Сезон закрито: 8 найкращих книг осені

Видатний нон-фікшн, взірцевий детектив і біблія європейського модернізму
Фото: shnyazhka.com/Олег Оприско
8 грудня 201514:50

Осінь закінчилася, надходить час підбивати підсумки літературного року, але не зупинитися на проміжних результатах просто неможливо – надто важливим сезоном для нашого книговидання є "форумний" вересень і, як правило, відзначені численними гучними новинками жовтень і листопад. Тому нехай рік зачекає – давайте розбиратися з осінню.

Увесь підзвітний період INSIDER уважно стежив за тим, що відбувалося на ринку книжок, і готовий авторитетно заявити: сезон видався не найгірший, навіть навпаки. Прогнозовано переважна більшість достойних видань – переклади, а серед них, як уже повелося, домінують книжки, що їх давно прийнято вважати абсолютною класикою.

Однак і суто українська продукція, чисельно скромніше тут представлена, радує не менше – її рівень більш ніж достойний. Словом, є де оку відпочити – навіть попри відсутність у добірці свіжого і міцного роману Юрія Винничка "Аптекар", що на нього INSIDER відгукнувся окремою рецензією.  

Доброго вам читання!


 

 

Оля Гнатюк, "Відвага і страх" (ДУХ І ЛІТЕРА, 2015, пер. М. Боянівської)

Навіть якби Гнатюк не дали Гран-прі Форуму видавців, "Відвага і страх" однаково була б однією з найважливіших книжкових подій не лише осені – цілого року. Перед нами взірцеве історичне дослідження, яке майстерно балансує на межі нетипового нон-фікшину й "культурної" есеїстики, розказуючи про вочевидь найдраматичніший період історії ХХ століття крізь призму історії однієї сім’ї - рідних самої Гнатюк.

І розповідь ця настільки ж захоплива, наскільки й нова – принаймні для нас. Життя "на межі" українсько-польсько-єврейської громади, де починають важити не строгі національні ідентичності, а суто людські якості і внутрішні потенції: відвага і страх, але й увесь спектр інших емоцій, які були знайомі людям "в обіймах бурі".   

Гнатюк починає дослідження від історії своєї Мами і Бабусі, яким випало жити в часи радянської і німецької окупацій Львова, а далі розгортає цей сюжет у широчезну панораму життя міста під час Катастрофи і в повоєнні роки. Її герої – інтелектуали й інтелігенція, яким буквально на ходу довелося формувати не лише приватні стратегії співіснування з режимами – часто йшлося про потребу збереження власного "я" і просто фізичне виживання.

Математик Гуґо Штайнгауз і літературний критик Михайло Рудницький, поет Маріан Гемар і художниця Ярослава Музика, вбиті польські професори і новоприбулі функціонери з СРСР – у дослідниці всі вони опиняються втягнені у смертельну воронку великої Історії, відповіддю на хаос якої якраз і мають бути історії окремих людей, що вони, попри все, завжди мали можливість, хай і примарного, але - вибору. І розпоряджалися ним дуже по-різному. Ось він – must read сезону.


 

 

Юрій Косач, "Володарка Понтиди" (А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2015)

Один із найсуперечливіших наших письменників-емігрантів, в’язень концентраційного табору, людина, що її в подвійній грі під час Другої світової звинувачували з усіх можливих боків, поет і прозаїк, який, очевидно, співпрацював із КДБ, племінник Лесі Українки - Юрій Косач є захованим у товщах історії ХХ століття піратським скарбом української літератури. А "Володарка Понтиди" – хронологічно останнім його романом, що недвозначно підтверджує клас автора.

Європа на відстані декількох десятиліть від Великої французької революції, події, що змінить її назавжди. І по ній, долаючи країни (Франція-Німеччина-Італія), розплутуючи (або ні) інтриги і змови, женеться за своїм примарним коханням освічений виходець із української козацької старшини, Юрій Рославець – молодий і запальний, людина честі і дії, а отже – вкрай ненадійний наратор, чиї свідчення і роздуми потребують постійного уточнення і перевірки.

Примарне кохання – сама княжна Тараканова, одна з низки колоритних російських самозванців, буцімто донька імператриці Єлизавети, яка претендує на престол і якій симпатизував, наприклад, Омелян Пугачов, хоча й численні європейські політики також.  Така собі "дівчина Бонда", яка виходить на перший план, але жити якій на момент оповіді лишилося рівно один рік.

Стилістично довершений текст, де певна наївність історіософських концепцій перекривається приємною фактурою cамої історії: не так невибаглива белетристика, як авантюрно-історичний роман із претензією. Мальколм Бредбері ("В Ермітаж!") і Павло Загребельний ("Євпраксія") в одному флаконі – ось чим насправді виявляється несправедливо забутий роман Юрія Косача.         


