Сезон закрито: вісім найкращих книг зими

Нова Роулінг, дві важливі книги про війну і віднайдений американський шедевр
Фото: Henti Smith, Flickr.com
27 лютого 201514:35

Здається, тільки-но закінчувався листопад і ми звітували про найкращі книги осені, аж ось раптом – кінець лютого, а отже, час підбивати ще одні – так, суб’єктивні та відкриті для доповнень, але від того не менш цікаві підсумки.

Бо зима традиційно радує критичною масою хороших книг, які лишень встигай помічати і читати між святами.

INSIDER укотре взяв на себе приємний і важливий тягар бути фільтром того огрому книжок, які сипалися на нас разом із снігом. Тому нижче – найкраще, що трапилося за три місяці в книговиданні і трапиться з вами, коли ви ці книги прочитаєте. Зима помирає – най живе весна.

Весняного вам читання!

 

"Війна, що змінила Рондо", Р. Романишин, А. Лесів (Видавництво Старого Лева, 2015)

Обласкана світовою критикою творча майстерня "Аґрафка" створила для найдинамічнішого українського видавництва ще одну непересічну книгу. І якщо "Зірки і макові зернята" апелювали все ж до дорослої аудиторії, що цінує оригінальні ілюстрації і несподівані концепції, то "Війна" створена перш за все для дітей - з урахуванням, що всі ми, насправді, ними і є.

Оперативно зреагувавши на "соціальне замовлення", тандем Романишин-Лесів вигадали в міру проникливу історію про трьох друзів – лампочку Данко (привіт Горькому), кулькоподібного Фабіана і паперову Зірку, які змушені захищати рідне місто і найдорожче в ньому від ВІЙНИ, незворотньо змінюючись і поступово усвідомлюючи єдиний спосіб її, цю чорну знеособлену стихію, здолати. 

Очевидно, ця спроба поговорити про найсерйозніше з найменшими (хоча вікові межі тут ой які умовні) вдалася – попри певну прямолінійність меседжу, місце для роздумів й інтерпретацій тут також є.

Це ще не рівень неймовірного "Ворога" французів Калі і Блока, але як вступ до теми, як перший крок, без сумніву, найкраща з пропозицій. Сліз навмисно не витискає, прекрасно і стильно візуалізує, нашу безпосередню реальність вигадливо обіграє  - європейського рівня продукт має виглядати саме так.    

 

"Шовкопряд", Роберт Гілбрейт (Иностранка, 2015, пер. Є. Петрова)

Невтомна Джоан Роулінг - а це ж бо її псевдонім, який не відразу і викрили – продовжує шукання поза жанром "саги про хлопчика" і досягає значних успіхів: якщо "Вільна вакансія" була дуже пристойною, а "Поклик зозулі" вкрай симпатичним, то "Шовкопряд" так і хочеться назвати чудовим – чудово вигаданим і вибудованим взірцем жанру.

З нами всі ті ж: одноногий детектив Страйк, який страждає за втраченим коханням та і, взагалі, є особою тонкої душевної організації, його помічниця Робін, "вічний двигун", невтомний Сачно Панса – і вбивство письменника, що один в один копіє описане в його таки останньому романі, який встигло прочитати певне коло осіб, а отже, додаємо ще з десяток персонажів різного ступеня загадковості і гидотності: редактори, літагенти, видавці, блогери, різномасті "люди пера".

Сатиричний талант Роулінг ми усвідомили вже після "Вакансії", проте тут на самоціль він не перетворюється, і це величезний плюс. Письменниця взагалі працює півтонами - нанизуючи деталі, використовуючи штриховку; що вдало відрізняє її від "безнадійних" авторів-скандинавів (Несбьо, Манкелль), хоча важливу роль декораціям вона відводить також: його величність Лондон тут, без сумніву, герой першого ряду.

