Здається, тільки-но закінчувався листопад і ми звітували про найкращі книги осені, аж ось раптом – кінець лютого, а отже, час підбивати ще одні – так, суб’єктивні та відкриті для доповнень, але від того не менш цікаві підсумки.
Бо зима традиційно радує критичною масою хороших книг, які лишень встигай помічати і читати між святами.
INSIDER укотре взяв на себе приємний і важливий тягар бути фільтром того огрому книжок, які сипалися на нас разом із снігом. Тому нижче – найкраще, що трапилося за три місяці в книговиданні і трапиться з вами, коли ви ці книги прочитаєте. Зима помирає – най живе весна.
Весняного вам читання!
 |
"Війна, що змінила Рондо", Р. Романишин, А. Лесів (Видавництво Старого Лева, 2015)
Обласкана світовою критикою творча майстерня "Аґрафка" створила для найдинамічнішого українського видавництва ще одну непересічну книгу. І якщо "Зірки і макові зернята" апелювали все ж до дорослої аудиторії, що цінує оригінальні ілюстрації і несподівані концепції, то "Війна" створена перш за все для дітей - з урахуванням, що всі ми, насправді, ними і є.
Оперативно зреагувавши на "соціальне замовлення", тандем Романишин-Лесів вигадали в міру проникливу історію про трьох друзів – лампочку Данко (привіт Горькому), кулькоподібного Фабіана і паперову Зірку, які змушені захищати рідне місто і найдорожче в ньому від ВІЙНИ, незворотньо змінюючись і поступово усвідомлюючи єдиний спосіб її, цю чорну знеособлену стихію, здолати.
Очевидно, ця спроба поговорити про найсерйозніше з найменшими (хоча вікові межі тут ой які умовні) вдалася – попри певну прямолінійність меседжу, місце для роздумів й інтерпретацій тут також є.
Це ще не рівень неймовірного "Ворога" французів Калі і Блока, але як вступ до теми, як перший крок, без сумніву, найкраща з пропозицій. Сліз навмисно не витискає, прекрасно і стильно візуалізує, нашу безпосередню реальність вигадливо обіграє - європейського рівня продукт має виглядати саме так.
 |
"Шовкопряд", Роберт Гілбрейт (Иностранка, 2015, пер. Є. Петрова)
Невтомна Джоан Роулінг - а це ж бо її псевдонім, який не відразу і викрили – продовжує шукання поза жанром "саги про хлопчика" і досягає значних успіхів: якщо "Вільна вакансія" була дуже пристойною, а "Поклик зозулі" вкрай симпатичним, то "Шовкопряд" так і хочеться назвати чудовим – чудово вигаданим і вибудованим взірцем жанру.
З нами всі ті ж: одноногий детектив Страйк, який страждає за втраченим коханням та і, взагалі, є особою тонкої душевної організації, його помічниця Робін, "вічний двигун", невтомний Сачно Панса – і вбивство письменника, що один в один копіє описане в його таки останньому романі, який встигло прочитати певне коло осіб, а отже, додаємо ще з десяток персонажів різного ступеня загадковості і гидотності: редактори, літагенти, видавці, блогери, різномасті "люди пера".
Сатиричний талант Роулінг ми усвідомили вже після "Вакансії", проте тут на самоціль він не перетворюється, і це величезний плюс. Письменниця взагалі працює півтонами - нанизуючи деталі, використовуючи штриховку; що вдало відрізняє її від "безнадійних" авторів-скандинавів (Несбьо, Манкелль), хоча важливу роль декораціям вона відводить також: його величність Лондон тут, без сумніву, герой першого ряду.
Ну так, цілком імовірно, що перед нами нова Агата Крісті і достойний конкурент Кейт Аткінсон, яка започаткувала один із найцікавіших детективних "серіалів" останніх років і чиї сюжети відповідають найсуворішій умові жанру – завчасно вирахувати убивцю неможливо. Принаймні мені геть не вдалося.
 |
"Коротке фантастичне життя Оскара Вау", Джуно Діас (Phantom Press, 2015, пер. Є. Полецька)
Якщо взяти біле простирадло і прокип’ятити його в борщі, а потім ще й тушкувати з рагу, то вийде щось схоже на роман Діаса – щось віддалено знайоме, але вкрай екзотичне, з візерунками і запашне - дещо, що його хочеться довго здивовано розглядати. Це речення сподобалося б американському домініканцю, який зробив із історії про протистояння ізгоя і світу літературний атракціон невимовної концентрації і специфічності.
Оскар Вау (від "Вайльд") – товстий (а насправді жирний) і малосимпатичний підліток-гік, який ховається від латинського гетто в Нью-Джерсі у світі фентезі, коміксів, відеоігор і наукової фантастики – світі також достоту особливому.
