Нобелівську премію з літератури цього року отримала Світлана Алексієвич, ставши 14-ю жінкою-лауреатом в її історії. Білоруска, яка пише російською, але має українське коріння (народилася письменниця в колишньому Станіславові, нині - Івано-Франківськ). Останньої обставини не оминули підвищеною увагою українські ЗМІ - якщо примазуватися до чужих досягнень, то вже нахабно і стрімко. От і Шмуель Аґнон, лауреат 1966 року, народився в Бучачі, але то вже треба знати.
Поклавши руку на серце, все ж варто сказати, що у росіян таки більше приводів "зривати горло", привласнюючи Алексієвич своїй літературі ("мова – дім буття" – цього ж наче ще ніхто не скасовував), але найбільше нехай справедливо радіють білоруси: власна ідентичність автора - серйозний і непохитний аргумент.
Попри те, що Алексієвич стабільно йшла в букмекерських перегонах першою і фігурувала в списках кілька останніх років (що теж дивно: за останні років п'ятнадцять вибір комітету збігався з букмекерським хіба двічі: у випадку з Памуком і Льосою), про її перемогу думалося вкрай скептично: нобелівський комітет приймає хай і химерні, але по-своєму логічні рішення. Тут же трапився фактично нонсенс: мало того, що жінка-лауреат нещодавно була (Еліс Манро отримала премію лише позаторік, а комітет так часто не звик балувати гендерним різноманіттям), так ще й рішення це, як ти його не крути, виразно політичного забарвлення.
І хоч літературний Нобель віддавна є кон’юнктурним (що би ми в це слово не вкладали), але настільки швидкої реакції на поточний політичний момент важко й пригадати: сирієць Адоніс досі без премії, а Гарольд Пінтер, який отримував Нобеля буцімто на хвилі американсько-британської війни в Іраку і завдяки своїм антимілітаристичним поглядам, і поза тим був живим і всесвітньовідомим класиком. Чого не скажеш про стриманий успіх Алексієвич і її текстів.
Вочевидь, таки добряче вчепила Європу "нова російська доктрина", якщо всупереч своїй логіці та відверто лівим уподобанням премію дали письменниці, яка планомірно, з книги в книгу, зводить порахунки з радянським, тобто соціалістично-комуністичним проектом.
Формулювання, з яким відзначили білоруску: "За поліфонічну творчість – пам’ятник стражданню і мужності в наш час", десь так. І ця "поліфонічність" – саме той евфемізм, який має передати суть її письменницького методу, що його дехто називає художньою документалістикою (як образливий варіант – добре обставленою журналістикою) або ж репортажною прозою, але який насправді краще означати терміном "нон-фікшн": дослідницький, художній – далі можна уточнювати і сперечатись, та головне – це "нон-фікшн".
 |
| Фото: M. Кабакова/alexievich.info |
Прикладів, коли так відверто Нобелівська премія відходила демонстративно і принципово нехудожній літературі, доволі мало, але вони є: у 1902 році лауреатом став німецький історик Теодор Моммзен, але це було лише друге нагородження і преміальні критерії ще вочевидь "плавали". А вже після війни – у 1950-му і 1953 роках – відзначили філософа Бертрана Рассела і політика Вінстона Черчилля: тодішні недавні події настільки переорали весь суспільно-культурний ландшафт Європи, що такий тип письма цілком міг видаватися максимально адекватним добі. Скидається на те, що і сьогоднішню загальносвітову ситуацію комітет сприймає в подібний (перед)апокаліптичний спосіб, тому і допускає винятки зі своїх правил.
З одного боку, доцільність і справедливість такого нагородження на лице: нарешті отримав легітимізацію провідний жанр епохи - той жанр, книжки якого найкраще продаються в усьому світі і про який найбільше сперечаються останні років двадцять. З іншого ж - "нон-фікшн" Алексієвич достоту специфічний і потребує серйозного осмислення як феномен сам по собі.
Загальне місце в рецензіях і відгуках на її книги – перед нами "хор раніше ніким не почутих голосів", і це великою мірою правда: Алексієвич монтує-збирає-пише свої тексти, звертаючись до безпосередніх учасників трагічних подій, що відбулися в часи СРСР і одразу після його розпаду. В книзі "У війни нежіноче обличчя" слово надається жінкам-фронтовичкам Другої світової, в "Останніх свідках" - людям, які на час війни були ще малими дітьми, у "Цинкових хлопчиках" - учасникам афганської війни і матерям, які втратили в ній синів, у "Зачарованих смертю" - тим, хто намагався скоїти самогубство і родичам самогубців, у "Чорнобильській молитві" - родичам загиблих ліквідаторів і тим, хто потім самочинно повернувся в ті місця жити, а в "Часі секонд-хенд" - людині, якій довелося виживати після кінця великої утопії.