Ну так, цілком імовірно, що перед нами нова Агата Крісті і достойний конкурент Кейт Аткінсон, яка започаткувала один із найцікавіших детективних "серіалів" останніх років і чиї сюжети відповідають найсуворішій умові жанру – завчасно вирахувати убивцю неможливо. Принаймні мені геть не вдалося.

 

"Коротке фантастичне життя Оскара Вау", Джуно Діас (Phantom Press, 2015, пер. Є. Полецька)

Якщо взяти біле простирадло і прокип’ятити його в борщі, а потім ще й тушкувати з рагу, то вийде щось схоже на роман Діаса – щось віддалено знайоме, але вкрай екзотичне, з візерунками і запашне - дещо, що його хочеться довго здивовано розглядати. Це речення сподобалося б американському домініканцю, який зробив із історії про протистояння ізгоя і світу літературний атракціон невимовної концентрації і специфічності.

Оскар Вау (від "Вайльд") – товстий (а насправді жирний) і малосимпатичний підліток-гік, який ховається від латинського гетто в Нью-Джерсі у світі фентезі,  коміксів, відеоігор і наукової фантастики – світі також достоту особливому. 

Наскрізні цитації від античності до Толкіна, три покоління сім’ї, що бореться з прокляттям-фуку і яке збалансовують обереги-"сафа"; диктатор Трухільо і "бананова республіка", союз наймагічнішого (поліцейські-перевертні, відьми, Людина без лиця) і соціального реалізмів, історичне і сімейно-приватне, етнографія і тонка драматургія; десяток оповідачів на чолі з альтер-его автора Джуніором і все нестримніше піднесення мелодрами до чистої трагедії  - життя-то коротке, але ж яке насичене! Ну і фантастичне: прокляття як суперсила, і навпаки.

Пулітцерівська і ще з десяток премій, позиції у впливових топах, мовний гібрид spanglish-у, що, щоправда, майже нівелюється перекладом, балансування між надмірністю Рушді і всезагальністю Маркеса. Чотириста сторінок невимовно захопливого тексту – химерного, дивного, перевантаженого, але по-своєму дуже нам зрозумілого: постколоніальність одна ж на всіх. Без сумнівів і роздумів – читати.  Негайно.

 

"Стоунер", Джон Вільямс (Corpus, 2015, пер. Л. Мотильов)

Історія самого роману цілком могла би лягти в основу ще одного, не менш драматичного тексту: Вільямс, широко відомий у вузьких колах, написав "Стоунера" рівно п’ятдесят років тому, його майже не помітили, автор помер, але на початку нового тисячоліття книга дивом зринула з небуття, стала світовим бестселером і – нема де правди діти – тепер Капоте і О’Коннор, не кажучи вже про Бартів і Берроузів, доведеться посунутися: великий роман має посісти належне місце.

Але що тут великого? Фермерський син – практично сам Вільямс - у десятих роках їде вивчати сільське господарство, а натомість закохується в англійську літературу і присвячує все життя їй. Закінчується одна велика війна, накочується депресія, на зміну приходить м’ясорубка значно страхітливіша, але Стоунер поза цим, він викладає, пише книгу, живе кампусним життям - це його варіант порятунку.

І тут би сказати, що перед нами університетський роман, але ж ні – заняття рятують Стоунера від війни, але не рятують від трагедій як таких: його єдину роботу ніхто не помічає, дружина потроху божеволіє, найближчий друг гине, стосунки з жінкою-колегою провалюються, смерть усе ближче. Невдаха, лузер – насправді ж Дон Кіхот, у стократ трагічніший і позбавлений магнетичної привабливості; від того горло перехоплює буквально, фізично, текст просто вибиває землю з під ніг. І підготуватися до того годі.    

Про неймовірну і нещадну силу слова, про відданість і пошук сенсу, про оглушливий відчай і тихий героїзм – у простоті "Стоунера" проявляються глибинні потенції літератури. Мистецтво все ще приголомшує, і нехай мала місце затримка в п’ятдесят років - то й що: відтягнута пружина б’є сильніше.