Наскрізні цитації від античності до Толкіна, три покоління сім’ї, що бореться з прокляттям-фуку і яке збалансовують обереги-"сафа"; диктатор Трухільо і "бананова республіка", союз наймагічнішого (поліцейські-перевертні, відьми, Людина без лиця) і соціального реалізмів, історичне і сімейно-приватне, етнографія і тонка драматургія; десяток оповідачів на чолі з альтер-его автора Джуніором і все нестримніше піднесення мелодрами до чистої трагедії - життя-то коротке, але ж яке насичене! Ну і фантастичне: прокляття як суперсила, і навпаки.
Пулітцерівська і ще з десяток премій, позиції у впливових топах, мовний гібрид spanglish-у, що, щоправда, майже нівелюється перекладом, балансування між надмірністю Рушді і всезагальністю Маркеса. Чотириста сторінок невимовно захопливого тексту – химерного, дивного, перевантаженого, але по-своєму дуже нам зрозумілого: постколоніальність одна ж на всіх. Без сумнівів і роздумів – читати. Негайно.
 |
"Стоунер", Джон Вільямс (Corpus, 2015, пер. Л. Мотильов)
Історія самого роману цілком могла би лягти в основу ще одного, не менш драматичного тексту: Вільямс, широко відомий у вузьких колах, написав "Стоунера" рівно п’ятдесят років тому, його майже не помітили, автор помер, але на початку нового тисячоліття книга дивом зринула з небуття, стала світовим бестселером і – нема де правди діти – тепер Капоте і О’Коннор, не кажучи вже про Бартів і Берроузів, доведеться посунутися: великий роман має посісти належне місце.
Але що тут великого? Фермерський син – практично сам Вільямс - у десятих роках їде вивчати сільське господарство, а натомість закохується в англійську літературу і присвячує все життя їй. Закінчується одна велика війна, накочується депресія, на зміну приходить м’ясорубка значно страхітливіша, але Стоунер поза цим, він викладає, пише книгу, живе кампусним життям - це його варіант порятунку.
І тут би сказати, що перед нами університетський роман, але ж ні – заняття рятують Стоунера від війни, але не рятують від трагедій як таких: його єдину роботу ніхто не помічає, дружина потроху божеволіє, найближчий друг гине, стосунки з жінкою-колегою провалюються, смерть усе ближче. Невдаха, лузер – насправді ж Дон Кіхот, у стократ трагічніший і позбавлений магнетичної привабливості; від того горло перехоплює буквально, фізично, текст просто вибиває землю з під ніг. І підготуватися до того годі.
Про неймовірну і нещадну силу слова, про відданість і пошук сенсу, про оглушливий відчай і тихий героїзм – у простоті "Стоунера" проявляються глибинні потенції літератури. Мистецтво все ще приголомшує, і нехай мала місце затримка в п’ятдесят років - то й що: відтягнута пружина б’є сильніше.
 |
"До зустрічі там, нагорі", П’єр Леметр (Азбука, 2014, пер. Д. Мудролюбова)
Леметр, як і Роулінг, кардинально змінив амплуа, і з автора успішних детективних трилерів перетворився на письменника значно більшого калібру, майже "істориста", який здобув два роки тому Гонкурівську премію. Але "майже" - француз не забув, з чого починав, і написав якщо й не крутійський роман про Першу світову війну і довкола, то точно пригодницький, де феєричні авантюри і невимовні трагедії прекрасно уживаються, сплітаючись у жанрову химеру, від якої годі відірватися.
Капітан Продель – збіднілий аристократ, який в останні дні війни кидає солдат на абсурдний штурм, аби вислужитись і поправити своє фінансове становище – гроші він буде заробляти на перепохованні трупів, які тут чи то живі мерці, чи то мертві душі. В тій атаці знайомляться художник Едуар і бухгалтер Альбер, аби вижити, повернутися "втраченими" до звичного життя і щоденного морфію.Та перевернутий світ, де тепер можливо все, робить авантюристів і з них.
Вочевидь, Леметр пише про відомі й цинічні механізми війни, про згубні токсини, якими просочуються всі на багато років уперед, але ж як пише: за кожним героєм – десятки прототипів, різноманіття контекстів, густа асоціативна сітка, накинута на потрощені війною ландшафти.
Маємо визнати, що про Першу світову написано не аж так багато видатного: Ремарк і Гемінгвей, попри все, це хороший середній рівень, і Леметр йому цілком відповідає. Ну і знову ж таки – уявити такий підхід, таку книгу, написану в нас, чомусь не вдається. Не вміємо. На жаль, доведеться вчитись.
 |
"Картахена", Лєна Елтанг (Рипол Классик, 2014)
У Елтанг це вже четвертий роман, і чекали його настільки ж нетерпеливо, наскільки й стурбовано: що цього разу вигадає авторка? Бо письменниця дарує російській літературі якщо й не нові жанри, то точно нові типи чуттєвості, нові способи роботи з текстом: так там не пишуть, це, по суті, загублена і занехаяна гілка розвитку, далека луна чи то раннього Набокова, чи то пізнього Газданова.
