#MUSTREAD: Уривок з нового роману Юрія Винничука "Аптекар"

Автор поділився з INSIDER фрагментом з книги, яка побачить світ у вересні
8 липня 201513:15

"Голошу слухняно: новий роман врешті завершений і пішов на вичитування. Буде на Форумі у вересні. Назва скромна і без прибамбасів: "Аптекар". Хоча може й змінитися (варіант "Меч відплати" злетів через те, що змахує на хвентезі). Ще були "Королівський аптекар", "Аптекар короля", "Шпага аптекаря" "Маска сови". Все це теж апелює до пригодницької літератури, хоча пригоди присутні.  

Оскільки події 1646-48 років у Львові закінчуються перед самою козацькою облогою, то якщо нарід дуже захоче, доведеться шкрябати продовження. А як не захоче. то все одно доведеться, бо з героями так здружився, що нема ради. Юліана й Амалія приходять у мої сни й кусають за вушко", - написав нещодавно Юрій Винничук. 

INSIDER попросив письменника поділитись фрагментом з книги, який ми сьогодні публікуємо вперше.

Фото з Facebook Олесі Венгринович

 

Розділ 11. Право ката.

Травень 1647 року.

Лавничий суддя Бартоломей Зиморович відкашлявся, надпив води і виголосив таким тоном, гейби промовляв з амвону:

– Ut ameris, amabilis esto! Хочеш бути коханим – заслужи кохання, як повчав нас славетний Овідіус. – Тут Зиморович зробив паузу, мовби даючи змогу лавникам пригадати, про кого мова чи навіть поцікавитися одне в одного, що то за проява той Овідіус, але лавники навіть оком не зморгнули, і Зиморович продовжив: – Правда, сеся порада не є досконалою і в окремих трафунках непридатною практично. До прикладу, не могли нею скористатися закохані, яких природа обдарувала надто скупо або ті, чий об’єкт любові вже віддав своє серце другій особі. У наш час закохані настільки честолюбні і гонорові, що зовсім не переймаються тим, чи мають вони щось самі для офірування, а прагнуть перш за все задовольнити своє бажання, а коли не можуть добитися мети звичайними засобами, вдаються до чарів. Не конче відразу звертатися за допомогою до диявола, особи, які терплять на муки серця, можуть відшукати безліч порад у книгах, присвячених так званій білій магії. Особливу популярність серед закоханих має любовний напій. Дозволю собі нагадати, що і бідолашний Трістан колись причастився того трунку, а до чого се привело? Ми ж маємо справу з трагічнішою розв’язкою: об’єкт кохання "всох, а далі й душу Богу віддав". Дивуватися тут нема чого, коли пригадати, які дивовижні складники мали подібні напої. Змелені на порох кісточки жаби, серце ластівки, клішня рака, висушена і розтерта на порох ящірка, кров голуба, нутрощі горобця, котячий мозок, різноманітне зілля й магічне каміння, а ще сумнозвісна кантарида – хрущ з роду ubeloidae, кров якого має отруйну субстанцію – кантаридин. Ясна річ, напившись такого трунку, хоч і не хочеш, а дуба вріжеш.

На совісті старої Вівді є ще один гріх. Коли пан Олефір з Дідилова закохався в одну поважну молодицю, котра навіть у думках не бажала зрадити своєму чоловікові, то зневірений і вимучений своєю хіттю, вирішив удатися до чарів. А що та молодиця годувала немовля грудьми, підкупив її служницю, аби та йому винесла бодай ковток її молока, котре вона зціджує після годування. Хитра служниця сховала цехіни за пазуху, але замість спасенної рідини винесла козине молоко. Втішений пан Олефір з Дідилова, проказав магічні слова, які йому повідомила Вівдя, і став чекати на кохану. Однак та не з’явилася. Натомість наступного дня він зустрів дорогою козу, котра вперто йшла за ним услід, чекала під корчмою, а потім провела аж до самої хати. Видно така вкрай компрометуюча поведінка кози вивела пана Олефіра з Дідилова з рівноваги і він віддав її різникові, ще й доплативши, бо та невинна жертва була в доволі поважних літах. А тому мусимо піддати пробам наших чарівниць і перша найужитечнійша проба о відьомство є купіль.

