24 серпня цього року Україна відзначатиме 23-тю річницю державної незалежності, а разом із нею – 23 роки "незалежного" українського кіно.
Перші роки незалежності запам’яталися занепадом кіновиробництва, проте 1990-ті ввійшли в історію як золота ера українського телебачення. Фахівці з галузі кіно масово мігрували в телевиробництво і користалися з тимчасової незалежності від "рейтингів" і "форматів".
З 2011 року активізувалася діяльність Державної агенції з питань кінематографії. Результатом її роботи стали п’ять конкурсів проектів, що отримали повне чи часткове фінансування від держави. Серед них – експериментальна стрічка "Плем’я" Мирослава Слабошпицького (2014), що здобула три нагороди Тижня кінокритиків на Каннському фестивалі, а також "Тіні незабутих предків" Любомира Левицького (2014) – 3-тє місце в рейтингу касових зборів у незалежній Україні.
Не встигли скептики повірити в національне кіновиробництво, як черговий – шостий – конкурс проектів Держкіно зупинили через "економію державних коштів і недопущення втрат бюджету".
Українські продюсери і кінорежисери зустрічають 23-й День Незалежності в надії на припинення конфлікту з Росією та відновлення державної підтримки. Найактуальнішим для України фільмом останніх місяців залищається "Гамер" Олега Сенцова (2011). Третій місяць поспіль кримського режисера тримають у московській в’язниці за звинувачення у тероризмі.
Сьогоднішня актуальність "Гамера" пов’язана вже не з акціями солідарності, а з його скромним бюджетом у 20 000 доларів. Знятий без державної підтримки, фільм молодого режисера потрапив у програму Роттердамського кінофестивалю, отримав нагороду Одеського МКФ і став успішним прикладом альтернативної моделі фінансування вітчизняного кіно.
Подібна модель багато років функціонує в США, де, на відміну від Європи, немає державної підтримки кінематографа, але добре розвинене незалежне кіновиробництво.
До Дня Незалежності України INSIDER поспілкувався з Тревором Гроттом - директором найбільшого у світі фестивалю незалежного кіно Sundance Film Festival.
Про "незалежне кіно"
Термін “незалежне кіно” перебуває в постійній еволюції. Раніше так називали будь-який фільм, зроблений за межами студійної системи. Тривалий час американські фільми знімали винятково на студіях, адже це був дуже дорогий медіум, що вимагав потужних засобів виробництва та розповсюдження. Все решта вважалося "незалежним кіно". Певною мірою це й досі так, але саме поняття є дуже загальним.
Усередині “незалежного” є різні типи кіно - авторське, артхаусне тощо. Для нас, американців, більшість закордонних фільмів теж є “незалежними”, оскільки їх знімали поза студійною системою.
Якщо говорити про мене особисто, то це радше питання настрою фільму та режисерського задуму. У світі повинні існувати і суто розважальні фільми - кіно для широких мас. Я не маю нічого проти них і теж отримую свою дозу насолоди.
Та більш цікавим є те, що я й називаю незалежним кіно - воно пов’язане з автентичним голосом людини, яка взялася робити фільм, бо дуже хотіла розказати нам історію. Це чистий намір, не пов’язаний із комерційними перспективами чи суто розважальним виробництвом.
Американський контекст
У 1981 році Роберт Редфорд заснував Інститут Санденс - лабораторію для кіносценаристів і оповідачів історій, які займалися немейнстрімним кіно. Їм було цікаво робити з кінематографа мистецтво і розширювати межі того, що вважалося кіносценарієм. На той час у Штатах ці люди не мали куди розвиватися. Декілька років позаймавшись їхніми фільмами на базі Інституту Санденс, Редфорд відчув розрив між режисерами і здатністю глядачів сприймати їхню творчість.
У 1984 році він узявся за вже існуючий кінофестиваль у Юті, який тоді називався Американський фестиваль кіно та відео (а потім став фестивалем Санденс). Це була спроба познайомити авторів із глядачами, розширити аудиторію, прищеплювати їй глибше розуміння такого типу фільмів, а також - розвивати довкола них індустрію.
У 1989 році на Санденсі відбулася прем’єра “Секс, брехня і відео” Стівена Содеберґа. Фільм побачив і купив Харві Вайнстін - тодішній директор студії Miramax. Далі він повіз його в Канни і заробив купу грошей. Так почався новий етап в історії Санденсу як фестивалю для відкриття такого типу фільмів - відтепер їх ринковий потенціал був доконаним фактом.
У 1990-ті естафету перейняв Рух незалежного кіно (“Indie film” movement). У режисерів з’явилося значно більше можливостей знімати незалежні фільми, а в глядачів - дивитися їх. Після цього вже й кіностудії зрозуміли, що тут пахне “товаром”, з якого можна отримати прибуток.
