Сергій Жадан: Раніше ми висловлювали претензії до влади, а сьогодні більшість із них можна адресувати нам

Письменник про Схід, українську революцію та поезію
9 квітня 201417:00

Сказати про Сергія Жадана щось нове доволі складно. Він – письменник-революціонер. У всіх розуміннях цього слова. Взявшись за перо двадцять років тому, він вніс у сучасну українську літературу щось абсолютне нове, виборовши собі почесне місце серед навіть набагато старших колег.

Вийшовши на Майдан у Харкові, він був одним із тих, хто виборов сьогоднішні зміни в країні. Хоча й отримав за це по голові.

У вівторок під час відкриття "Книжкового Арсеналу" Сергій Жадан поговорив з Юрієм Макаровим про українську революцію, про особливість Харкова, про ставлення до власної старої поезії та політики. INSIDER пропонує конспект розмови.

1 березня ти отримав під час бійки з антимайданівцями зі спини битою, після чого довелося "лагодити" голову. Як зараз здоров’ячко?

- Здоров’я добре. Все гаразд.

Ті люди, які тоді стояли на Антимайдані, чи є вони персонажами твоїх творів?

- Все-таки персонажі моїх творів стояли на Євромайдані, але серед тих, хто був на Антимайдані, були і мої знайомі. Частина тих людей була з Росії. Було щонайменше 20 автобусів. Хоча більшість там усе ж була харків’ян.

У тебе були спроби зрозуміти, якого дідька вони там роблять?

- Так, у нас була дуже душевна розмова… вона тривала секунд п'ятнадцять (сміється).

Я переконаний, що це був певний виплеск ненависті, певна її кульмінація. Після того більшість із них на мітинги в принципі не приходили.

Йдучи на штурм ОДА, ці люди були впевнені, що вони йдуть вибивати "західняків", озброєних до зубів, із приміщення Харківської обладміністрації. Але там вони побачили харківських студентів, журналістів, представників прес-центру, які були зовсім без зброї.

 

Ці події, що відбуваються останні декілька днів, ти бачив на власні очі? Вони чимось відрізняються від подій кількамісячної давності?

- Безперечно. Зараз це спланована акція, участь в якій бере набагато менша кількість людей, але серед них значно більше підготовлених.

Тих, які готувалися до збройного опору, до провокацій. І частина з них, очевидно, не є ні мешканцями Харкова, ні громадянами України.

Під час мітингу 1 березня в Харкові було 15 тисяч людей. Це був їхній найбільший мітинг. Там була якась певна кількість люмпенів, а були й ідейні проросійські чи прорадянські активісти. Назвати їх люмпенами в мене язик не повертається.

Навіть люмпени є творінням божим і, зрештою, громадянами України. А отже, навіть їх варто вислухати.

- До того часу, поки він не зриває національні прапори твоєї Батьківщини, безперечно, заслуговує на те, щоб його вислухати і щоби з ним спробувати порозумітися. Поки він не заходить за певну межу, коли зникають будь-які підстави для розмов.

 

Коли йдеться про Харків у контексті Добкіна, Кернеса, подій Антимайдану, почав з’являтися трохи зневажливий відтінок. Де той Харків, який ми любимо? Чому чутно наразі тільки Жадана і ще декількох знакових особистостей?   

- Мені здається, що проблема в інформаційному полі. Ми звертаємо увагу на якісь не надто привабливі речі. Очевидно, що заява нашого колишнього губернатора привертала значно більше уваги, ніж монографія професора Ушкалова. Ось так створений наш інформаційний простір. Але на нього нарікати не варто. Радше потрібно нарікати на себе, бо якщо ти хочеш щось почути, то почуєш.

Споживання інформації тільки зі ЗМІ призводить до того, що ти отримаєш доволі суб’єктивну і спрощену картину.

Харків, як будь-яке велике місто, складний, багатошаровий, він багато в чому суперечливий. Але якби він був дуже однозначним, пласким, він би не мав того шарму, який зараз має.

Харків має чудову музику, україномовну та російськомовну літературу. Але через те, що це все не має якогось виявлення на медійному рівні, Харків мало знають. Але коли дізнаються, відкривають для себе фантастичні речі.

Є ще такий момент, що ми, які говорять і пишуть українською, часто воліємо закритися в своєму середовищі й не помічати того, що відбувається поза межами нашого мовного поля. Мовляв, усе, що робиться не українською, до нас стосунку не має. Як на мене - це величезна дурниця і втрата ресурсу та потенціалу.

Ти це зрозумів після Майдану, після того, як Схід почав рухатися, чи завжди так вважав?

- Я завжди так вважав. Минулого року в пресі розгорілася дискусія щодо того, що вважати українським. Наприклад, Тарас Прохасько писав, що мова – це, можливо, останнє, що ми повинні боронити і за що повинні стояти, бо вона є певним ідентифікатором для нас усіх.

Натомість мені здається, що це страшенно неактуальна візія. Це ідея з якогось 19-го століття, може початку 20-го. Сьогодні українською літературою варто вважати все, що творять громадяни цієї країни. Інакше ми просто не відчуваємо цієї країни і багато в чому здаємо її добровільно, відмовляючись від речей, на які маємо повне право.

 

Нещодавно в одному зі своїх інтерв’ю ти сказав, що "потрібно знаходити нові способи взаємодії". Продовж, будь ласка.

- За останні два місяці країна змінилася. Принаймні у своїх зовнішніх виявах. І ми змінилися. Якщо два місяці тому ми могли висловлювати будь-які претензії до влади, то сьогодні більшість цих претензій можна адресувати нам як людям, завдяки яким до влади прийшли ті, хто зараз сидить у Кабміні.

