Сезон закрито: 7 найкращих книг літа

Міцний трилер, роман про громадянську війну і лауреат Азіатського Букера
Фото: Facebook/Форум Видавців
31 серпня 201512:00

Тільки-но ми встигли прочитати якусь дещицю з того, що було заплановано і відкладалося протягом усього року на це літо і цю відпустку, як ось тобі – вже надійшов час говорити про найсвіжіші новинки, які, незважаючи на "невисокий" сезон, усе ж видавалися. І які!

INSIDER відібрав для вас ті книги, якими точно запам’ятаються минулі три місяці і які ми би, на вашому місці, до наступної відпустки таки не відкладали. 

Книжкового вам прощання з літом!

________________________________________

 

Пола Хокінс, "Дівчина в потязі" (АСТ, 2015, пер. В. Антонова)

Дебют до цього нікому невідомої британки, книга, яка от прямо зараз очолює списки бестселерів в англо-саксонському  світі, наклад ще трохи і дотягне до мільйона (і це майже геть без розкрутки), ще один трилер про зниклу дружину – давайте розбиратись, як так вийшло.

Розлучена Рейчел, у якої серйозні проблеми з алкоголем, кожного дня їздить електричками, і щоб не дивитися на вікна колишнього будинку, де вже мешкає інша жінка, вона дивиться на сусідній, де живе буцімто ідеальна пара. Одного дня "ідеальна" дружина зникне, а Рейчел запанікує. Потім хронологія піде викидати колінця, до оповідачки приєднаються ще дві – ота "зникла" і нова супутниця колишнього чоловіка - добропорядність розсиплеться на порох, і взірцевий трилер, з усіма зведеними лініями у фіналі, легко складеться.     

Так, звичайно ж, це все страшенно схоже на "Зниклу", але насправді ні: у британки (а це важливий момент у розмові про вміння вибудовувати подібні тексти; згадайте Аткінсон) більше спільного з тим же "Вікном у двір" Гічкока і образами Peeping Tom: коли замість психопатичності - хороший драматизм, а вуаєризм постає невід’ємною складовою людської природи. Підглядання як метафора гріховного, але ж – пізнання.   

Без великих претензій, але добротно зроблена робота – відриватися не хочеться, фінал не вгадується, нічого не дратує, а це саме по собі є величезною перемогою як на трилер. Цілком заслужена популярність, чекаємо на екранізацію зі зміненим фіналом.  

Українською, до речі, роман вийде незабаром у видавництві "Клуб сімейного дозвілля". Чекаємо! 

________________________________________

 

Марія Галіна, "Автохтони" (АСТ, 2015)

Не роман – тест на те, що ви готові вважати фантастикою (хай і нетиповою) і жанровою літературою, а що схильні зараховувати до літератури "серйозної".  Галіна – прозаїк, поет, критик – давно жодних виправдань своїй манері і стилю не потребує - це речі, які давно склалися і нажили чимало фанатів; але себе перевірити на снобізм – найкращий варіант.

Невідомий приїздить у давнє східноєвропейське місто, аби зайнятися архівними розшуками, що сягають столітньої глибини, а предметом мають скандальну авангардну оперу, яку колись поставила група "Діамантовий витязь". Герой починає шукати і копати, але замість потрібної інформації зіштовхується з безліччю всенаростаючих  питань, та головне - будить, а чи лише оприявнює, якісь позараціональні сили, що готові втілитись і в перевертнів, і в саламандр, і просто у безумців усіх мастей. Ну так, автохтонні сили. Фіналу, який усе пояснить, очікувати не слід: ідеальний читач Галіної – активний читач, який домислить, напружиться і спробує  звести це все до купи сам. Бо якщо "Медведки" (слабший, але тематично близький роман) і "Хом’ячки в Егладорі" (роман, дещиця "легковажного" оповідного куражу якого не завадила б "Автохтонам") були текстами з ключем, то тут на загальному культурному бекграунді далеко не заїдеш.