 

 

Джеймс Джойс, "Улісс" (Видавництво Жупанського, 2015, пер. О. Тереха та О. Мокровольського)

Якщо й була цієї осені по-справжньому гучна подія в українському книговиданні, про яку говорили за межами "цеху", то це, без сумніву, вихід українського перекладу "Улісса" Джеймса Джойса – біблії літературного модернізму, "найнуднішої великої книги", "найвпливовішого роману ХХ століття", а по факту - майже 1000-сторінкової історії про один день із життя рекламного агента-дублінця Леопольда Блума.  Героя, про мандрівку якого столицею Ірландії, що припадає на 16 червня 1904 року, Джойс розповідає десятком найрізноманітніших голосів і форматів, імітуючи, наприклад, стиль дамських романів і катехизису, газетної передовиці і оперети, врешті, "злощасного" потоку свідомості.   

На прокляте запитання "як читати цю цеглину?" можна відповісти в декілька способів: перший – порадити зануритися в товстелезні та скрупульозні, з зупинкою на кожному реченні,  коментарі, але тоді треба буде приймати версію, що "Одіссея", як і супутні  їй міфи про Дедала-Ікара і Батька-Сина, у випадку "Улісса" мала вирішальний вплив на вибудовування всього тексту. А це вкрай сумнівно. Другий – переконати читати цей текст як віртуозний психологічний роман, численні високочолі ребуси якого не заважають розгортатися достоту зрозумілій і гірко-іронічній історії про трагічну людську ницість, самотність і долю.  

Роман вийшов у 1922 році, до нас дібрався в 2015-му (хоча Олександр Терех почав перекладати його ще в середині 1960-х і продовжував працювати впродовж чотирьох наступних десятиліть) – от вам і сто років без Джойса. Нині нарешті "гештальт закрито" – тепер ще б почитали. Причастилися.


 

 

Катя Петровська, "Мабуть Естер" (Книги – ХХІ, пер. Ю. Прохаська)

Заяложений факт: лише за кілька опублікованих фрагментів своєї поки єдиної книги в минулому киянка, а нині - громадянка Німеччини Катя Петровська отримала вкрай авторитетну премію Інгеборг Бахман, обернувши на себе погляди і широкого загалу, і професійної літературної публіки. Вийшовши з пострадянського суспільства і українсько-єврейської родини, Петровська написала книгу - чи то роман, чи то "нехудожньо-поетичну" прозу, чи то художню автобіографію – про своє минуле, що виявляється минулим і її сім'ї, де однією з центральних подій був Голокост, який, щоправда, став лише початком того болючого розкришення ідентичності, з яким і намагається дати собі раду Петровська. Проте це також і минуле її химерної країни, яка раніше мала іншу назву, і всієї пост-воєнної Європи заразом.

Підтвердження цьому – "метод", до якого звертається письменниця: трагічне приватне, що підсвічує загальне і катастрофічне; власне "я", яке тепер тільки й може бути переконливим героєм чи хоча б інстанцією голосу; деформація (свідома і неминуча) мови як свідчення масштабу травми.

Чи не вперше цей тип письма був "апробований"  саме письменниками з німецькомовного світу, яким треба було якось із тим усім жити: рятуватися від Молоха Історії, заплітати безодню знецінених сенсів і власного існування, перезбирати себе з початку, починаючи від випалених дощенту основ. Оті найкраще унаочнені ще Набоковим дві письменницькі стратегії: або втеча в приватність – або в фантасмагорію. Хоча останнім уповні забезпечила сама історія. Беручи мову "переможених" – тут не про конкретний буквальний вибір, а про набір хоч скількись дієвих прийомів і засобів  – "переможці" намагаються зрозуміти себе; трагічна іронія, цілком у дусі всього ХХ століття. Зебальд, Мюллер, Ганеке, Амері – Петровська відчутно черпає з цієї літератури, хоча вона й виявляється несподівано щедрим і глибоким джерелом.

Інша річ, що найвизначне в таких текстах відбувається істинно в самій мові, народжується з її нутра – і тому навіть найвідчайдушніші спроби завзятого перекладача (а тут це Юрко Прохасько) являють нам, вочевидь, дуже відмінну картину, де за монтажем спогадів-документів-рефлексій щось головне знову сповивається густим туманом тривожності, породженої неточністю. Поза цим, "Мабуть Естер" є добрим контрапунктом до "Відваги і страху" Олі Гнатюк – як приклад того, як можна після того і про те в літературі писати.  Принаймні намагатися.