Чарівниць повели до річки, ціла хмара люду посунула туди ж та згурдилася обабіч Полтви. З кораблів чулися глузи і збитошні пісні. Морці повилазили на щогли, зависли на вантах і тішилися, капітани стежили за дійством в далекогляди.

Чарівниць хутенько зв’язали в "козла" – праву руку вивернули за спину і примоцували до лівої ноги, а ліву руку до правої ноги. Відтак, прив’язавши довгого ретязя до пояса, кинули одну й другу у воду. Кат, може, вперше звернувся до Бога, молячи, аби дівчина одразу ж пішла на дно, тому й сплутав її так міцно, як тільки зумів, ще й перев’язав поділ спідниці. Але чарівниці й не думали потопати, бо вбрані були у кілька спідниць одна поверх другої, не рахуючи сорочки, спідниці надулися і тримали їх на воді на радість міщанам, бо інакше б пропала надія на таке захопливе видовище, як спалення. Дівчина не тонула, і кат здогадався чому – треба було перев’язати не лише поділ, а так утворилася ще краща повітряна подушка, ніж у старої. Юрба шаленіла, лунали прокльони і лайки, летіли грудки землі й каміння, на кораблях стріляли в повітря з пістолів і несамовито галайкали, під’юджуючи юрбу. Коли витягли нещасних на берег, вояки мусили відтіснити усю ту галайстру, щоб вона передчасно не вчинила самосуду.

Тепер уже всім було зрозуміло, що то відьми. Не давши їм обсушитися, отак голодними і мокрими, як хлющ, зачинили у діжах на решту дня і цілу ніч. Та незабаром обоє дякували Богу, що не дали їм викрутити вбрання, бо інакше спрага замучила б їх, а так вони могли час від час висмоктувати вологу з суконь. Крізь тоненькі шпарини у клепках видно було, як хилиться день до вечора, як починає темніти і настає ніч. Рута чула, як Вівдя щось бурмоче, засинаючи, але слів не годна була розібрати, потім почулося тихеньке попискування, шкряботіння, а затим звук, ніби міхур здувається, і настала тиша. Рута схилила голову на коліна, обійнявши їх руками і заснула.

Прокинулася серед ночі, коли спробувала поміняти позу і зсунутися спиною на дно, задерши випростані ноги догори, бо діжа була, хоч і вузька, але висока. І в ту ж мить в очі їй вдарило пронизливе світло місяця, яке проникало крізь щілину, то було дуже холодне світло, мовби довжелезна крижина схожа на тонкий меч тягнулася від неба до її серця, і серце не мало сил її розтопити. Сон, який ще перед хвилею, обволікав її, опав пелюстка за пелюсткою і вивітрився, і тепер тільки тиша панувала довкола неї і в ній самій. В такій тиші засинати їй було страшно, совгання ногами не принесло жодних змін, тиша все одно виходила переможцем, вона угніздилася на дні діжки і стерегла її, як кіт мишу. Але так тривало недовго, бо небавом звіявся вітер, зашуміли дерева і залопотів дощ, а разом із ним почулося хропіння з сусідньої діжки, і Руті відразу стало легше. Діжки стояли під деревами і слабенький, але галасливий дощ не дошкуляв. Рута знову заснула.

Наступного дня чарівниць витягли з діжок, розв’язали, і Зиморович запитав, чи визнають вони себе відьмами, але обидві заперечили, і тоді їх повели до катівні.

Катівня – це особливий світ, таємничий і прихований для тих, хто не бере участі у слідстві, у пересічного міщанина це місце викликало острах, але разом з тим і потаємне бажання бодай одним оком припасти до якоїсь шпарки і побачити, що там відбувається, щоб, отримавши омріяну порцію дрижаків, з тихим задоволенням смакувати їх потому і вивищуватися в своїх очах, думаючи про себе, як про чистого й непорочного херувима. Але не дано це було нікому, опріч тих, кому цей обов’язок припадав службово. Тому окрім найголовніших персонажів – ката і його жертви – там могли бути присутніми єпископ, судді, підмайстри, хтось із медиків та нотарів. За бажанням могли навідатися до катівні і лавники, але їм вистачало одного-двох разів, аби навіки збридити для себе це видовище. Крім того здавна усі вірили, що нізащо не варто дивитися в очі катованому, інакше його муки можуть перейти на тебе і будуть дошкуляти усе життя. Тому частенько лавники і нотар сідали плечима до жертви.