Письменниця намагається максимально "вийняти" себе з тексту і дати говорити тим, хто, як правило, постає німими жертвами обставин, "світом без’язиким", та якому, насправді, є що сказати. Але ж диригент цього хору саме Алексієвич – і тому присутня певна літературна обробка, але також є і авторський монтаж, добір і фільтрація матеріалу, якими займається конкретний письменник.
Мова не про підтасування фактів і витворення "потрібної" картинки, ні. Мова про методи такого текстового монтажу, його особливості та завдання, адже саме він виступає тут головним прийомом – з нього і народжується текст подібного ґатунку. З нього і з безпосереднього матеріалу, отих тисяч годин розмов, які записала письменниця. Алексієвич перш за все йдеться про нелюдську (або ж "надлюдську") сутність радянського режиму, його величезні амбіції і ту страхітливу ціну, яку звичайна людина платила за них упродовж усього часу його розгортання і постання. І навіть у добу його занепаду. Тому й виходить, що безрадісність і перманентний відчай стають домінантними емоціями цих книг, а вирок виголошується – може, й поза волею самої письменниці - не лише "людині радянській", але й людині як такій. Пам’ятаєте, як в анекдоті про Ейнштейна і формулу людини: "Господи, в твоїй формулі помилка. – Та знаю я, знаю..". Це воно.
Є тут, звичайно, місце і згаданій у нобелівському формулюванні мужності, але вона, як правило, потрібна лише для того, аби переживати і вчитися жити поруч із відчаєм. Ці книги неможливо любити – але їх треба читати, а може, й перечитувати: щоб не забувати. Або й просто дізнаватися, як іще було.
Хоча наскільки вони здадуться кожному окремому читачу точним і правильним зліпком свого часу – це вже питання відкрите, а головне, воно заходить на територію особистих уподобань. Одним із найслабших місць Алексієвич може бути саме те, що іншим здається її беззаперечною силою: письменниця не аналізує (хай і художньо) – вона демонструє. Показує чужими голосами. Проте в умовах, коли більшість її читачів і самі родом із тих часів, такого штибу інформації починає бути просто замало: люди й так це бачили, вони й так чули щось із цього, промовлене пошепки і на кухні. Тепер це доступне в книгах, але вони, на жаль, мало говорять про те, чому ж вийшло саме так.
 |
| Фото з архіву Світлани Алексієвич/alexievich.info |
Вочевидь, таким є талант Алексієвич: вона - надчутливий медіатор і ретранслятор, але цього все частіше є недостатньо. Все частіше після її книг хочеться звернутися, наприклад, до культурології Ігоря Голомштока чи спогадів нашого Леоніда Плюща, які, також демонструючи саму фактуру того життя (культурного чи буденного), виводили свій матеріал у план неуникних – і вкрай потрібних в умовах запущеного механізму забування-затирання – узагальнень і висновків. У план роздумів і рефлексій.
Інший момент, який важко не помітити: письменниця хоче – і це чи не головна її мета – не просто дати говорити "німій масі", а й розщепити її на безмір окремих і вже тим ексклюзивних голосів, олюднити її. Проте в якусь мить ці голоси починають неконтрольовано злипатись і перетворюватися на щось, якщо й не монолітне, то суцільне і важко відокремлюване. Це, ймовірно, нова "спільність", і це все одно вражає, але окрема людина тут знову губиться, і чутно все частіше не голос, і не хор, а гул, монотонний у своїй трагічності. У підсумку виходить щось достоту інше і відмінне від того, що задумувалося на початку: чи то ефект методу, чи властивість матеріалу, а чи й вада його обробки, але це починає працювати достеменно так.
Натомість у нас є інший приклад, коли не менш документальна проза і ціла література, яка також іде від персональних трагічних переживань і також принципово не прикидається постійно фікшином, намагаючись виговорити і зрозуміти досвіди ХХ століття, – але йде вона в цих намаганнях "від себе", з середини однієї людини й окремого життя, з середини конкретного письменника-наратора. І мова тут навіть не про блискучого репортажиста, поляка Ришарда Капусцінського, який теж намагався панорамувати "червоне" ХХ століття, вибравши точкою відліку винятково особистий погляд на те, що він картографує (Капусцінський, до речі, свого Нобеля так і не отримав). Мова про тих німецькомовних письменників, які опинилися по інший бік катастрофи, але які не меншою мірою змушені були – аби "зберегти душу" - якось дати собі з усім отим раду. Тут і опальний нині Петер Гандке, і німецька румунка Герта Мюллер, і тут же той, хто чи не найвіртуозніше зміг "запакувати" всі ці катастрофічні досвіди в форму нової "високої" літератури - Вінфрід Зебальд.
