний цикл, то в тому стані видавничого псевдоринку - це нереально. Доти, доки в нас не буде підходу до видавничої справи як до бізнесу, у нас нічого не буде мінятися.

Видавничий продукт складається з двох частин – з інтелектуальної складової і матеріальної. І, власне, витрати на матеріальну складову невеликі. Для видавничого продукту і для суспільства повинен більше важити інтелектуальний продукт. Тому якщо влада хотіла би активізувати видавничу справу, вона мала би передусім перейматися державним фінансування інтелектуального продукту. Якщо його не виробляють, то про яку видавничу галузь ми можемо говорити?

- Міністр культури В'ячеслав Кириленко заявляв, що на ринку потрібно вводити певні протекціоністські заходи для захисту українського національного продукту від засилля російського. Адже справді український нацпродукт поки що не зовсім здатен конкурувати з російським. На вашу думку – чи це потрібно і якщо так, то які це можуть бути заходи?

- Для того, щоб захиститися від російського продукту, потрібно спочатку створити справжній ринок.

Протекціоністські заходи потрібні, звичайно, але найкращим захистом від засилля російського культурного продукту може бути фінансування українського інтелектуального продукту. Власне, це можуть бути стипендії для науковців і письменників, створення для молоді наукових, мистецьких та інших шкіл. Коли в нас буде багато культурного продукту, коли він буде самодостатнім, окремішнім від російського, то питання оформлення цього продукту, виходу його на ринок і конкуренції відійде на другий план. Його вирішити простіше.

Але якщо в нас ще стоїть питання про створення цього культурного продукту, про російськомовну українську літературу, то який сенс говорити про протекціонізм чи введення пільг? 

Я думаю, що в пана Кириленка, враховуючи, що він обіймає одразу дві посади та ще й полюбляє телевізійні шоу, достатньо важелів, щоб щось зробити. Якщо щось не робиться, то це або тому, що пан Кириленко не хоче, або він просто не може. А це вже питання до уряду і президента, який вважає за потрібне призначати такого чиновника на таку посаду.

Фото Максима Кудимця/INSIDER

- Тоді логічне запитання - чи потрібен Мінкульт як такий?

- Мені здається, що для початку в Україні потрібно виписати гуманітарну стратегію, а поки цього не буде, у нас вічно стоятиме питання про існування Мінкультури. Якщо це відомство повинно розробляти культурну політику, то тоді на яких засадах? А якщо Мінкультури є лише тим органом, який розподіляє фінансування, є таким собі "касиром" для культури, то тоді це не рівень міністерства...

- Нумо краще про приємні речі. Мені здається, що західний світ зараз "полонила" нон-фікшн література. Ваше видавництво ледве чи не єдине в Україні, яке серйозно видає саме цю літературу. Наскільки цей жанр успішний в Україні?

- Насправді, світ завжди переймався нон-фікшн, це не є віяння останнього часу. До речі, у 20-х роках в Україні існував цілком сформований жанр репортажистики. І, зокрема, Майка Йогансена ми можемо відносити до засновника цього жанру в українській літературі.

Але інтерес до репортажистики і до жанру подорожнього спостереження в нас тривалий час був практично відсутній. Можливо, це було тому, що ми довго залишались країною провінційного мислення.

Як на мене, на сьогодні соціальні мережі і бажання людей поділитись з іншими своїми відкриттями певною мірою підштовхнуло українську репортажистику. Якщо в суспільстві вже є потреба не просто всоте поділитися з ближніми відкриттям велосипеду, а шукати чогось глибшого, що, можливо, дає право написати і видати книгу, то це свідчить про те, що ми успішно позбуваємось нашої провінційності.

З погляду продажів, то, як на мене, це залишається найвигідніший сегмент. Вищим пілотажем у будь-якій літературі однаково залишається красне письменство, але оскільки ми маємо проблеми з його якістю, то мусимо рухатись уперед, розвиватися до цього вищого пілотажу. І, зокрема, через нон-фікшн.

- Які з ваших видавничих проектів мали свого часу найбільший комерційний успіх?

-  Взагалі ми маємо декілька проектів, які за успішністю можна розмістити на першому місці. Один із них - наша єдина російськомовна книга "Украинский национализм. Ликбез для русских" Кирила Галушка. Вихід цієї книги про український націоналізм російською мовою припав на вдалий момент – від 2005 року в Україні був час певних запитів, час формування українського світогляду в російськомовному населенні.

На одному рівні з книгою Галушка розмістилась книга Валерія Примоста "Єврей – це фах".

Успішною також  була "Історія України" Дмитра Дорошенка. Секрет успіху книги в тому, що цей твір дуже затребуваний, але який, до речі, держава у своєму фінансуванні проігнорувала.

- На початку вересня у Львові відбудеться Форум Видавців. Ви, як і кожне видавництво, готуєте якісь книжкові новинки до нього. Що можна очікувати цього року?

- До Форуму ми готуємо книжку Владислава Івченка про Суми із серії "Лихі дев’яності", книгу "Історія наживо" - збірник конкурсу репортажистики "Самовидець".

Із художньої літератури ми спробували зробити і представити український стімпанк – книгу Ігоря Сіліври "Цепелін до Києва". Буде також іще двотомник Владислава Івченка, свого роду спроба появи українського роману. Я розумію, що це буде пожива для критиків, вони вже можуть гострити свої пера (сміється – ред.). Книга називається "2014" - це роман про Майдан і війну.

Із художньої в нас також ще будуть детективи, з нон-фікшн видаємо книгу Девіда Хофмана про російських олігархів, буде також четвертий том праць В’ячеслава Липинського, два томи видань документів уряду Гетьмана Скоропадського 1918 року. Я розумію, що це дуже вузько-історичний контекст, але раджу всім прочитати протоколи засідань українського уряду 18-го року. Це корисно, тому що це дає уявлення про рівень професіоналізму тодішніх міністрів – про те, як вони намагались вирішити проблеми, як намагались не допустити корупції і т.д.

- Щодо книги Івченка. Вам не здається, що наразі рано писати про війну, яка ще не закінчилася?

- Я погоджуюся з вами. І коли Владислав прислав цей текст, я його спочатку не читала, думала, як би переконати письменника в тому, що ще рано. Але потім я той текст таки прочитала і зрозуміла, що ні, мабуть, все-таки не рано. Осмислення – це пошук, активний процес, що не повинен відставати від подій. І він не обов’язково має бути остаточний, раз і назавжди. Це ж не програма КПСС. Ми – люди, які розвиваються, які змінюють свої погляди. І в цьому немає нічого поганого.

 
Розділи :
Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

КОМЕНТАРІ

14.11.2018, 18:50
Додати

ГОЛОВНА ШПАЛЬТА

    • 13 грудня 2019

    Затриманим у справі Шеремета обирають запобіжний захід (Оновлено)

    У Печерському суді обрали запобіжні заходи трьом затриманим

     
    • 11 грудня 2019

    Вбивство волонтера в Бахмуті: однопартійці загиблого влаштували пікет під МВС

    Подібні пікети, за словами керівника партії ВО "Свобода" Олега Тягнибока, одночасно проходили по всім обласним центрам країни

     
    • 10 грудня 2019

    Адвокатка сімей Героїв Небесної сотні: "У нас є час відновити слідство до 1 січня"

     
    • 10 грудня 2019

    Напад на Чорновол: суд залишив вирок Корнілову без змін

     
Система Orphus