 

 

Джозеф Конрад, "Серце пітьми" (Астролябія, 2015, пер. І. Андрущенка)

Ще один наріжний текст раннього модернізму – тим важливіший, що його автор був родом з "іншої" Європи (точніше – з Бердичева тоді ще Київської губернії), а вже англійським письменником він став за власним вибором, хоча й через примхи центральноєвропейської долі також; вийшло дуже по-модерністському. Джозефа Конрада (насправді  - Теодор Юзеф Коженьовський), мандрівника й емігранта, активно зараховують до неоромантизму, хоча "Серце пітьми" такій інтерпретації противиться з усіх сил. 

Компактна, сторінок на сто п’ятдесят, історія розказується від імені англійського моряка Марлоу, якого відправляють на невеличку станцію до Центральної Африки, звідки він має повернути додому агента Компанії, такого собі Куртца - в минулому поборника прогресу, який збирає рекордну кількість слонової кістки серед місцевого населення, але він загрався і час таке припинити.

По суті, це і є весь сюжет, його кістяк і ключові зовнішні події; все інше – опис мандрівки от дійсно до "серця пітьми", де, щоправда, аборигени, джунглі і етнографічно-побутові деталі обертаються чимось геть іншим. Адже максимальна сконденсованість оповіді і феноменальна щільність текстової фактури в якийсь момент вибухають лавиною інтерпретаційних можливостей, розчахуючи смисловий горизонт у безкінечність: серед украй "бідних" колізій роману стає можливим відчитати фінальну боротьбу природи і цивілізації, тваринного і людського, колоніального і гуманістичного - з усіма нюансами, дилемами, логічними глухими кутами. Однак, це можна сприйняти і як мандрівку до суті європейського "я" - або ж в якості алегоричного зображення подорожі людським підсвідомим як таким.

Народження фашизму, крах "білої людини", смерть європоцентризму, ілюзорність людяності – що не кажіть, але і Коппола, і Герцоґ  обрали ідеальне першоджерело для своїх кіно-притч. Бо "Серце пітьми" взагалі – ідеальний роман. Страшний. Англійський.      


 

 

Зиґмунт Мілошевський, "Гнів" (Урбіно, пер. Б. Антоняк)

От він і настав – кінець зловісно-захопливих пригод прокурора Теодора Шацького, героя детективної трилогії, що завершилася саме "Гнівом". І добре, що ним – поляк Мілошевський явив найкращу книгу в серії, і це попри неймовірно талановиту другу частину, "Зерно правди". З подібними літературними проектами таке трапляється вкрай рідко, прикро і болісно було б спостерігати за пониженням рівня.

Шацький, після провінційного Сандомира, опиняється у не менш провінційному Ольштині – і важко підібрати гірші декорації для старіючого, але все так само чарівного прокурора-сноба. Переповідати сюжет – брати гріх на духу, але очевидно, що Шацький знову зіштовхнеться з випадком, коли все не так, як здається: труп, що мав належати часам Другої світової, виявиться залишками людини, яка ще недавно ходила містом, а скелети в сімейних шафах почнуть свідчити про небезпечні стереотипи національно-соціальної свідомості – наприклад, про домашнє насилля. У прокурора, тим часом, тут також не все гаразд: росте донька-підліток, кохання відступає, і він все частіше дає волю емоціям. Хоча виклики перед ним постануть куди серйозніші і небезпечніші: чи можна, скажімо, убити "во благо" і заради справедливості, і що тоді станеться з твоєю душею? І чи може, приміром, "темний лицар" – популярний і важливий тренд "хорошого поганого героя" - завідувати правопорядком, але й чи в принципі людина здатна вповні контролювати своїх внутрішніх демонів? Скандинавські взірці жанру схильні звинувачувати у всьому соціум, проте Мілошевський, роздавши щедрі ляпаси польській консервативності, продовжує вглядатися саме в окремо взяту людину.       

"Гнів" став абсолютним бестселером у Польщі, без проблем показавши найбільші наклади в 2014 році, а Мілошевський вже вкотре підтвердив статус найцікавішого детективщика Східної Європи, вдумливого і сміливого. Чекаємо, що напише далі – потенції у поляка ще ті.


 

 

Ян Потоцький, "Рукопис, знайдений у Сараґосі" (Піраміда, 2015, пер. В. Дмитрука)

Ще один переклад світової класики з польською пропискою й "іноземною" мовою написання, хоча й зі значно давніших часів. Археолог і письменник з аристократів, Ян Потоцький опублікував перші розділи "Рукопису" далекого 1797-го, якраз у розпал романтичної доби, якій, щоправда, майже не  прислужився, як, до речі, і наступному реалізму-натуралізму: навіть у ті, ласі до будь-чого фантастичного часи роман здавався надто химерним, як і надто очевидною була відсутність у ньому хоч якогось "категоричного імперативу".

