Сезон закрито: 8 найкращих книг весни

Запаморочлива сімейна драма, несправедливо забута класика і роман від культового режисера
Фото: fonday.ru
29 травня 201513:00

Весна традиційно радує наших читачів пристойною кількістю україномовних книжок – частіше все ж перекладних, але й то вже щось. Цей рік також не став винятком: відгримів – а він дійсно кипів і гримів – "Книжковий Арсенал", і в книгарні надійшли книги, пропустити і не прочитати які видається щонайменше необачним і по-читацькому безвідповідальним.

Нинішня добірка найкращих книг весни на INSIDER чи не виняткова, бо тут уперше переконливо домінує продукція саме українського книговидання: переклад важливих і по-своєму етапних книг із польської і чеської, італійської і шведської. Одна – російськомовна, але видана таки нашими, хоча й то нон-фікшн такого класу, що його конче слід читати будь-якою мовою. Одним словом, прогрес на лице. Можна трохи і потішитись.

Втішливого вам читання! 

________________________________________

 

Яцек Денель, "Сатурн" (Комора, 2015, пер. А. Бондаря)

"Когда б вы знали, из какого сора..." - ці слова Ахматової ідеально пасують роману Денеля: пошматованому історіями трьох оповідачів тексту, який не просто не розповзається, а що далі, то міцніше зшивається нитками долі трьох героїв, які ні порвати, ні розплутати сил немає: художника Франциско Ґойя, його сина Хав’єра і онука Маріано. Роману, де потворність і виклик природі стають маркерами справжності, а мистецтво народжується з будь-чого, але тільки не з чистого романтичного натхнення, та, народившись, викуповує собою всі жахливі умови свого постання. Чи ні? Старий хворий чоловік, тиран і самодур, але геній і "поцілований богом" (чи кимось іншим), який входить у мистецьку силу лише ціною незворотної втрати зв’язків зі світом і найближчими; його син, забитий і закритий, сповнений ненависті і погамованих великих талантів (спадковість, що зробиш); його онук, бліда копія діда, зарозумілий і нерозумний юнак, але ж теж – Ґойя. І дім, де вони так мучать один одного, як можуть мучити лише ті, хто неймовірно любить.

І правда, яка тут ні за ким конкретно: вона сяє (чи темніє) в зазорах і обмовках, не в словах, а в діях - і пристрастях, що і витворили, але й отруїли все життя. Іспанія початку ХІХ століття, яка стоїть на порозі сучасності, і люди, не здатні впоратися з навалою архаїчності. Так міг би писати Достоєвський про англійське вікторіанство – і такою могла би вийти "Кайдашева сім’я" з-під пера, скажімо, Жоржа Батая.   

"Чорні картини з життя чоловіків родини Ґойя" - цей підзаголовок, насправді, мало що пояснює. Таємниця авторства величного циклу, як і "спадкові" сексуальні вподобання, тут лише одна зі сторін оповіді. Бо ж суть у тому, що той, хто хоче здолати Дракона (чи то пак - Сатурна), і сам мусить ним стати. Велика і жахлива сила мистецтва, яке оцінювати в категоріях гуманізму просто немає можливості.

Переклад Андрія Бондаря, видавництво Оксани Забужко, сам 35-річний Денель – надія (хоча вже й давно виправдана) нової польської літератури, автор уже семи книг прози: не прочитати цей роман у вас не має жодних підстав. Тому прочитайте. Одна з головних перекладних книг року, тут і до бабки – а Ґойя любив вітальних жінок - не ходи.

________________________________________

 

Девід Кроненберг, "Вжито" (Corpus, 2015, пер. Л. Троніної)

Ніколи не знаєш, звідки прийде добра – от дійсно хороша – проза: давно культовий, хоча й дещо відсунутий у тінь американський режисер написав свій перший роман. І написав так, що лишень дивуйся: сильно, стильно, з неймовірним азартом, коли феєричний сюжет спирається на міцну композицію, нічого не провисає і все на місці – наче не кіно сорок років знімав, а в романному мистецтві щодня вправлявся. Високолобий нуар-горор, блискучий іронічний випад у бік і мейнстріму, але й "серйозної літератури" також, драма людяності у світі, який таких слів уже й не згадає – називайте, як хочете, але історія ще та. Натан і Наомі – журналісти нового часу, до того ж коханці, які, працюючи за тисячі кілометрів один від одного, іноді пересікаються в готелях, аби знову роз’їхатись; довкола інтелектуальна хіпстота, так. А диспозиція сил така: він – у Будапешті і досліджує нові методи лікування раку грудей, переспав із конаючою жінкою і щось (Щось) підхопив; вона – в Парижі і знаходить у холодильнику об’їдені останки відомої жінки-філософа. Очевидно, ці, на позір космічно далекі, сюжетні лінії мусять зійтись, але як – то треба прочитати і спробувати не збожеволіти. Від насолоди, вочевидь.    