 

"До зустрічі там, нагорі", П’єр Леметр (Азбука, 2014, пер. Д. Мудролюбова)

Леметр, як і Роулінг, кардинально змінив амплуа, і з автора успішних детективних трилерів перетворився на письменника значно більшого калібру, майже "істориста", який здобув два роки тому Гонкурівську премію. Але "майже" - француз не забув, з чого починав, і написав якщо й не крутійський роман про Першу світову війну і довкола, то точно пригодницький, де феєричні авантюри і невимовні трагедії прекрасно уживаються, сплітаючись у жанрову химеру, від якої годі відірватися.

Капітан Продель – збіднілий аристократ, який в останні дні війни кидає солдат на абсурдний штурм, аби вислужитись і поправити своє фінансове становище – гроші він буде заробляти на перепохованні трупів, які тут чи то живі мерці, чи то мертві душі. В тій атаці знайомляться художник Едуар і бухгалтер Альбер, аби вижити, повернутися "втраченими" до звичного життя і щоденного морфію.Та перевернутий світ, де тепер можливо все, робить авантюристів і з них.

Вочевидь, Леметр пише про відомі й цинічні механізми війни, про згубні токсини, якими просочуються всі на багато років уперед, але ж як пише: за кожним героєм – десятки прототипів, різноманіття контекстів, густа асоціативна сітка, накинута на потрощені війною ландшафти.

Маємо визнати, що про Першу світову написано не аж так багато видатного: Ремарк і Гемінгвей, попри все, це хороший середній рівень, і Леметр йому цілком відповідає. Ну і знову ж таки – уявити такий підхід, таку книгу, написану в нас, чомусь не вдається. Не вміємо. На жаль, доведеться вчитись.

 

"Картахена", Лєна Елтанг (Рипол Классик, 2014)

У Елтанг це вже четвертий роман, і чекали його настільки ж нетерпеливо, наскільки й стурбовано: що цього разу вигадає авторка? Бо письменниця дарує російській літературі якщо й не нові жанри, то точно нові типи чуттєвості, нові способи роботи з текстом: так там не пишуть, це, по суті, загублена і занехаяна гілка розвитку, далека луна чи то раннього Набокова, чи то пізнього Газданова.

Детектив, любовний і пригодницький романи, піднесені, вирощені до рівня високої літератури. В попередніх "Інших барабанах" Елтанг вже, здається, піднялася на вершину, і тому в "Картахені" почала копати вглиб, відточуючи стиль і точно позначаючи свою територію.

Сюжет – не суть, але якщо коротко: наші дні, сонячна Італія, стара вілла, де і сходяться герої – письменник Маркус, який не пише, красуня-студентка Петра, колишній хазяїн дому і вбивця, бо ж у зачині – два трупи. Традиційно такі колізії дають хід речам не менш визначальним, а часто і фатальним - пов’язаним із сімейною історією, скелетами у шафах, непогамованим болем. Такі відмінні голоси, які все одно приречені злитися докупи, - це ми побачимо і на рівні текстуальної фактури: зі складно аранжованого багатоголосся це перетвориться на дивну монодію.

Оте набридливе "мова – головний герой" має тут чималий резон, адже письменниця - "тиха" емігрантка, що давно мешкає в Литві, географію романної дії розширює наполегливо і стрімко, а в мові і через неї якраз і вибудовує собі справжній дім. Густий, непростий,  "екзальтований" текст, де звучання фрази змагається у важливості з її культурною насиченістю; важливий і захоплюючий експеримент, який ще трохи – і нова класика.   

 

"Книга спогадів", Петер Надаш (Kolonna Publicatiоns, 2014, пер. В. Середа)

"Той, хто має от-от отримати Нобелівку", останній модерніст Європи, видатний східноєвропейський постмодерніст, головний голос Угорщини у світовій літературі – популярність Надаша давня і ґрунтовна. Свій opus magnum він писав десять років, спромігся видати лише в 86-му, і від тоді слава його лише зростала.