Детектив, любовний і пригодницький романи, піднесені, вирощені до рівня високої літератури. В попередніх "Інших барабанах" Елтанг вже, здається, піднялася на вершину, і тому в "Картахені" почала копати вглиб, відточуючи стиль і точно позначаючи свою територію.
Сюжет – не суть, але якщо коротко: наші дні, сонячна Італія, стара вілла, де і сходяться герої – письменник Маркус, який не пише, красуня-студентка Петра, колишній хазяїн дому і вбивця, бо ж у зачині – два трупи. Традиційно такі колізії дають хід речам не менш визначальним, а часто і фатальним - пов’язаним із сімейною історією, скелетами у шафах, непогамованим болем. Такі відмінні голоси, які все одно приречені злитися докупи, - це ми побачимо і на рівні текстуальної фактури: зі складно аранжованого багатоголосся це перетвориться на дивну монодію.
Оте набридливе "мова – головний герой" має тут чималий резон, адже письменниця - "тиха" емігрантка, що давно мешкає в Литві, географію романної дії розширює наполегливо і стрімко, а в мові і через неї якраз і вибудовує собі справжній дім. Густий, непростий, "екзальтований" текст, де звучання фрази змагається у важливості з її культурною насиченістю; важливий і захоплюючий експеримент, який ще трохи – і нова класика.
 |
"Книга спогадів", Петер Надаш (Kolonna Publicatiоns, 2014, пер. В. Середа)
"Той, хто має от-от отримати Нобелівку", останній модерніст Європи, видатний східноєвропейський постмодерніст, головний голос Угорщини у світовій літературі – популярність Надаша давня і ґрунтовна. Свій opus magnum він писав десять років, спромігся видати лише в 86-му, і від тоді слава його лише зростала.
800-сторінковий "роман про все" (і тут він рівня іншим ключовим монстрам модернізму – "Уліссу", "Смерті Вергілія", "Йосипу і його братам"), попри складну формальну організацію, масштабність і огром мутуючих тем-мотивів-смислів, насправді про речі прості, точніше – базові, первинні: про формування і – що важливо – деформацію особистості, про тиск історії і спроби досягти гармонії.
Яка можливо і через любов і ближнього, і через красу і мистецтво: 40-сторінковий опис й інтерпретація помпейської фрески – це щось; серйозний тест на "читацьку зрілість". Та краще все разом і без жодних обмежень.
Схематично це виглядає так: Крістіан намагається зібрати докупи спогади загиблого близького друга Мельхіора і свої заразом: Німеччина початку століття – й історія про дідуся коханого, Угорщина 56-го року – і революція, підліткові роки Крістіана і конфлікт поколінь, східний Берлін – і, власне, любовна історія героя і Мельхіора.
Щоправда, такої стрункості в романі немає й близько: оповідь стрибає, пручається і виривається, голоси без попередження змінюються, реальність іде брижами. Що є точно? Магія літератури, під яку, очевидно, не всі підпадуть. Тілесна і культурна чуттєвість: авторська, але й читацька.
Нещодавно у Надаша вийшов новий, 3-томний роман "Паралельні історії", над яким він працював 18 років. Але про нього – іншим разом.
 |
"Герой поневолі" (Том 1) (Леополь, 2014)
Формальним автором тут є Іван Франко, який написав однойменну історичну повість - спочатку польською, а потім й українською. Хоча до такого вигляду – а перед нами найсправжнісінький графічний роман у двох томах – її довели сценарист Кирило Горішний і український румун Міхай Тимошенко.
Сюжет відомий нам зі школи: тихий львівський канцелярист Степан Калинович волею долі й історії потрапляє у нурти "Весни народів", які обертаються барикадами на вулицях галицької столиці і збройним протистоянням польських протестувальників і австрійської адміністрації.
Євреї і поляки, німці й українці, національність й ідентичність, власний вибір і логіка цивілізацій – як ти не ховайся за вчорашнім днем, наше сьогодення так і визирає з усіх щілин. Точніше – малюнків.
Попри те, що перший український графічний – чорно-білий - роман страшенно, катастрофічно забарився у часі і ще геть не дотягує до шедеврів Алана Мура і Френка Міллера, але вихід "Героя" видається чи не важливішим за нещодавній випуск "Ециклопедії Marvel", особливо в такому виконанні.
Бо тут, дійсно, є чим тішитись: ідеально підібрана першооснова, що апелює до впізнаваного і майже культового міського ландшафту, герой, який із пересічного персонажа таки доростає до цього статусу, контекст – самоцінний і сам по собі, але й очевидними паралелями з поточним політичним моментом. Та головне – виконання: професійне, точне, грайливе. Віртуозне. Так, гляди, діти ще й виховуватимуться на текстах Каменяра.