Режисери не вперше пробують себе в літературі: колись непогано вийшло у Альмодовара, дещо гірше - у Грінуея, але Кроненберг стоїть цілком осібно, цю прозу навіть важко з чимось порівняти. Хоча... Ви бачили "Автокатастрофу", "Обід голяка" і "Відеодром"? Так? Ну то це воно все разом (конспірологія плюс сексуальні девіації плюс тілесні мутації помножені на нервовість стилю), просто якимось дивом написане – моторошно-чарівний Кроненберг у всій красі. Тепер би екранізувати. 

________________________________________

 

Ельфріда Єлінек, "Смерть і діва" (Чернівці Книги ХХІ,  2015, пер. О. Григоренко)

Далеко не центральний текст – навіть поза "Піаністкою", "Міхаелем", "Коханками" і "Дітьми мертвих" - австрійської нобеліатки, який, попри це, цілком можна рекомендувати, як "вступ у тему", написаний зовсім нещодавно – лишень між 1999-м і 2003 роками.  Навіть більше: з часом може з’ясуватися, що Єлінек нічого влучнішого, краще вибудуваного і – що не менш важливо – зрозумілішого для широкого загалу на тему гендерних стосунків не написала. А може, й узагалі, з часів останніх пристрасних феміністичних маніфестів 1970-1980-х нічого більш "правильного" з точки зору емоції і подачі не створено.

П’ять драм про п’ятьох принцес – як реальних (та ж Леді Ді), так і казкових, знаних з дитинства – Білосніжка, Спляча красуня, Розамунда. Але також і культурно-літературних: серед героїнь можна знайти культових письменниць Інґеборґ  Бахман і Сильвію Платт. Інша складова – смерть: принцеси так чи інакше скоро гинуть (або й уже є мертвими і говорять звідти), і причиною того є чоловіки. Білосніжку вбиває мисливець (насправді – ґвалтує, і не він – а патріархальне суспільство); Шипшинка приречена після отого поцілунку, який аж ніяк не пробуджує до життя (бо чи було воно взагалі?); Розамунда втрачає "право голосу" і, по суті, також  помирає для світу, позбавлена можливості бути суб’єктом комунікації. Що там про принцесу Діану говорити.

Не стільки феміністичне висловлювання, скільки справжні "тихі" драми – радше "для читання", але й ставлять їх "на ура": не виключено, що Єлінек значно кращий драматург, аніж прозаїк. Звертаючись до культурного багажу Європи, авторка просто показує "як все було насправді": "найпрогресивніша" частина світу ховає на споді геть не привабливі речі, і хай жінки в австрійки не лише мовчазні жертви-діви, але чоловіки точно "з дульою в кишені". Невтішно і дещо з перегинами, але сильно і по-читацькому некомфортно. Прекрасні, до речі, рекомендації для книги.

________________________________________

 

Петр Шабах, "Гівно горить" (Темпора, 2015, пер. Т. Окопної)

Під однією обкладинкою насправді дві збірки: власне "Гівно горить", що складається з двох усе ж таки повістей і одного оповідання, і перша шабахова книга "Як потопити Австралію" - вона представлена рівно половиною (кращою), оповіданням "Шакалячі роки". В останньому – про соціалістичну (душну, але з дистанції років уже й елегійно-ностальгійну) Прагу десь 1950-1960-х, де життя одного тихого кварталу порушується появою шибайголови на прізвисько Бейбі, нічним кошмаром батьків і об’єктом захоплення молодшого покоління – і вже тут всі ознаки фірмового стилю чеха на лице: герой-бунтар, міріади історій-байок-анекдотів довкола сюжету, якого загалом може і не бути, легка іронічність і відразу вловлювана атмосфера – коли начебто клятий соціалізм, але ж молодість, і тому все можна. Чеський Холден Колфілд, але не тільки.

У титульній же збірці левова частка уваги приділена чоловічо-жіночим справам, але не з гендерних позицій, а з погляду, сказати б, вічності. Ну й онтологічності теж: діди в пабі сперечаються про гіпотетичний зріст ведмедя, дівчинка хоче бути хлопчиком, але, послідкувавши день за чоловічою частиною сім’ї, все ж передумує, плюс – чиста тобі love-story про Нього і Неї, яка, попри це, доходить до геть неочевидних для такого жанру висновків.   