Багато хто цього не розуміє і за інерцією висловлює гасла тримісячної давнини, не усвідомлюючи, що сьогодні ці гасла можна дуже легко застосувати до нас.

І ми повинні чимскоріше зрозуміти, що все змінилося, і що ми маємо не просто висловлювати претензії, а якось намагатися змінювати ситуацію…

Наприклад…

- Наприклад, впливати на місцеву владу. Зараз варто не втрачати цю хвилю, цю активність і не повторювати помилок зими 2005 року, коли закінчився помаранчевий рок-фестиваль і всі розійшлися на п’ять років дивитися телевізори.

Дуже важливо зараз знову не віддати країну в руки шарлатану. Можливо, це справді наш останній шанс здійснити якісь зміни в цій країні.

- Були випадки, коли до тебе підходили переконані прибічники "русского мира", і внаслідок розмови з тобою, в них у голові щось мінялося?

- Я не впевнений, що в них щось мінялося, але розмов було багато.  

Пам’ятаю, була десь середина січня, коли все ще було в стані мирного спротиву. До мене підійшли дві жіночки років шістдесяти. І вони мені сказали, що ще тридцять років тому вони протестували, хотіли якихось змін, а зараз вони їх бояться. І, відповідно, те, що ми робимо, для них є загрозою їхньої стабільності, тому вони нас за жодних обставин підтримувати не будуть.

І це страшенно важлива річ для розпізнання мотивів людей, які не підтримували ці революційні події.

 

Ти сам для себе відкрив щось принципово нове за ці декілька місяців?

- Чесно кажучи, ні. Попри те, що за ці чотири місяці вдалося побачити просто шалену кількість цікавих людей, узяти участь у багатьох подіях, сказати, що зрозумів щось принципово нове, не можу.

З твоїх останніх книжок видно, що ти подорослішав. Не постарів, а саме подорослішав. Ти сам цю трансформацію відчуваєш?

- Очевидно. Я коли читаю якісь речі, написані мною двадцять років тому, я їх, чесно кажучи, не розумію. Навіть не те, щоб вони мені не подобались, я просто їх не відчуваю. Це ніби речі, які написані зовсім іншою людиною.

Це певний вантаж, який ти мусиш зі собою нести, але ти зовсім не зобов’язаний сьогодні відтворювати ті інтонації, ті слова, ті речення, які озвучував двадцять років тому.

Я вважаю абсолютно нормальним, що людина змінюється. Власне, коли вона не зраджує себе, не зраджує своїх переконань, а коли якось їх корелює – розширює, звужує, спрямовує в якесь інше річище, поглиблює і т.д.

Я думаю, сьогодні ти б не написав "Дитинко, ми наслідки цих революцій"…

- Я би Варшаву не назвав "зогнилою". Цей вірш був написаний про Варшаву 1994-го, коли я там уперше побував.

За ці двадцять років місто змінилося, та і я встиг його дуже сильно полюбити. Тому сказати сьогодні "зогнила Варшава" я би не зміг.

Чи, наприклад, у мене є вірш 1993 року, де є рядок "Харків – місто байстрюків". Очевидно, сьогодні я би нізащо так не сказав, бо не вважаю це містом байстрюків.

Твоя книжка "Месапотамія" про Міжріччя, про територію між чимось…

- Ця книжка про Харків. Вона, власне, створювалась як моя персональна міфологія міста, в якому я жив останні 23 роки, і в якому хочу жити далі.

Попередня книга - "Ворошиловград" - була зовсім не харківська, скоріше навіть антихарківська. А мені дуже хотілося щось написати про той ландшафт, в якому я перебуваю більшу частину свого життя.

Це не роман, це не повість. Це радше збірка. Мені хотілося створити якусь таку доволі неформатну книгу, щоб важко було суто формально означити, чим саме вона є.

 

-  Тебе тривалий час сприймали як відверто "лівого" в ідеологічному сенсі чувака. Зараз ми підійшли до того стану, коли з’ясувалося, що відверто "лівих" у перших рядах Майдану не було. Як нині з твоєю "лівизною"?

-  Це не зовсім правда. "Ліві" були на Майдані і в Харкові, і в Києві. Просто їх не так багато, як правих. Вони були з перших днів, хоча й були певні конфлікти з "правими", які намагалися їх витіснити.

Ясна річ, що вони не сприймали ідеї націоналізму і лібералізму, бо для них це вочевидь чуже, але вони залишалися, бо розуміли, що в цій ситуації можливий компроміс, бо є спільний ворог.

Розділи :
Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

КОМЕНТАРІ

14.11.2018, 04:23
Додати

ГОЛОВНА ШПАЛЬТА

    • 22 липня 2019

    "Національний екзит-пол" дав підсумки голосування та його деталі

    5 партій проходять в раду, і 6 партій долають 2% бар’єр на бюджетне фінансування

     
    • 21 липня 2019

    Парламентські вибори: у ЦВК розкзала про явку, порушення та "прикрі інциденти"

     
    • 21 липня 2019

    "Ми точно потрібні у Верховній Раді": Порошенко прокоментував дані екзитполу

    "Ми очікуємо, що вже до ранку всі, хто проходить до Верховної Ради, відмежуються від Бойко-Медведчука", - сказав Порошенко

     
    • 21 липня 2019

    Зеленський у штабі "Слуги народу": про розмову з Путіним і нового генпрокурора

    Зеленський досі готовий формувати коаліцію із партією "Голос" Святослава Вакарчука

     
Система Orphus