Хоча Галіна - оповідач від бога, яка дбає не лише про сюжетну цікавість, а й про те, як це зроблено. І навіть якщо мистецтвознавчий трилер із великими потенціями в якийсь момент починає "хибувати" на візіонерство і відмовляється пропонувати нам притомний – з кульбітом-пуантом – фінал, нічого страшного: заради образу такого Львова – а це саме його "геній місця" тут намагаються дистилювати у хімічно чистому вигляді – на це можна закрити очі. Та й взагалі – хороший роман із міцними легенями. Чого нам ще. 

________________________________________

 

Олександр Еткінд, "Содом і Психея" (ArsisBooks, 2015)

 "Нариси інтелектуальної історії Срібної доби" - якщо зняти тут останні два слова, які все одно стосуються неможливо широкої теми, то цим підзаголовком дуже точно описується те, що взагалі продукує Олександр Еткінд, - культуролог і літературознавець, один із найвизначніших гуманітаріїв сучасної Росії, який, щоправда, давно там не живе. 

По суті, перед нами друга – після мало не культового "Ероса неможливого" - книга автора, давня, але доповнена, виправлена і частково перероблена. Але це не аж так важливо: навіть просто перевидання цього бестселера середини 1990-х було б явищем непроминальним, бо тут, окрім факту видатної книги, у компактному вигляді не лише суть дослідницького методу Еткінда (густо замішаний на "новому історизмі" психоаналіз), а й зародки його майбутніх фундаментальних робіт, які – ось що головне! – можна читати і в університетах, і на бульварах: "Хлиста" (особливо його), "Тлумачення мандрів", та й навіть нашумілої "Внутрішньої колонізації".

Оглядаючи провідні інтелектуальні тенденції доби, препаруючи художні тексти і вглядаючись у біографії головних постатей того часу, Еткінд пропонує – ні мало, ні багато – своє, зухвале і химерне, але з усіх боків аргументоване бачення причин і суті російської революції. Клюєв, Блок, Виготський, Кузмін, Всеволод Іванов, Шпільрейн і Лу Саломе, Распутін (цей – наче та червона нитка) – інтелігенція весь час була зайнята проблемами статі і звільнення себе з рабства природи, паралельно мріючи і про більш радикальне оновлення-віднайдення "нової людини".

Знайшовши ідеал духовного життя в "товщі народу", в релігійному сектантстві загалом і у скопців зокрема, вони зажадали цей же народ вивести з темряви через революцію-кастрацію, яка мала бути розривом із "ницою природою", а обернулася смертю для усіх них і цілої країни як такої. Благими намірами.

Утопізм і вільне кохання, смерть-любов і творчість-руйнація як фундамент амбівалентної ментальності, праведні безумці, які мріяли про пробудження, а самі згинули у кривавій м’ясорубці – з концепцією Еткінда (де ланцюжки тягнуться від сектантських глосолалій через Виготського і до Сталіна)  можна і варто сперечатися, але її стрункості і віртуозності не можна не позаздрити. Цілком наукове дослідження, яке обертається абсолютно взірцевим нон-фікшином. Раптом колись не читали – зараз є можливість бути приголомшеним.

________________________________________

 

Тан Тван Енг, "Сад вечірніх туманів" (Ексмо, 2015, пер. В.Місюченко)

Роман-лауреат Азійського Букера, і це радше привід для підвищеної уваги, а не легковажних кпинів. До того ж, "Сад" виборов ще й молоду, але вже авторитетну премію Вальтера Скотта – і виборов її у самої Гіларі Ментел, двічі лауреатки "автентичного" Букера. 

Повоєнна й окупована японцями Малайзія (що ми про неї знаємо?), атмосфера тотальної ненависті, де рани (історичні також) не просто кровоточать – від них досі вмирають. Юнь Лінь дивом вижила в концтаборі, вона розбита, але про обіцянки, дані померлій сестрі, не забула, – їх було три, а виконала вона лише одну. Та любила японські сади, Югірі, а отже, сестра, погамувавши огиду до окупантів, знайде майстра, між іншим, колишнього імператорського садівника Арітомо, і почне вчитися – всьому й з нуля. 