Багато з них створили власні “незалежні” лейбли - у Sony з’явилось Sony Picture Classics, у Warner Brothers - Warner Independence, у Universal - Focus Features, у ХХ century Fox - Fox Searchlight. У цьому були свої плюси і мінуси. Завжди добре, коли є ресурси на розробку незалежного кіно. Не те, щоб їм бракувало того стержня, який був у більш ранніх, справді незалежних фільмів. Просто далі виникла нова хвиля незалежних режисерів, яким це не завжди було потрібно.
Міні-студії розповсюджували незалежне кіно певного типу. З’явилися режисери, які почали імітувати фільми незалежних лейблів методом “копіпасту”.
А через десять років виникла чергова нова хвиля режисерів, пов’язана з цифровими технологіями - камерами, комп’ютерами і монтажними програмами на зразок Final Cut Pro. Вони дозволили суттєво здешевити виробництво фільмів.
Що менше грошей - то більше свободи робити те, що ти хочеш. Що більший бюджет - то частіше треба йти на компроміс: більше людей, більше тиску від інвесторів, яким треба, щоб фільм окупився. Ця свобода, подарована новими технологіями, відкрила прекрасну епоху в історії незалежного кіно, коли люди могли знімати свої історії саме так, як вони того хочуть.
 |
Про нові технології
Саме в останні кілька років і в світі, і в США почали знімати дуже сильні фільми. Нарешті минуло достатньо часу, щоби люди опанували нові технології і навчилися нормально знімати. Коли всі знімали на 16- чи 35-мм плівку, кількість фільмів, які надходили на фестиваль Санденс, щороку стабільно зростала на 10%.
Приблизно у 2000 році, коли з’явилися цифрові камери і програми монтажу, замість 2000 фільмів ми раптом отримали 4000 фільмів - удвічі більше. Це був тяжкий рік для програмного відділу: ми мали передивитися багато стрічок, більшість яких ні на що не годилася.
Люди нарешті “дорвалися” до камер, але не завжди вміли ними користуватися. Минуло десять років, за які було знято чимало поганих фільмів, але тепер ремесло опановане - є і досвід, і доступ до засобів виробництва.
Інший важливий наслідок появи нових технологій стосується розповсюдження. Тепер глядачі та глядачки можуть спокійно шукати і передивлятися ці фільми в мережі. Для мене особисто як для кіномана це щось неймовірне - знайти можна буквально все. Ви коли-небудь чули про Tugg? Режисер викладає свій фільм на спеціальну онлайн-платформу, і якщо назбирується достатньо охочих його подивитися, фільм показують у кінотеатрі. Поки що це тільки ідея, яка пробиває собі шлях у життя.
Я часто думаю про молодше покоління, що йде нам на зміну. Чи будуть вони дивитися на кіно так, як це робимо ми? Чи буде воно їм цікаве на тлі айпадів, відеоігор та інших розваг, яких із кожним днем стає все більше? Навряд чи цим дітям буде цікавий похід у модний кінокомплекс на середнячковий голлівудський фільм. А от кінофестивалі, де показують щось особливе, де перегляд кіно є активним процесом, а не пасивною активністю, можуть на це повпливати.
Не думаю, що фестивалів стало забагато, і вони тільки й роблять, що змагаються між собою. Навпаки, вони творять культуру перегляду і допомагають людям любити кіно і знімати його.
Експериментальне кіно
Інколи до нас на Санденс надсилають потужні експериментальні фільми. Ми намагаємося їх відзначити і беремо в конкурс. Це підвищує репутацію фільму, але не завжди добре позначається на глядацьких відгуках.
Налаштовуючись на певний тип історії, люди не сприймають експериментального кіно. Проте в нас на фестивалі є секція New Froniter для авангардного, експериментального, менш розповідного кіно. На неї ходять більш відкриті глядачі, готові до випробувань і нових відчуттів. Треба робити те, що добре для фільму, а не його престижу.
Жінки-режисерки
У 2012 році в конкурс Каннського кінофестивалю не потрапила жодна жінка-режисерка, а вже наступний, 2013 рік, оголосили роком жінок у кіно. З нашого боку не було ніяких зусиль, аби взяти в конкурс більше жінок - це сталося випадково.
Ми звикли до конкурсанток, особливо в документальному кіно. Та цього року вперше їх була половина - що цілком логічно, адже жінки становлять половину населення. Приблизно 30% фільмів, що надходять у відбіркову комісію щороку, зняли жінки. В 2013 році серед них були ті, що справили на нас найбільше враження.
Мені здається, що найчастіше жінкам не дають фінансування не тому, що вони жінки. Думаю, причина в тому, що у фільмів, знятих жінками, про жінок чи з жінками в головних ролях немає попереднього досвіду успіху.
Усі добре знають, як виглядає те, що приносить гроші, і продовжують це знімати. Потрібно кілька “білих ворон”, які доведуть, що в такого кіно є своя аудиторія. Якщо буде можливість заробити, то знайдуться охочі вкласти.
Фільми жінок-режисерок не завжди відрізняються від чоловічих. Та іноді в них проступає зовсім інше світовідчуття. Такі фільми, наприклад, зняті з сильних жіночих позицій: їхні героїні роблять вибір, з яким ви просто-напросто ніколи не стикалися.