Наполеонівські війни в розпалі, в осадженій Сараґосі офіцери знаходять рукопис, у якому йдеться також про офіцера, але вже іспанського і з віддаленого минулого, який в якості героя оповіді намагається потрапити до свого полку, зустрічаючи у мандрівці найрізноманітніших людей і переживаючи пригоди на межі раціонального. Щоб ви не сумнівалися, він також почне розповідати власні історії, в яких тамтешні діючі особи будуть розповідати свої, а в тих також будуть оповідати - і так до нескінченності. Тотальність цього "шкатулочного" стилю, "розповіді в розповіді (в розповіді)" недвозначно натякає на своїх великих попередників, як-от "Казки тисяча й однієї ночі" і "Декамерон", а втім, і лінії спадковості від роману тягнуться ген-ген далеко.

Гіпнотична в своєму невідступному рухові вглиб історія, проігнорована власною добою, якнайкраще прийшлася до модерністського двору (Жід, Бєлий, Пруст), хоча культовою стала  ще пізніше – в епоху постмодернізму. Борхес, Кортасар, Павич, французькі кінематографісти 60-70 років і представники "нового роману" - всі вони щедро послуговувалися тими сюжетотворчими і композиційними засобами, що їх до блиску відполірував у своїй книзі Ян Потоцький.  Загалом, якщо хочеться почитати щось із невідомої, але "високої" і по-хорошому контроверсійної класики, то кращого за "Рукопис" роману просто не знайти - немає такого. Розкішне читання.


 

 

Антологія "Век волков" (Клуб семейного досуга, 2015, сост. В Аренев)

В наших палестинах радісна подія: повертається дещо призабутий, але вкрай симпатичний формат – міжнародна антологія фантастики. І хай таке визначення не лякає – фантастика потрактована тут максимально широко, без звуження до винятково фентезі чи science fiction; цих жанрів у чистому вигляді тут фактично й немає. Фантастика як вихід поза межі нудотного реалізму, як присутність чогось ірреального і такого, що його не зустрінеш у повсякденному житті; проте хто сказав, що цього дійсно ніколи не було чи не буде? Та й взагалі література вже від початків постулювала себе як фантазування і вигадування, що працює з реальністю у достоту химерний спосіб: цю лінію можна провести від Апулея і середньовічних містиків через Сервантеса і Шекспіра – і аж до Кафки й Пєлєвіна з Винничуком включно.

Володимир Арєнєв проявив поважний укладацький хист, зібравши під однією обкладинкою тексти українських, польських і російських авторів, ретельно їх перемішавши і вдало подавши: тут і блискуча варіація на тему "останніх часів" від Михайла Назаренка, і конспірологічно-детективні походеньки Франсуа Війона від Яцека Комуди, і нове, кельтсько-міфологічне, прочитання історії Попелюшки від самого Арєнєва-Пузія, і п’ять виключно першосортних текстів Анджея Сапковського. Врешті тут є і високо оцінена критиками  повість " Wilcza zamieć" поляка Гжендовича – історія про підводний німецький човен і передчуття краху Третього рейху, що безсумнівно потрапляє до розряду "великої літератури". Вже віддавна зрозуміло, що чи не найплідніші пошуки в сучасній прозі – винайдення максимально точних метафор і образів сьогодення, технічне урізноманітнення оповідних стратегій – ведуться саме в сегменті фантастики. "Вік вовків" цю думку лише підтверджує – переконливо і феєрично. Читати, читати і ще раз читати.

 

          

Розділи :
Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

КОМЕНТАРІ

31.08.2017, 23:03
Додати

ГОЛОВНА ШПАЛЬТА

    • 20 жовтня 2017

    Нездоланий “Карфаген”: чого чекати далі від єврооптимістів і Саакашвілі

    Всі сторони сходяться на тому, що тепер треба чекати, хто кого пересидить, або влаштовувати провокації і сутички з Нацгвардією, щоб акція набула нових обертів і отримала інші приводи

     
    • 20 жовтня 2017

    "Гарні часи" настали

    Чому варто дивитися новий фільм з Паттінсоном

     
    • 18 жовтня 2017

    Моніка Маковей: “Найгірше — коли топовий чиновник розмінюється на дрібні хабарі”

    Засновниця румунської антикорупції — про засади своєї роботи, нелюбов політиків та враження від візиту до НАБУ

     
    • 17 жовтня 2017

    Октоберфест Саакашвілі під Радою

    Частина учасників акції обурилась діями хлопців Семенченка, а Авакова на ніч викликали на Банкову

     
Система Orphus