Вочевидь, садівник виявиться не таким уже й простим і чекайте сюжетного кульбіту, який розірве тужливо-меланхолійну неквапливість сюжету; і певно, далеко не лише садом вони там будуть поглинуті. Скільки б це не було про будійсько-конфуціанське прийняття життя і себе в ньому, але міцного сюжету – хоча б на рівні скелету оповіді – тут ніхто не скасовував. Так, сентиментально і навіть дуже (і це за принципової відсутності стилістичних кучерявостей і  важкостравного пафосу, все лаконічно і часто сухо), але ж роману Тван Енга таке лише на користь: це отой очікуваний емоційно-побутовий екзотизм (хай і "на продаж", ну то й що?), який і сам по собі може принести задоволення, але який ще й правильно відтіняє те, що ми там побачити не сподівалися.

Кодекс честі, обіцянки і гідність попри все, але й пізнання себе як Іншого й Іншого як себе-подібного (і це в часи окупації, нагадую). Запевне, лише це й можна протиставити тій стихії Історії, з якою вже навряд вийде жити в злагоді. Не прорив і не безумовний шедевр, але Азія – як колись після Кавабати Ясунарі - знову стала трохи ближчою і зрозумілішою, хоча й шокує так само.

________________________________________

 

Леонід Юзефович, "Зимова дорога" (АСТ, 2015)

1922 рік, останні – і забуті усіма на світі - акорди Громадянської війни. На Далекому Сході, десь між Владивостоком і Якутією, розгорається чи не останнє військове протистояння "старого" і "нового" світів, яке принципово змінити вже нічого не може, – тим паче приголомшливе воно і в своїй героїці, і в своїх жахіттях. Білий генерал Анатолій Попеляєв підтримує антибільшовицьке повстання, відвойовує невеликий регіон і оточує "ворота Якутії" - зимівлю червоних, поселення Сасил-Сиси, де за головного - червоний командир, латиш-анархіст Іван Строд.  Хороших і поганих немає, мораліте тим паче: є історія про фортецю, збудовану з оленячого гною, яку постійно укріплюють усе новими трупами; про воду з кров’ю і мільйони вошей; про людоїдство, абсурд і відчуття обов’язку, яке непомітно переростає в логіку Фатуму, – і все це на тлі грандіозної первозданної природи, де зчепилися двоє ідеалістів – і той, і той, між іншим, ще й літератори – і де якимось дивом навіть знайшлося місце гуманізму.  Двоє, які завдяки точному слуху автора на вульгарність не виростають в архетипи, але весь свій легендарний потенціал демонструють одразу.  І бруд, і холод, і велич, і смерть.

Юзефович – письменник "старорежимний": мало того, що на жодну кон’юнктуру не зважає ("Зимова дорога" не про хороших "білих" чи поганих "червоних", а чи навпаки – вона про живих людей і химерність історичних часів), так ще й  пише книгу скільки і як захоче. Його остання робота –  ще й більшою мірою, ніж шалено популярний "Самодержавець пустелі", документальний  роман, де вигадка зведена до мінімуму, а текст буквально зшитий із листів, мемуарів, спогадів і архівних матеріалів. Але - не нон-фікшн: перед нами справжня чистопородна література, яка тим більше такою стає, чим ретельніше Юзефович цитує джерела. Магія якась.

Обох героїв розстріляють із різницею у місяць: Попеляєва після десятилітньої відсидки, Строда за зухвалу репліку в бік Сталіна – у 1938 році. І скільки б ми таких історій не зали, все одно приходить автор "Журавлів і карликів"  – і біжать мурахи по спині, і захоплює підземний гул Історії, який почути і отак передати може сьогодні певно він один. Хоча є тут й "дьогтьовий" післясмак: скільки ж подібних українських сюжетів чекають на свого Юзефовича…  

________________________________________

 

Тумас Шеберг, "Інгмар Бергман. Життя, любов і зради" (Corpus, 2015, пер. Н.Федорової)

Що ми знали про головного скандинавського режисера усіх часів до цієї книги? Не біографія – список зафільмованих стрічок: "Сунична поляна", "Сьома печатка", "Мовчання", "Персона", "Фанні і Олександр". Хаотичні – і часто малосимпатичні - любовні зв’язки, нацистський слід, жахливе ставлення до найближчих, тотальний самообман і публічна брехня – тепер Бергман набув небувалої опуклості, навіть попри те, що в своїх мемуарних книгах про щось таке й писав. Писав, але ж не так!