Майже синхронно з виходом книги Шабаха з’явилася ще одна знакова книга ще одного важливого чеха – це "Європеана" Патріка Оуржедніка, цілком авангардне "дещо" про все століття і навіть більше. Але чомусь наполегливо здається, що манера і спосіб, в який організовує свій матеріал автор "Гівно горить", нині у нас таки більше на часі. Жива рефлексія про те, як ми стали такими, якими є нині, і ким ми взагалі задумані від початку, – таке, правду кажучи, завжди потрібно. А нам сьогодні - то й поготів.

________________________________________

 

Сельма Лаґерлеф, "Сага про Єсту Берлінґа" (Видавництво Жупанського, 2015, пер. О. Сенюк)

Перший роман великої шведки, написаний ще наприкінці позаминулого століття, – до всесвітньовідомої "Чудесної мандрівки Нільса з дикими гусьми" і "Тролей і людей". Перед нами не стільки реалістична сага в класичному розумінні – масштаб, соціальне тло, маленькі люди на тлі історичних катаклізмів, скільки початок того, що 60 років потому на іншому континенті назвуть "магічним реалізмом". Єста Берлінґ – у минулому священик, який укладає угоду з дияволом, і головна умова там – перманентне святкування життя, з пиятиками, жінками і безсенсовністю включно: шведська відповідь ґетевському "Фаусту", але з суттєвими ідеологічними відмінностями. Вочевидь, Єсті за якийсь час це все набридне, і потрібно буде шукати нових шляхів, а оскільки пані Сельма була людиною добряче релігійною, то й вихід знайдеться відповідний: любов, яка долає все. Не вульгарна і за приписами, а щира і за потребою. "Виховання почуттів", але радше дуже сміливий і навіть сьогодні свіжий роман про радість від життя, яку можна знайти справді багато в чому. Плюс – прекрасний взірець того, як на базі хай якої нудної соціальності можна написати цілком позаідеологічний (християнство тут все ж не догматичне) і вже тим важливий роман.

"Сага" Лаґерлеф – із дистанції в століття – виглядає значно симпатичнішою і щирішою, ніж її пізніші історичні "гросбухи": чи то трилогія про Левеншельдів, а чи тужливий і теж майже геть забутий "Єрусалим". Не дарма атмосферу цього роману так легко розпізнати, приміром, в "Гобіті" Толкієна. Несподівана, але доречна паралель.   

________________________________________

 

Елайза Гренвілл, "Гретель і темрява" (Phantom press, 2015, пер. Ш. Мартинової)

Роман-стрічка Мебіуса, текст із відчутним постмодерністським присмаком, але штукарство тут не перекриває живих – і часто дуже болісних – емоцій: дві історії, два часові пласти, дві дівчини і спільна, неможливо густа, темна атмосфера, яка й витворює врешті ефект отого вічного перетікання одного в інше, спочатку позірного та фантастичного, але з кількістю прочитаних сторінок - усе більш реального та доленосного. Коли темні казки і давні міфи воскресають, аби впустити темряву у світ і заявити на нього свої права.

Відень, 1899 рік, доктор Броєр – друг і вчитель Фройда – починає займатися психоаналізом із загадковою дівчиною Лілі, "чистим аркушем", "людиною нізвідки", вкритою синцями і з повною амнезією. Німеччина, багато десятиліть потому. Маленька Кріста майже не бачить батька, який працює в "зоопарку", і проводить весь час із нянею, яка оповідає їй моторошні історії, а та переповідає їх своїй ляльці. Лілі подружиться з помічником лікаря Беньяміном, аби спробувати видобути з себе предковічний морок; Кріста, вже майже затягнена на дно безодні, познайомиться з  Даниїлом, аби спробувати врятувати всіх, вигадуючи все нові і все дивніші казки, замовляючи в такий спосіб жахіття довкола. І що з того страшніше – закамарки ірраціональної свідомості чи її прориви в реальність – ще треба буде побачити.

Про силу фантазії, але і її небезпеку: історії, які рятують, й історії, які вбивають. "Гретель і темрява" (всі слова в назві важливі) – не стільки ще один роман про Голокост (так міг би переписати братів Грімм Джонатан Літтелл, і схожим чином написано "Вільшаного короля" Турньє), скільки факт справжньої літератури – тієї, яка не робить нас кращими, але яку неможливо забути. До речі, прекрасний контрапункт до Єлінек.

________________________________________

 

Анджела Нанетті, "Мій дідусь був черешнею" (Видавництво Старого Лева, 2015, пер. А. Маслюха)

У нас багато виходить першосортної дитячої – і підліткової також – літератури, але трапляються і беззаперечні шедеври, книги-на-всі-часи, які відразу треба купувати "про запас": собі, майбутнім дітям, дітям дітей, дітям друзів. Усім. Книга італійки Нанетті – саме той випадок.