Жінок почали роздягати, а що ті боронилися, то прикували їх до стіни за руки і ноги та поздирали з них усе. Це видовисько вивело ката з рівноваги, він не зводив очей з молодої відьми і не міг уявити, як буде катувати оце прекрасне юне тіло, холодний піт виступив йому на чолі. Але Зиморович наказав починати зі старої, підмайстри почали її стригти та голити під пахвами і між ногами, нахляпавши як-будь густої піни. Завершивши стриження та гоління, підмайстри запалили жмут соломи і для певності ще й злегка присмалили відьму між ногами та під пахвами, а затим її спритно розтягнули між обома гаками, кат смикнув за шнур, але баба ані не писнула. Тіло її зависло і гойдалося. Старе зморщене обличчя вкрилося потом, вуста здригалися, але мовчали.

Зиморович запитав:

– Чи відрікалась ти від Бога, і якими словами?

– Ні, – простогнала відьма і далі на кожне наступне питання відповідала заперечливо, але єпископ продовжував:

– У чиїй присутності ти відрікалася від Бога, з якими церемоніями, де й коли? Чи отримав від тебе нечистий цироґраф підписаний кров'ю? А може він був підписаний чорнилами? Як він тобі з'являвся? Як його звали? Як він був вбраний? Що він мав на ногах?

Врешті відьма перестала відповідати і, заплющивши очі, видобула себе з тортурованого тіла і випурхнула з вежі та полетіла над гаями і лугами, впиваючись яскравими зеленими барвами, вслухаючись у радісний спів пташок та бзикання комах, сонце тепер гойдало її у своєму промінні, і ніщо з того, що оточувало тепер її тіло, не турбувало її, а опинилося десь далеко-далеко, за межами її свідомості.

Кат кивнув підмайстрам, і вони разом потягнули за шнур, тіло відьми випросталося, напнулося, пролунав хрускіт суглобів, але крик болю не пролунав, вуста відьми були усміхнені і лагідні, мовби йшла вона не назустріч своїй смерті, а назустріч своїй юності. Потягнули дужче, але наслідок був той самий. Присутні безпорадно перезиралися. Здавалося, ось-ось одірвуться зап’ястя, бо так повипинали жили і проступили крізь суху шкіру кістки. Але кат дав знак ще потягнути.

Відьма відчула, як сили її покидають, уже не могла летіти над гаями, темінь пригнітила її, поволокла додолу і кинула на землю – вона закричала, що у всьому признається, і шнур послабили. Відьма опустилась на долівку і з приємністю вбирала її холод, важко дихаючи.

– Ану хлюпніть на неї води, – звелів Зиморович, а опісля нахилився і запитав: – Вівде Павлючко, признаєшся, що взяла-сь шлюб із дияволом і насилала чари на людей та на бидло, що літала на Лису Гору на сабаш і гуляла там на чортівських бенкетах?

Відьма розплющила очі, глянула на нього з такою ненавистю, що той аж відсахнувся і поблід, і вигукнула:

– Щоб ти здох, як пес під парканом!

– А трясця твоїй матері! – вилаявся суддя. – Зараз ти в мене інакше заговориш. Давайте сюди гішпанського бута!