Шеберг – маститий і зубастий журналіст, і це тут вповні відчутно. Не так давно він випустив скандальну книгу про нинішнього шведського короля, але його жанр  не так віртуозна "жовтизна" (а якщо й вона, то "високого" штибу), як пристрасне іконоборство: Шебергу муляє створене в суспільній свідомості  божество "Бергман", він його зневажає, знає про нього нові факти і хоче, щоб це знали й інші. Автор використовує все: листи, щоденники близьких режисеру людей, власні розслідування, аби лишень показати – реальний режисер і його образ фактично не мають точок дотику.

Нижче пояса? Так. Нахабно? Безумовно. Але ж мова тут про правду, до того ж є ще одне "але": мистецького доробку Бергмана він не чіпає і не аналізує. Та й чи може така книга йому зашкодити? Навряд. Радше збагатить інтерпретації і знівелює нудну побожність. Формат, що його страшенно потребуємо.

________________________________________

 

Тадеуш Конвіцький, "Маленький апокаліпсис" (Урбіно, 2015, пер. Б.Антоняк)

Один із найславетніших романів одного з найважливіших польських письменників другої половини ХХ століття. На початку 1990-х його вже перекладав Андрухович, щоправда, значно більше читачів долучилися до нього не на пряму, а через "Московіаду", яку варто розглядати такою собі парафразою-інтерпретацією "Апокаліпсиса". Тепер маємо ще один переклад.

Місце дії – Варшава, час дії – один день, рік  - незрозумілий,  хоча все це, певно, слід асоціювати з тим же періодом, коли й було написано книгу: кінець 1970-х, усе хоч скількись живе в соціалістичних республіках закатано в бетон, а на зміну страхам фізичним (що просто знищать, як раніше) надходять жахи цілком метафізичні: можливість померти живцем, зійти на пси в безповітряному просторі, збожеволіти від фантасмагоричності того, що довкола: режиму, людей, способу (не)мислення; звідси й певна умовність тла, дещо кафкіанська і загалом сюрреалістична. Головний герой – письменник-інтелігент, з гострим розумом і відсутністю хоч якоїсь вітальності, зі зв’язками в опозиційних колах і зневірою в майбутньому. Йому пропонують на знак протесту проти "усього" скоїти самоспалення – і він погоджується, хоча аж таких резонів у цьому й не бачить.

Блукання містом як перевірений спосіб маркувати тяжкі пошуки сенсу, набір персонажів як репрезентативний зріз суспільства (активісти, колабораціоністи, порядні "попутники", химерні таємні агенти), запізнілий екзистенціалізм і поміркований абсурд – на отой апокаліпсис тут не так чекають, як живуть у ситуації "після нього":  все тут немов притрушене попелом, сіре і невиразне, навіть думки про смерть. Хороша проза, може, й видатна. У кожному разі взірцеве щеплення проти млосної ностальгії за тими часами.

________________________________________ 

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

Моя маленька незалежність: 24 знакові українські романи

Сезон закрито: 8 найкращих книг весни

Сезон закрито: вісім найкращих книг зими

Розділи :
Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

КОМЕНТАРІ

16.11.2018, 10:48
Додати

ГОЛОВНА ШПАЛЬТА

    • 21 вересня 2019

    Члени "Демократичної сокири" звернулись до міграційної служби щодо потрійного громадянства Коломойського

    Про це стало відомо під час акції "Імпічмент Коломойському", яка відбулась біля Офісу президента у Києві, 20 вересня

     
    • 18 вересня 2019

    У Києві відбулась церемонія подяки ексдиректору Українського інституту національної пам'яті В'ятровичу

     
    • 16 вересня 2019

    Забудовний конфлікт у Києві за участі "Правого сектору" та "Азову": що сталось

     
    • 12 вересня 2019

    Двоє військових загинули в зоні ООС

    Бойовики за добу здійснили 18 обстрілів

     
Система Orphus