Хлопець Тоніно росте з батьками, поруч живуть татові – "міські" - дідусь із бабусею, а за містом – мамині, сільські. І саме для українського читача це дуже зрозуміла історія: ідилія життя "на природі", з сімейними легендами і традиціями, побутом і ритуалами, особливою вітальністю і специфічним – гармонійним, все-примирливим – типом чуттєвості. Саме там Тоніно зустрінеться вперше зі Смертю: спочатку бабусиною, потім дідусевою. Але до того, як, власне, "стати черешнею", милий і мудрий Оттавіано навчить онука жити з такими речами - і не просто миритися з трагічними обставинами, а бачити їх суть: що сім’я – це тяглість і найвірніша опора, що люди не вічні, але це не біда, бо смерть – лише початок, якщо вас є кому пам’ятати. І по фізичній смерті кожен може перетворитися на те, що він найбільше любив за життя. Дуже небезпечна - через потенційну можливість завалитись у махровий сентименталізм - історія проходить усі підводні камені дурного смаку легко і невимушено, так, що під кінець – скільки не тримайся – горло буквально перехоплює. Від справжньої радості, звичайно.   

Хороший переклад Андрія Маслюха, прекрасні – хоч бери і шпалери на всі кімнати з них роби – ілюстрації Анастасії Стефурак, у загальних рекомендаціях – Національна премія Андерсена найкращим дитячим письменникам світу. Але головне - сам текст, єдино правильна знайдена і відтворена інтонація, яка й робить половину справи в таких історіях: "Бабця казала, що дідусь був найгарнішим хлопцем у селі і що їй довелося добряче попріти, доки він таки спіймався на її гачок. Але вона, можливо, трохи й перебільшувала, бо любила його так сильно, що це було видно й досі". Що скажеш - розкішно.

________________________________________

 

Алексей Толочко, "Очерки начальной Руси" (Laurus, 2015)

Це єдиний нон-фікшн, про який ми тут пишемо, але такий, що йому й першу сторінку в найпрестижнішому виданні не гріх виділити. І виділять, і напишуть, і буде гучна дискусія, бо ж перед нами революційна річ, із цілком вибуховим потенціалом і довготривалим – на десятиліття вперед - ефектом. І нехай слово "очерки" нікого не введе в оману: нам явили найсправжнісіньке "остаточне висловлювання" і "закриття теми", не менше. І про що! Про давню Русь - одну з найбільш ідеологізованих, спрофанованих і замацаних не надто охайними буцімто-дослідниками і надміру ревними охоронцями "минувшини" тем з-поміж усіх існуючих у суспільній свідомості. Про Русь не легендарну і без отих братів із отою сестрою. Про візантійсько-руську дипломатію і примарний "шлях із варяг у греки", про "прихід" княжої династії і конспірологічно-міфічний "руський каганат", про подорож і свідчення Ібн Фадлана і про "неймовірні пригоди русів у Константинополі". Врешті, про "Повість минулих літ" - грандіозну авантюру, яка в перспективі породила всю русистику, одразу ж звівши її на манівці, а та не сильно й протестувала.

Тобто про Русь, якою вона була чи хоча би могла бути: "наша" рання історія без брому і осанни, але з тим оповідним азартом, який не залишає шансів відірватися від читання.   

Та не менш важливим за оце карколомне і руйнуюче закостенілі псевдонаукові схеми "що" тут є гідне окремої розмови і абсолютно  письменницьке, а не лише дослідницько-сухувате, "як": Толочко – блискучий і першорядний стиліст, іронічний і винятково педантичний науковець, точний у словах і взірцевий у формулюваннях. Так міг би писати Моммзен, якби менше вигадував, був лапідарнішим і рівнявся на Бівора і Ле Гоффа. Чи не в першу чергу нинішній книжковий  рік має запам’ятатися нам саме цим виданням. І навіть не думайте сумніватись. Чиста правда.

Розділи :
Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

КОМЕНТАРІ

19.11.2018, 20:24
Додати

ГОЛОВНА ШПАЛЬТА

    • 22 лютого 2019

    Суддя, підозрюваний у хабарництві, повернувся до роботи і отримав з бюджету 160 тис грн

     
    • 21 лютого 2019

    Палії проти активістів: як залякують захисників зелених зон

     
    • 21 лютого 2019

    Поліцейському, підозрюваному у побитті активіста, не змогли оскаржити запобіжний захід

    Працівника поліції підозрюють у побитті активістів під час затримання

     
    • 21 лютого 2019

    У Польщі політичну партію підозрюють у розкраданні продуктів з "Червоного хреста"

    Польська прокуратура вже протягом року розслідує справу щодо розкрадання продуктів із організації "Червоний хрест"

     
Система Orphus