Зиморович відразу знайшов у манускрипті потрібний розділ і став уголос читати, може, не стільки для ката і судді, як для обох відьом, аби ті отямилися:

– "Кгди тортурована не призналася до закидів, тогди маємо застосувати знаряддє "гішпанський бут", котрий вдягаєся на ноги. Закручуванє желізних шпичаків з зубами скерованими всередину викликає розтрощення ніг". Овва! Чуєте? А як то не помагає, то радять прикладати до грудей розпечені шматки бляхи. "Несамовитий біль тогди забиває дихання і викидає з тортурованої усіма отворами густі, воднисті й флегмисті екс... – що за дідько?.. – екс... га... ляції... – гм... – которі викликають такий сморід, жи без кадила і трунків не мож обійтися". Ой нє, то не для мене, – скривився Зиморович, але продовжив: – "І кгди ся не мож добути правди опріч як тортурованєм, тогди вона ся уявнює в умовинах окрутних, бридотних, і тогди сама є окрутною і бридотною і мусит скерувати так потребуючу утіхи мисль від видимого пекла смороду і безсенсу на терени, де сповнюєсь Ауторитету – ціна якого не суть важна, аби лиш був він неустемпливий і всемогутній, а кгди треба, окрутний". Ага! Себто нам нема як поступатися, мусимо діяти, як книжка пише.

Та коли підмайстер взявся за коси дівчини, раптом ката нестримна сила кинула на коліна перед єпископом, і він заторохтів, забелькотів так, мовби йшлося не про життя юної чарівниці, а його власне, слова сипалися йому з рота, як ніколи, бо ж усі знали його як похмурого мовчуна, з якого іноді й слова не витягнеш, він уже, може, й сам не тямив, що меле, але молов, не вмовкаючи, бо мусив, за будь-яку ціну мусив вимолити помилування.

Кат, у якого з'явилося почуття милосердя, не кат, і це не на жарт шокувало присутніх.

– Та він несповна розуму! – вигукнув єпископ. – Сатана поплутав його змисли!

– Ні-ні, не сатана! – закричав кат. – Я знаю своє право! Це катівське право! Раз на віку я можу ним скористатися. Віддайте її за мене! Це моє право!

Єпископ з недовірою подивився на Зиморовича, чекаючи, що той пояснить катові усе безглуздя його прохання, але Зиморович кивнув:

– Так є. Раз на віку кат має таке право.

– Ви жартуєте! – спалахнув єпископ.

– Ні, так записано в магістратській книзі. І не нам міняти закони. Кат має своє право, яким може скористатися лише раз. І це, видно, і є той випадок.

– Та це... – єпископ від хвилювання закашлявся, надувся, як индик, почервонів і підібравши ризи, вибіг з катівні.

Кат підвівся з колін, глянув на Зиморовича і подякував пошепки, Зиморович кивнув, підмайстри розкували дівчину та подали їй одяг. Рута трусилася, плутаючись у вбранні, либонь, ще й не тямлячи гаразд, що сталося і що далі її чекає. Зиморович підступив до ката, штурхнув його під бік і, киваючи на дівчину, шепнув:

– А ви хлоп кебетний, хе-хе. Губа не дурна. Ну, забирайте свій скарб, та хутчій вертайте назад, бо цю стару шкапу ачей ніхто не посватає, ге? А то ж прецінь ваша тестьова, нє? – Зиморович ляснув себе по колінах і залився голосним сміхом. – Оце так так! Га-га-га-га! Ой, тримайте мене, бо трісну! Не кожному таке щастя випало – катувати власну тестьову!

Кат схопив дівчину за руку і поволік до виходу, а за спиною лунав регіт, і реготав уже не тільки Зиморович, а й підмайстри та нотарі. Не сміялися лише аптекар і стара відьма.

Розділи :
Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

КОМЕНТАРІ

14.11.2018, 06:03
Додати

ГОЛОВНА ШПАЛЬТА

    • 31 березня 2020

    Land Rover, Lexus та елітні годинники: що задекларував новий глава МОЗ

    За минулий рік Степанов заробив 87 807 грн як очільник Одеської ОДА і отримав проценти в Ощадбанку на суму 2,83 млн грн

     
    • 31 березня 2020

    Авто за мільйон гривень та готівка: що задекларував новий заступник Венедіктової

     
    • 30 березня 2020

    Рада підтримала “антиколомойський” законопроект

     
    • 30 березня 2020

    Рада з другої спроби обрала очільників МОЗ та Мінстерства фінансів

    Верховна Рада України у понеділок, 30 березня, з другої спроби проголосувала за призначення очільників МОЗ та Мінстерства фінансів

     
Система Orphus