Пишучи майже винятково від себе і про себе, вони з усією фаталістичністю зрозуміли, що годі збагнути цей "новий прекрасний світ" у його всеохопності, не розібравшись із власним "я". От і створили – і продовжують створювати - без сумніву, найвищої проби художню літературу, беручи за її центр свою неповторну, нехай і не ексклюзивну з погляду кількості життєвих випробувань особистість. А ми ж знаємо, що "той, хто врятує одне життя, врятує весь світ". Врятує-випише-омовить-дасть проговорити себе. До того ж, вони роблять це, залишаючи місце надії і світлу, – адже можна і так!
Це насправді два боки одного телескопа: максимально широке панорамування – і зведення всього на вістря голки одного окремого "я". І там, і там буцімто йдеться про можливість дати слово одиничному і винятковому (нехай за злою іронією історії це "виняткове" й трапилося з такою кількістю людей), але ефект від цих текстів часто кардинально відмінний.
8 жовтня 2015 року Світлана Алексієвич стала нобелівською лауреаткою – і це вже доконаний факт. Наскільки письменниця заслужила цю премію і чи варто було нагороджувати її саме зараз – відкрите питання, і воно, якщо чесно, зринає буквально щороку, стосуючись мало не кожного тріумфатора.
Вочевидь, доцільніше було нагородити її в 1990-х, коли рефлексія відбувалася по гарячих слідах, і коли увага до цих книг могла би – будьмо оптимістами – якось по-іншому скерувати хід подій на колись одній шостій частині суші. Без сумніву, паралельно з Алексієвич у світі працює п'ятнадцять-двадцять письменників першого ряду, живих класиків і культових осіб для декількох поколінь, і як вирішувати ситуацію з їхнім з року в рік ненагородженням - достоту незрозуміло: "доживуть - отримають", ні - "на все воля Божа". Хіба ось так.
І – так, Нобелівська премія буцімто слідує своєму нещодавно намацаному курсу, коли в світло преміального прожектора потрапляють тексти, де йдеться про табуйовані та замовчувані людські досвіди (Манро – жіноча і взагалі людська старість, Модіано – життя під окупацією), але проблема все одно нікуди не зникає, навіть навпаки: бо ж як у цій ситуації обирати між перемеленими кривавим століттям "гомо совєтікусами" Алексієвич і героями кенійця Тхіонго, які відбувають ніяк не менші антропологічні драми на Богом забутому "Чорному континенті"? Незрозуміло.
Випадковість, примха і важко вловлювана "преміальна доцільність" продовжують бути головними критеріями, а Нобелівка, кожного року обпльовувана з усіх можливих боків, продовжує вважатися головною літературною премією світу. І нема на то ради.
І замість того, аби скрізь і всюди акцентувати згадане українське коріння письменниці, нам слід подумати про ще один – от дійсно український – вимір цьогорічного нагородження: комітет, як відомо, мислить регіонами, і, віддавши премію жінці зі Східної Європи, знову подивиться в цей бік років, можливо, через десять. Тобто наш найімовірніший кандидат – а це, без сумніву, Оксана Забужко, а зовсім не Ліна Костенко чи Валерій Шевчук – продовжує чекати, і нема тому чеканню кінця-краю. Це не погано і не добре – це просто констатація чогось такого, що можна вважати тенденцією і логікою преміального процесу. Щоправда, цього разу її було серйозно підважено, то, може, й надалі на нас чекають численні сюрпризи. Сподіваємося, приємні.
Бо поки Україні з Нобелем не щастило геть: єдине достеменно відоме висування, яке можна перевірити, зазирнувши в архіви премії, що їх, своєю чергою, оприлюднюють лише через п’ятдесят років із моменту голосування, - це висування шведським істориком Гарольдом Єрне Івана Франка у 1916 році. Шанси були хороші, здобувачів відносно небагато, але письменник помер у травні, а лауреата оголошують у жовтні, і посмертно нікого не преміюють. Щось ми також знаємо про висування Миколи Бажана, щось про Олеся Гончара й Уласа Самчука, а щось – про Василя Стуса (у якого теж, до речі, були серйозні шанси) і Ліну Костенко (випадок Бориса Олійника упустимо через його відверту курйозність), але перевірити кількість подань і їхню частоту ще довго не матимемо змоги.
Бо що тут важливо для лауреатства? Наполегливість і планомірність. Ну, це якщо випустити з уваги наявність перекладів і актуальність письма, що, як правило, для нас уже є нездоланною базовою "умовою". Якщо хочемо колись свого лауреата – маємо щороку хоч когось висувати. Хоч когось, але кожного року: ота графа "український письменник" має ще там намозолоти очі. Не хочемо – то треба переставати бідкатися і починати клясти комітет за монструозну відсутність компетенції: мовляв, такого нам і дарма не треба. Такі в нас варіанти.
Та поки що все й одразу: бідкаємось і клянемо. Але не висуваємо. Така національна забава.