800-сторінковий "роман про все" (і тут він рівня іншим ключовим монстрам модернізму – "Уліссу", "Смерті Вергілія", "Йосипу і його братам"), попри складну формальну організацію, масштабність і огром мутуючих тем-мотивів-смислів, насправді про речі прості, точніше – базові, первинні: про формування і – що важливо –  деформацію особистості, про тиск історії і спроби досягти гармонії.

Яка можливо і через любов і ближнього, і через красу і мистецтво: 40-сторінковий опис й інтерпретація помпейської фрески – це щось; серйозний тест на "читацьку зрілість". Та краще все разом і без жодних обмежень.

Схематично це виглядає так: Крістіан намагається зібрати докупи спогади загиблого близького друга Мельхіора і свої заразом: Німеччина початку століття – й історія про дідуся коханого, Угорщина 56-го року – і революція, підліткові роки Крістіана і конфлікт поколінь, східний Берлін – і, власне, любовна історія героя і Мельхіора.

Щоправда, такої стрункості в романі немає й близько: оповідь стрибає, пручається і виривається, голоси без попередження змінюються, реальність іде брижами.  Що є точно? Магія літератури, під яку, очевидно, не всі підпадуть. Тілесна і культурна чуттєвість: авторська, але й читацька.  

Нещодавно у Надаша вийшов новий, 3-томний роман "Паралельні історії", над яким він працював 18 років. Але про нього – іншим разом.

 

"Герой поневолі" (Том 1) (Леополь, 2014)

Формальним автором тут є Іван Франко, який написав однойменну історичну повість - спочатку польською, а потім й українською. Хоча до такого вигляду – а перед нами найсправжнісінький графічний роман у двох томах – її довели сценарист Кирило Горішний і український румун Міхай Тимошенко. 

Сюжет відомий нам зі школи: тихий львівський канцелярист Степан Калинович волею долі й історії потрапляє у нурти "Весни народів", які обертаються барикадами на вулицях галицької столиці і збройним протистоянням польських протестувальників і австрійської адміністрації.

Євреї і поляки, німці й українці, національність й ідентичність, власний вибір і логіка цивілізацій – як ти не ховайся за вчорашнім днем, наше сьогодення так і визирає з усіх щілин. Точніше – малюнків.

Попри те, що перший український графічний – чорно-білий - роман страшенно, катастрофічно забарився у часі і ще геть не дотягує до шедеврів Алана Мура і Френка Міллера, але вихід "Героя" видається чи не важливішим за нещодавній випуск "Ециклопедії Marvel", особливо в такому виконанні.

Бо тут, дійсно, є чим тішитись: ідеально підібрана першооснова, що апелює до впізнаваного і майже культового міського ландшафту, герой, який із пересічного персонажа таки доростає до цього статусу, контекст – самоцінний і сам по собі, але й очевидними паралелями з поточним політичним моментом. Та головне – виконання: професійне, точне, грайливе. Віртуозне. Так, гляди, діти ще й виховуватимуться на текстах Каменяра. 

Розділи :
Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

КОМЕНТАРІ

1.09.2017, 09:57
Додати

ГОЛОВНА ШПАЛЬТА

    • 12 грудня 2017

    Не судилося: як Онищенко сварився з САП через суддю

     
    • 12 грудня 2017

    Михеил освобожденный. Как Печерский суд выпустил Саакашвили

    На Банковой не согласны, что они сами поддерживают историю с Саакашвили, потому что это разрушает рейтинг самого президента

     
    • 12 грудня 2017

    Час на себе. Привілеї недоступності

    Френк О’Брайєн — засновник Conversations. Раз на місяць він збирає в кімнаті всіх своїх 50 працівників на цілий день

     
    • 11 грудня 2017

    Хто кому Труханов: герої боротьби проти забудов в Одесі та їхні розбірки

    Хто є хто в боротьбі за міський сад Одеси і чому активісти недолюблюють одне одного

     
Система Orphus